Проф. Дулуман Є.К. -

      доктор філософських наук,

           кандидат богослов’я

 

Лекція з курсу Релігієзнавства

 

Тема 12.

ХРИСТИЯНСТВО ЯК СВІТОВА РЕЛІГІЯ

 

        ЗМІСТ:

1. Місце теми християнства в курсі релігієзнавства. 2

2.Загальна характеристика християнства. 2

А. За кількістю своїх послідовників. 3

Б. Теоретично найбільш розвинена релігія. 3

В. Християнство - традиційна релігія українців та переважної  більшості народів України. 4

3.Особливості християнського світогляду. 4

1. Багатоконфесійність християнства. 4

2. Історія  становлення та розгалуження християнських конфесій. 5

3. Спроби загального опису християнства. 7

4. Вихідні посилки та серцевина християнського релігійного світогляду. 7

5.Образ і подоба Бога в християнській релігії. 9

6. Біблія - святе письмо християнства. 11

7. Християнська есхатологія. 13

8.Складові частини людини: дух, душа, тіло. 13

9. Хрещення. 14

4. Євангельський Ісус Христос: джерела і функції. 15

1.Життєопис Ісуса Христа. 15

2. “Христос”  -  “Помазаник”. 19

3. “Христос” і похідні слова. 21

4. Христос помазаний на служіння як Цар, Пророк і Священик. 22

5. Від Ісуса  - до Христа чи від Христа - до Ісуса?. 23

 

 

1. Місце теми християнства в курсі релігієзнавства.

В нашому курсі релігієзнавства християнству належить провідне місце не лише за обсягом матеріалу та кількістю відведених на його вивчення годин. Зміст християнської релігії або присутній в кожній темі релігієзнавства, або завжди мається на увазі. Так, коли ми ведемо мову про релігію взагалі та її складові частини, про соціальні функції релігії, про Бога чи чорта, - ми завжди маємо на увазі християнську релігію, її складові релігії, її соціальну функцію, християнського Бога та християнського чорта. Принаймні, ми все із згаданого приміряємо до християнства, розглядаємо все на тлі (на фоні) християнства. І все це відбувається лише тому, що  ми в Україні з усіх релігій краще всього знаємо християнство, живемо  в умовах, так би мовити, християнського релігійного духу.

Але приступаючи до вивчення власне самого християнства ми повинні, перш за все, проробити дещо обернену методологічну спробу, а саме -  подивитися на християнство на тлі всіх інших релігій.

 

2.Загальна характеристика християнства.

Як окрема та історично конкретна релігія, християнство відрізняється від усіх інших релігій незліченою кількістю ознак. В курсі релігієзнавства варто буде зупинитися лише на найбільш важливих і кардинальних з цих ознак.

 

А. За кількістю своїх послідовників

християнство - найбільша релігія світу. Її світогляд поділяє понад 500 мільйонів практикуючих віруючих[D1] [D2] [1]. Вона поширює свій вплив  на понад мільярд населення земної кулі. В ареалах її поширення навіть найпереконливіші атеїсти і ті - бажають вони цього чи ні! - відчувають на собі вплив християнства. Вони відпочивають у святковий день християнства, - у неділю (воскресение), що присвячена воскресінню Ісуса Христа; стають кумами (хрещеними батьками дітей) своїх друзів; за християнським звичаєм здійснюють поховання померлих, поділяють значну частину християнських релігійно-моральних принципів, як-от: моногамію, дещо принизливе ставлення до жінки, позитивно відгукуються про 10 заповідей Мойсея та Нагорну проповідь Христа тощо. Для порівняння можна взяти до уваги, що іслам поширює свій влив на майже один мильярд, індуїзм на 600-700, а буддизм на 500 мільйонів наших сучасників.

За показником впливу на світогляд населення земної кулі християнство, якщо не рахувати марксизму, немає собі рівнозначного суперника в світі. Але показник поширення християнства не слід перебільшувати, а тим паче - абсолютизувати. Щоб реальніше оцінувати місце християнства серед сучасних релігій світу, досить буде підкреслити, що з кожних п’яти сучасних віруючих чотири не визнають християнського Бога Єгову-Саваофа, Ісуса Христа, святість Біблії чи апостолів і чули про них стільки ж, скільки християни в Україні про Бога Аллаха (Будду, Вішну, Амітабу, Аматересу, Митру, Зороастра), пророка Магомета (Сакья-Муні, Шрі Чен-Моя, Далай-ламу), книгу Коран (Трипітакі, Рігведу, Аді-Грантх), рай (Едем, Шамбалу, Єлісейські поля, Нірвану).

 

  Б. Теоретично найбільш розвинена релігія.

Своїм віруючим християнство пропонує вичерпні та теоретично аргументовані відповіді абсолютно з усіх проблем світогляду. В християнстві, як ні в жодній релігії світу, вироблено всебічне вчення про Бога та докази його існування; доведення реального молитовного спілкування з світом надприродного; існування чудес, потойбічного світу, душі тощо. Протягом останньої півтисячі років всі інші релігії світу запозичають у християнства різного роду аргументації для пропаганди і апологетики віри в Бога, правдивості свого, нехристиянського, релігійного світогляду.

Причина такого стану християнської ідеології полягає в тому, що воно протягом останнього десятка століть існувало і розвивалося серед найбільш розвинених в культурному відношенні народів світу. За таких умов християнство, природно, мало змогу пристосуватися до самої передової науки, до писемності мас, до культури своїх послідовників. Християнізовані народи протягом останнього тисячоліття в своєму розвитку йшли попереду всього людства. Разом зі своїми віруючими християнство уже пройшло такий етап свого розвитку, який з необхідністю проходитимуть віруючі інших на сьогодні релігій.[2]

До цього слід додати, що християнство не лише існувало в найбільш культурно-освітньому середовищі. Воно найактивнішим чином поставило собі на службу науку, культуру, соціальний прогрес своїх віруючих. Протягом двох тисяч років кращі уми (без всякої знижки можна сказати: генії людства!) служили християнству, на олтар християнства поклали увесь свій талант разом зі своїм життям. Не рахуючи засновників християнства (перш за все - Ісуса Христа, апостола Павла та євангеліста Іоанна), цій релігії віддали свій талант такі великі люди, як-от: Тертулліан, Оріген, Афанасій Великий, Августин, Григорій Богослов, Іван Златоуст, Фома Аквінський, папа Григорій VI Гільдебрант, Мартин Лютер, Томас Мор, Жан Кальвін, Блез Паскаль, Петро Могила, Філарет Дроздов, Макарій Булгаков, нинішній папа Іван-Павло ІІ (Войтила) та багато-багато інших. Їх зусиллями опрацьована ідеологія християнства, доведена істинність християнської віри, захищена християнська релігія. Чинити опір християнству, а тим паче - воювати проти неї, означає чинити опір і воювати супроти сотень і тисяч кращих розумів людства. А ці розуми, слід визнати, трудилися на користь християнства не марно. Вони для віруючих зробили теоретично непорушними навіть такі, здавалося б, протирозумні положення християнства, як  віра в Трійцю[3], непорочне зачаття та народження Ісуса Христа, про святість і непомильність очевидно суперечливих, науково безпідставних та  морально порочних повчань  Біблії.

В. Християнство - традиційна релігія українців та переважної  більшості народів України. 

Протягом останнього тисячоліття на грунті християнського світогляду формувалося духовне життя нашого народу, а звідсіль - християнство справило визначальний вплив на його культуру, соціально-політичний уклад та й сам побут громадян. Воістину, без знання християнства нам закривається дорога до реального пізнання історії нашого народу та чинників цієї історії, закриваються канали адекватного засвоєння та відтворення нашої культурної  спадщини. Адже культурна спадщина, повторимося, - це та спадщина, що тисячоліттям проростала на грунті християнського світогляду.

 

3.Особливості християнського світогляду.

1. Багатоконфесійність християнства.

Важко викласти сутність християнського світогляду в усіх його основних положеннях та у всій його переконливості. Не звертаючись до історичного минулого, ми і сьогодні маємо декілька тисяч ворогуючих між собою церквів, розколів, сект та груп віруючих в рамках всього християнства. Кожна з цієї тисяч утворень вважає лише себе істинним християнством, а всю решту християн - заблукалими, схибленими християнами або й злісними антихристами. З проблем християнського світогляду між церквами, розколами і сектами немає взаєморозуміння. Важко навіть назвати такий елемент християнського світогляду, який би однозначно, бодай в головних деталях, сприймався усіма християнськими віровченнями (конфесіями, демномінаціями[4]). Католики, православні, лютерани, англікани, баптисти, п’ятидесятники, адвентисти, єговісти, назарени, євангелісти, духобори, молокани, скопці, мальованці, реформати, методисти, квакери, мормони, унітаріани, уніати, інокентіївці, (а у нас ще й - Українська православна церква, Українська автокефальна православна церква, Українська православна церква - Київський патріархат, Українська греко-католицька церква) та багато інших дружно сповідують і прилюдно вихваляють лише виключно свою віру. Для них єдиним істинним християнством є лише те, в рамках якого знаходяться вони самі. Все інше в християнській релігії, що виходить за рамки їх віросповідання, вважається ними спотворенням християнства, наслідком підступних дій диявола, а то і - справжніми  “плевелами сатани”.

Віруючі християни - як колись, так і зараз - християнство в цілому усвідомлюють через призму свого віросповідання. А тому важко словами самого християнства розповісти про особливості його світогляду. Скажемо про це лише в побіжному історичному констатуючому плані.

2. Історія  становлення та розгалуження християнських конфесій.

Перші християни другої половини 1 століття всі були євреями по крові та іудеями за  релігійними переконаннями. Вони вважали своєю релігією іудаїзм, але на відміну від решти іудеїв додатково вірили в Христа як Месію (Мошіаха), якого Бог у відповідності з біблійними пророцтвами має ось-ось надіслати євреям. Християни початку другого століття вірили, що Бог уже виконав свої біблійні обіцянки і послав було їм Месію в образі Ісуса, що називав себе (його називали) Христом.

На початку 2-го століття християнство, організаційно остаточно відокремившись від іудаїзму, устами своїх творців і проповідників стало усвідомлювати себе, як говорив святий Юстин Філософ(†166р.) , “єдиною істиною релігією і в той же час єдиною істиною філософією”. Церковний соратник імператора Костянтина Великого Євсевій Кесарійський (4 століття) на виправдання оголошення християнства державною релігією писав, що воно є “єдиною першою, єдиною істиною та єдино рятівною релігією людства”.  Блаженний Августин (†430 р.) в своїх багаточисельних творах доводив: що християнська релігія “ є такою ж давньою, як давнім є і Всесвіт”.

Відокремившись від іудаїзму, християнство тут же розпалося на велике число ворогуючих між собою церквів. Так, уже в найдавнішій книзі святого письма християнства Апокаліпсисі згадуютьсядіючі в рамках християнства ніколаїти, шанувальники нечестивої Єзавелі,  шанувальники вчення Валаама. Потім в християнстві появилися нові єресі, розколи, течії, число яких лише за описами та критикою  святого Ірінея, єпископа   ліонського, наближалося до двох сотень. В 4-му столітті зусиллями церковних верхів та імператорської влади християнство консолідувалося в єдину церкву. На Вселенських та помістних соборах протягом 4-8 століть з понад півтора сотні святих книжок  було відібрано менше 30, що їх було канонізовано[5], зведено в єдиний збірник і названо Новим Заповітом. На соборах же вперше було сформульовано і канонізовано стислий виклад християнського віровчення, що його було названо Символом віри. Рішенням тих же соборів та декретами імператорської влади було утворено адміністративні одиниці об’єднань віруючих християн:  парафії (приходи), благочинні округи, діацезії (вікаріати), єпіскопії  (архієпископії) митрополії та патріархати. Об’єднання всіх патріархатів було названо Вселенською Християнською церквою. Пізніше на цих же соборах було канонізовано вчення про те, що Ісус Христос був одночасно і справжньою людиною і справжнім Богом; запроваджено поклоніння святим та іконам, форма ритуального одягу священиків тощо. Всі християни та  громади, що не визнавали рішень та дій  Вселенських соборів, оголошувалися єретиками, ворогами Господа Бога і Святої Церкви та нещадно знищувались. Знищувалися з такою запопадливістю, що до нашого часу не дійшло навіть решток жодного опозиційного,  що існувало до утворення Вселенської церкви. Від цього часу і до наших днів сутність християнства сприймається всіма і різного роду християнами через призму Символу віри (Нікео-Цареградського) та текст Святого письма (Біблії), що їх було затверджено на соборах протягом 4-7 століть.

В часи неподільного панування християнської церкви в рамках Римської імперії сутність християнського віровчення влучно висловлена католицьким богословом 5 столітті Вінсентом Лірінським: “Християнство - це те, в що вірують скрізь, завжди і всі!”

Правда, навіть в рамках самого християнства останнє ніколи не було тим, в що вірують “скрізь, завжди і всі”. Вже в 5-му столітті від Римської імперії відокремилася частина її колишніх території, а разом з цим від Вселенського християнства відокремилися церкви у Вірменії (до цього часу існує поза рамками Вселенської церкви вірмено-григоріанська церква), Єгипті (Коптська церква), в Ефіопії (Ефіопська ортодоксальна церква) та християнські громади Месопотамії, Персії та Індії (Малабарська церква). Останні зараз називають себе Староправославними (Староортодоксальними) церквами. Вони не послали своїх делегатів на 4-ий (Халкідонський) Вселенський Собор і не визнали рішень цього собору про одночасно дві - справжню божественну та справжню людську природи Ісуса Христа. Решта християн називають всі Староортодоксальні християнські церкви монофізитами - одноприродниками - що визнають в Ісусі Христі лише одну, божественну, природу.

Імператор Феодосій в 395 році розділив Римську імперії між своїми синами на Східну з центром у Візантії (Константинополі) і Західну з центром в Римі. Цим юридично було покладено початок розпаду Римської імперії. Внаслідок політичного, соціального, військового та історичного обособлення частин Римської в 1054 році стався розпад єдиної колись Вселенської Християнської церкви (Розкол Церквів) на церкву Західну (католицьку, латинську, папську) та Східну (ортодоксальну, грецьку, візантійську).

В 16 столітті в надрах католицької церкви визрів внутрішній розкол і з неї відокремилися церкви протестантські: лютеранська, кальвіністська та англіканська. Останні в свою чергу дали початок цілій низці протестантських сект: баптистів, євангелістів, пуритан, індепендентів, конгрегаціоністів, п’ятидесятників, методистів, соцініан, моравських та польських братів, суботників, назаренів, сайєнтистів, унітаріан, адвентистів та десятків і сотень інших. Хоча в меншій мірі, утворювалися нові і нові секти та розколи в наслідок розкладу католицтва (Старокатолицизм, Маріоніти, Янсеніти) та православ’я (старообрядці, духобори, молокани, чуриковці, інокентіївці, іоаніти, мальованці). І за кожним з нових назв християнських груп віруючих стояло сугубо своє, не схоже на будь-яке інше з тисяч християнських церквів, розколів і сект.

 

3. Спроби загального опису християнства.

З врахуванням згаданих вище внутрішніх суперечок (и без оных) протягом майже 2.000 років віруючими і невіруючими, вченими і невігласами приймалося безліч спроб описати загальну сутність християнської віри. В своєму головному філософському творі “Богословсько-політичний трактат” Бенедикт Спіноза(†1667) писав, що християнство “має не піднесені умоспоглядання і не філософські питання, а речі лише самі прості, що можуть сприйматися яким завгодно дурнем”. В 1696 році англійський філософ пантеїст Джон Толланд опублікував книгу “Християнство без тайн”. Головний філософський твір  Фейєбраха “Сутність християнства” став важливим етапом розвитку німецької класичної та світової філософської думки. З настанням третього літочислення від Рожества Ісуса Христа з’являються все нові і нові, атеїстичні та богословські, наукові та популярні статті, брошури і книги, в яких робиться спроба описати загальну сутність християнства.  В курсі релігієзнавства та в межах учбового плану ми можемо зупинитися лише на найбільш загальних рисах опису християнської релігії. І розпочнемо його з християнського світогляду.

 

4. Вихідні посилки та серцевина християнського релігійного світогляду.

В історичному аспекті релігія була перехідним етапом в розвитку світогляду. Вона сформувалася на грунті і після світогляду наївного реалізму і міфології та передувала виникненню світогляду філософського. Але релігійний світогляд поруч з світоглядом наївного реалізму та міфології не відійшов у минуле.

В духовному плані кожна людина, як ми вже знаємо, до народження в згорнутому вигляді проходить через етапи своєї біологічної еволюції від клітини до біологічного виду Homo sapsens, а після народження -  в згорнутому вигляді  (шляхом засвоєння побуту, мови, навиків праці, елементів духовного життя та людського спілкування) пробігає  соціально-культурну еволюцію людства від родового устрою кроманьйонця-троглодіта до сучасної цивілізації. В процесі такого прискореного повторення біологічної та соціальної еволюції в долі кожної людини залишаються рудименти біологічної та соціальної еволюції. Таким рудиментом, пережитком минулого, є і релігія з усім її комплексом вірувань в надприродні істоти (боги, чорти, ангели, духи), спілкування з ними (поклоніння жертвоприношення, молитви, заклинання, медитації) та релігійні почуття. До того ж в кожній релігії загалом до цього часу утримуються вірування , почуття і культи, що виникали 2, а то і 20 тисяч років тому назад.

Світогляд - це духовна основа особи людини. Який світогляд така і особа. Без людини не може бути світогляду, але й без світогляду немає людини. Світогляд з одного боку виглядає і як прояв суті особи людини, а з другого - як неодмінні потреба її духовного життя. У людина така ж потреба на вирішення світоглядних питань, як у неї існує потреба на їжу, дихання, розмноження, самозбереження. І як людина їсть будь-яку їжу, п’є будь-яку воду, спілкується з будь-якою самкою (самцем), коли для неї недоступні високого гатунку якісні страви, води та напарники, так вона змушена задовольняти свої світоглядні потребі тими світоглядними ідеями, які існують в тому суспільстві, в якому формується і живе особа.

Світоглядні потребі людини безмежні. Сукупність цих потреб висловлена в змісті вирішенні смисложиттєвих ідеалах, найбільш обширними з яких є ідеали Істини, Добра, Краси і Справедливості.

 

Не дивлячись на різноманітність та суперечливість змісту  релігійних вірувань, християнський світогляд має свою сильні сторони, логіку і послідовність.  На нашу думку, суть цього світогляду побудована на таких принципових засадах.

Християнська віра ( релігійний світогляд) виходить з того очевидного факту, що кожна людина  прагне прожити осмислене життя. Тарас Григорович Шевченко про цю особливість людських пошуків писав:

Один у одного питаєм: - На що нас мати привела? Чи на добро, чи то на зло? Чого живем? Чого бажаєм?- І, не дізнавшись, помираєм... І залишаються діла.

То як же досягти смислу свого життя?

Тут же слід сказати, що людина невдоволена станом свого життя. Смертність, біди, нестатки,  трагедії нав’язують нам висновок про відсутність смислу життя. Але усвідомлення безсмисленності свого життя не дає змоги не то що жити: а й існувати людині. Великий вітчизняний педагог К.Д.Ушинський говорив: “Візьміть будь-яку людину, задовільність всі її потреби, але позбавте її усвідомлення смислу свого життя, - і ви побачите, якою жалюгідною стане ця людина.”

- Чому ж людей не задовольняє їх реальне земне життя? В  чому ж смисл життя людини?...

Ми вже знаємо, що про призначення та смисл життя людини філософами, вченими, митцями написано гори книжок, запропоновано тисячі і тисячі різноманітних відповідей. Християнство вчить віруючих відповідь на подібні запитання шукати  в слові божому, - в Біблії.  Зокрема, причину зла в світі воно вбачає в біблійній розповіді про Адама і Єву.

Перших людей, Адама і Єву, створив Бог і поселив їх в раю. Отже люди створені і призначені богом для життя в раю. Але перші люди образили Бога: порушили його заповідь не їсти в раю плодів з дерева пізнання добра і зла, - і за свою провину їх було вигнано з раю. Життя поза раєм і є для людини ось тим нещасливим (протиприродним)земним життя - життям  людини, яка створена  (природою призначена) для життя в раю. Для того, щоб людина стала жити за своїм призначенням (тобто - осмисленим життям) їй потрібно повернутися в рай ( в своє природне середовище). А повернутися в рай ( чи то в рай небесний, чи в рай земний, чи в рай потойбічний, - це для християнської віри деталь другорядна) можна буде лише тоді, коли людина загладить свою провину перед Богом, дасть певний викуп за “первородний гріх” Адама і Єви - батьків всього роду людського -  “викуп”[6] за свої власні накопичені гріхи і таким чином примириться з Богом.

 Проте гідного викупу за гріх Адама та Єви, а також за свої власні гріхи, щоб таким чином примиритися з Богом, людина запропонувати  не може. Людина - істота обмежена і може запропонувати Богу лише обмежений викуп. А обмежений викуп ніяк не може задовольнити Бога, який безмежний і образа його теж безмежна. Для того, щоб  загладити (викупити, понести відповідне покарання за) провину Адама і Єви, принести викупну плату за гріхи Адама і Єви та свої гріхи потрібно запропонувати викуп на рівні, що гідний самого Бога. А оскільки не лише всією своєю природою людина прагне раю, а і Бог любить своє творіння, то викуп за провини людей пропонує сам Бог.          В Євангелії  від Іоанна ця найсакраментальніша[7] для християнства думка викладається такими словами: “Бо так полюбив Бог світ, що віддав  Сина свого єдинородного, щоб кожен, хто віритиме в нього, не загинув, а мав життя вічне. Бо не послав Бог Сина свого, щоб той засудив світ, а щоб через нього світ врятувався”  (3:16-17).

Християнське віровчення про те, що Бог через Сина свого Ісуса Христа спасає світ і людей в ньому, називається богословами Сотерологією (від грецьких слів “Сотер” - спаситель, рятівник і “Логія” - вчення). Сотерологія складає серцевину християнських релігійних вірувань. Всі інші елементи християнського світогляду підпорядковані сотерології, обслуговують або ж демонструють її.  Іспанський богослов, філософ і письменник середини 20-го століття, ректор Мадридського університету Мігель де Унамуно говорив:

- Якось я запитав віруючого іспанця-християнина: “Давайте разом подумаємо про Бога і про себе. Бог створив величний світ. Все у цьому світі Бог підпорядкував своїм чітким і непорушним законам, все зробив закономірним і в той же час минущим, не вічним. То невже ж у Господа Бога у всьому цьому величезному, безмежному, складному і суперечливому Всесвіті немає більш важливих занять, аніж турботи про спасіння вашої  душі? Можливо, Господу Богу більш доречно було б наводити порядок в суспільному житті, запобігати війнам голоду, епідеміям, аніж підглядати за Вами особисто, запам’ятовувати Ваші проступки і гріх, щоб потім влаштовувати Страшний суд і спасати вашу душу?

Мігель де Унамуно з гіркотою богослова зізнається, що віруючий християнин, не задумуючись, відповів:

- Якщо Бог не турбується про спасіння моєї душі, то... навіщо ж тобі сам Бог?!

Сила християнського світогляду - в його сотерології, бо вона, відправляючись від реалій життя, вказує людині шлях до  життя за призначенням, знаходження смислу свого життя. А він полягає в тому, щоб примиритися з Богом і повернутися в рай.

 

5.Образ і подоба Бога в християнській релігії.

З попередній лекцій курсу філософії та релігієзнавства ми вже знаємо, що віра в бога є специфічною ознакою релігії, як форми суспільної свідомості. “Віра в Бога” і “Релігія” - поняття майже тотожні. Сказати: “Ця людина вірить в Бога” або “Ця людина релігійна” - це сказати майже одне і те є. В якого Бога вірить людина, така і його релігія.

В Біблії сказано, що Бог створив людину “за образом своїм і за подобою своєю”. Віруючі різних релігій віддячують Богу тим же - вони творять його за образом своїм і за подобою своєю. Давньогрецький філософ і рапсод Ксенофонт співав: “Які люди, такі і їх боги...” А оскільки світогляд людини - це, як ми вже знаємо, духовна основа особи людини; який світогляд, таким є і увесь духовний світ людини; який світогляд, така і людина. Стосовно ж релігії можна з певністю сказати: який Бог, такі і його віруючі. А тому уявлення про Бога  мають щонайважливіше значення у виявлені специфіки релігії, кожна з яких має свого, ніде в інших релігіях не повторюваного, Бога.

Християнство запропонувало своїм послідовникам вірити в такого Бога, якого ми не зустрічаємо ні в одній іншій релігії. Християнство вчить, що Бог - один. Звідсіль християнство є релігією монотеїстичною[8]. Але монотеїзм християнський особливий. Християнські богослови кажуть, що якщо Бог є один-однісенький, то такий одинокий Бог може викликати з нашого боку лише співчуття: йому немає рівні для взаємоспілкування; у нього, як духовної істоти, немає особистого життя; такий Бог не лише Один, але і самітний... Блаженний Августин, найвидатніший богослов 5 століття, писав: “Бог - один, але він не самітний” (Бог - один, но не одинок). Для подолання внутрішньої самотності в Бозі мають бути окремі особи, які зробили б можливим активне духовне життя божества. А таке духовне життя  Бога може бути забезпечене лише наявністю в його Єдиній суті окремих осіб,  спілкування яких між собою може позбавити Бога самотності і забезпечити йому внутрішнє духовне життя. Християнство твердить, що внутрішнє духовне життя самого Бога, справді, забезпечується тим, що в його Єдиній суті є три особи: Бог Отець, Бог Син і Бог Дух Святий. Слід сказати, що вчення про Особи Бога  після столітніх дискусій, проклять та благословень було вперше вироблено і затверджено в 381 році на Другому (Константинопольському) Вселенському соборі. Суть цього вчення християнське богослов’я зафіксувало в таких формуліровках: “Бог один за єством і троїстий в особах” (Бог один по существу и троичен в лицах.);  “Один Бог є в той же час Богом Отцем, Богом Сином і Богом Духом Святим”; “Є Бог Отець, Бог Син і Бог Дух Святий, але не три бога, а один Бог”.

Свого Бога християнство називає Святою Трійцею. Виходячи з біблійної назви іудейського Бога Ягве, християнство називає ще свого Бога Єговою.[9] В православній церкві та у вжитку  православних закріпилася ще назва Бога, як Саваоф.[10] На іконах Бог отець зображується у вигляді могутнього діда, що сидить на хмарах в оточенні ангелів; Бог Син - це Ісус Христос[11]; Бог Дух Святий - у вигляді голуба. Вся трійця разом зображується чи то у вигляді Всевидючого Ока ( Око в обрамленні трикутника); чи в комбінації могутнього діда, що тримає на колінах Ісуса Христа, та голуба, що парить над  ними або вилітає з рота Бога Отця; чи у вигляді трьох ангелів, що сидять за столом, а їм прислужує Авраам та Сарра. Останній варіант відтворив знаменитий Андрій Рубльов на своїй “Трійці”.

В християнстві були богословські течії, що не визнавали Святої Трійці. Їх колись оголошували єретиками, а зараз  виключають з середовища християн. Так не визнаються християнами сучасні релігійні угрупування Унітаріан[12], Мормонів, Єговістів, оскільки вони не визнають Святої Трійці. Їх не запрошують на жодні загальнохристиянські зібрання, заходи, дискусії  тощо.

 

6. Біблія - святе письмо християнства.

Кожна історична релігія має своє святе письмо. В християнській релігії таким святим письмом вважається Біблія.[13] Вона складається з книг,  що їх християнська релігія запозичила від іудаїзму і назвала їх “Старий заповіт”.[14] До Старого Заповіту  входить 39 канонічних книг, що визнаються за слово боже як в іудейській, так і в християнській релігіях. Католицька та православна церкви до цих 39 книжок додали ще 11, які вважаються неканонічними і не друкуються в іудейських та протестантських Бібліях. До Біблії входить також 27 книг Нового Заповіту, що визнаються святими лише в християнській релігії. Вони визнаються словом божим всіма християнськими церквами, сектами і угрупуваннями. Мормони в середині 19 століття добавили до Біблії ще декілька книг пророка Мормона, але їх не визнала жодна християнська деномінація, а самих мормонів не визнали за християн, хоча вони визнають Ісуса за Бога, вшановують всі біблійні книги. Новий Заповіт складається з 4-х євангелій: Матвія, Марка, Луки та Іоанна, кожний з яких по-своєму розповідає про Ісуса Христа; Діяння святих апостолів, 21 послання апостолів, з яких 14, найбільш змістовних та впливових, належать апостолу Павлу, і книга Апокаліпсис (Одкровення Іоанна Богослова).

Християни називають Біблію словом божим, пророцтвом. Все, що написано в ній - абсолютна істина, до якої не можна нічого добавити, від якої не можна нічого відняти. В цьому плані грізним застереженням звучать слова Апокаліпсису: “Всякому, хто добавить щось до пророцтва, тому бога добавить болячки; а хто відніме щось від слів книги цього пророцтва, у того Бог відніме Царство небесне” (22:18-19).

За своїм змістом Біблія - книга суперечлива у всіх відношеннях: і щодо опису історичних подій, і щодо передбачення майбутнього, і щодо моральних чи ритуальних приписів, і щодо реального положення речей у світі. Не випадково, читаючи одну і ту ж саму Біблію, добираючи з неї ізольовані від логічного та фактуального контексту фрази, десятки тисяч сучасних церквів, розколів, деномінацій і сект  своїми тлумаченнями знаходять в ній виправдання лише своєї віри, культу, моральних приписів і в той же час знаходять засудження всіх тих християнських віровчень, які з ними не погоджуються. Історія не знає жодного прикладу, коли б на основі біблійного тексту дві християнські деномінації (наприклад, католики і протестанти; адвентисти і п’ятидесятники, православні і старовіри) дійшли між собою згоди бодай по одному суперечливому між ними пункту християнського віровчення. Історія також не знає жодного прикладу, щоб хоч одна християнська церква чи демномінація  поділяла і виконувала всі без винятку біблійні повчання, та приписи. Науковий аналіз біблійного тексту виявив в ньому 150 тисяч різночитань, сотні крупних та очевидних помилок, тисячі антинаукових тверджень. Так звані ліберальні богослови, що їх має кожна християнська деномінація, визнають наявність помилок в Біблії і пропонують враховувати час написання біблійних книг, рівень культурного розвитку людей, яким Бог повідомляв абсолютні і вічні істини; допускають можливість помилок при переписах та перекладах біблійного тексту... Проте офіційно, кожна церква в очах віруючих свято вшановує святість і непогрішимість Біблії і не може дозволити своїм віруючим на свій розсуд тлумачити Біблію. Від імені Бога Біблію в кожній церкві та секті витлумачують, “открывают ум к разумению писания”, лише церковні верхи.

Ми не будемо зараз наводити приклади біблійних протиріч. Все це яскраво описано в атеїстичних видання про Біблію. Звернемо увагу на те, що в книгах войовничого атеїзму мовчазно ігнорується культурологічне значення та культурологічні функції біблійного тексту. Біблія, будучи святим письмом християнства, в той же час є також всесвітнього значення історичною та культурною пам’яткою. Біблія - важливий історичний документ, з урахуванням якого тільки і можна з науковою достовірністю встановити процес зародження та розвитку релігійних вірувань іудаїзму та християнства. Одноразово з цим Біблія справила визначальний вплив на формування і вияв культури всіх без винятку християнізованих народів, в тому числі і народів України. Біблійні заповіді, легенди, пророцтва, притчі, молитви, афоризми увійшли в плоть і кров культури, побуту, світогляду, звички християнізованих народів. Вся наша духовна культура протягом тисячоліття проростала на біблійному тексті. Знання Біблії - це невід’ємний елемент знань кожної інтелігентної людини. Без знання біблійного тексту ми не можемо свідомо і адекватно сприйняти та прилучитися  до культурної спадщини свого народу, бо вся ця спадщина проростала якщо не безпосередньо з біблійного тексту, то в усякому разі в атмосфері панування в свідомості мас біблійного тексту.

Для ознайомлення з Біблією слід читати не різного роду церковно-проповідницькі чи атеїстичні перекази та розповіді про неї, а сам текст Біблії. Будь-які перекази Біблії, на взірець церковної “Біблії для дітей” чи атеїстичної “Забавна Біблія” Лео Таксіля, всі без винятку тенденційні. Адекватно розповідає про зміст Біблії  сама Біблія. Правда, в Біблії є розповіді провідні для християнської та іудейської релігії, а є розповіді похідні, другорядні та зовсім не використані релігійним світоглядом християнства чи іудаїзму. Провідним для релігійного світогляду і культури мають біблійні розповіді про виникнення світі (Шість днів творення), про Адама та Єву, про Всесвітній потоп, про Вавилонську вежу, про Авраама і Сарру та їх нащадків, про Ісуса Христа, про кінець Всесвіту. Власне для богословської думки велике значення мають послання апостолів, особливо послання апостола Павла. При цьому слід мати на увазі, що Біблія різними християнськими деномінаціями використовується вибірково. Католицька церква, наприклад, першорядного значення надає розповіді про те, що Ісус Христос на камені віри апостола Петра створив церкву і віддав ключі від царства небесного апостолу Петру (Євангеліє від Матвія, 16: 15-19; Іоанна, 21:15-19). Адвентисти сьомого дня читають в Біблії все, що стосується святкування суботи; п’ятидесятники - про зшесття на апостолів Святого Духа і говоріння незнайомими мовами (“на иных языках”); єговісти - про Армагеддон та райське життя на землі. Православні задовольняються слуханням проповідей священиків під час церковного богослужіння і Біблію знають по слухам (“понаслышке”).

 

7. Християнська есхатологія.[15]

Важливим елементом християнського світогляду є віра в те, що світ, в якому ми живемо, має свій початок і буде мати кінець. Слід сказати, що Старий Заповіт, іудейська Біблія, не визнає кінця світу. Вона вчить, що Бог створив світ навічно: Бог ніколи не буде знищувати людство (Буття, 9:7-17), обраний ним єврейський народ буде вічно володіти Ханааном і царствувати вічно (Буття, 17:8; Дан., 3:33-34; 4:31), вся книга Екклезіаст присвячена опису вічного кругооберту у вічному світі...   Віра в кінець світу - це християнський витвір, що спирався не на текст Старого Заповіту, а на вчення окремих філософських шкіл античності. Різні книги Нового Заповіту (Апокаліпсис; Друге послання апостола Павла до фесалонікійців, розділ 2; друге послання апостола Павла до коринфян, розділ 3; Друге послання апостола Петра, розділ 3; Євангеліє від Матвія, розділ 24) про кінець світу розповідають по-різному. Для опису ознак кінця світу використовується також в своєрідному християнському перетлумаченні старозавітна книга пророка Данила (розділи: 2, 7, 9), вирвані окремі фрази з інших пророчих книг. Внаслідок таких вихідних даних в  християнстві знаходять місце неодинакові, до взаємовиключення, концепції кінця світу. Для одних - це  Суд над живими і мертвими, після якого незначна кількість праведників  житимуть в рай, а решта  - горітимуть в пеклі. Для других - це Всесвітня катастрофа, в якій все живе буде знищено, в живих залишаться лише праведники, що будуть жити в земному раю. Для третіх - це знищення всього матеріального світу, після якого настануть “Нова земля і Нові небеса”. Для опису і підтвердження перерахованих та ще інших варіантів кінця світу в Біблії знаходиться відповідні цитати. Сам кінець світу називається християнами то Страшним Судом, то Другим Пришестям Христа, то Армагеддоном.

 

8.Складові частини людини: дух, душа, тіло.

Біблія  Старого Заповіту має своєрідні погляди на складові частини людини, погляди, що не співпадають з вченням більшості християнських деномінацій. В книзі Буття розповідається, що першу людину, Адама, “Господь Бог виліпив з пороху земного, і вдихнув в ніздрі його дух[16]. І став чоловік душею живою” (Буття, 2:7). Потім з ребра Адама він створив йому жінку Єву[17] (2:18, 21-25).  Коли людина помирає, то відбувається розлучення тіла (пороху земного) і духу божого. В Біблії пишеться, що в такому випадку “Людина повертається в порох земний, чим вона і була, а дух (Руах) повертається до Бога, який дав було людині цього духу” (Екклезіаст, 12:7). В Старому Заповіті настійно і скрізь підкреслюється, що дух (Руах) є не лише у людини, а і у тварини. В тій же Біблії твердиться, що дух (Руах) людини і тварини знаходиться в їх крові. А оскільки дух тварини і людини - це дух від Бога, то він і належить Богу. Ось чому Біблія забороняє їсти кров, бо таким чином  з’їдається   той дух, що належить Богу і має повернутися до Бога. Ніде в Біблії Старого Заповіту не говориться про душу, як щось окреме від тіла; не говориться про життя душі після смерті людини; не говориться про потойбічне життя в Небесному царстві чи вічні страждання душі в пеклі. Слід зазначити, що сучасні адвентисти та єговісти, виходячи з текстів Старого Заповіту, не визнають життя душі після смерті людини, не визнають існування потойбічного пекла для грішників.

Християнство не сприйняло старозавітного вчення про складові частини людини. На ідеологію первісного християнства справила значний вплив культура греко-римського світу. Спочатку християнство сприйняло вчення філософа Арістотеля про те, що людина складається з трьох частин, з трьох душ: рослинної (тілесної), тваринної (рухливої і від чуттєвої) та духовної ( розумної). В одному з найбільш ранніх творів християнства, в посланні до фесалонікійців (солунян)[18], пишеться, що людина складається з тіла, душі і духу (Розділ 5). Трискладовість людини зараз визнають п’ятидесятники та подібні їм ревавілістичні[19] секти в християнстві. Вони вчать, що людина, як і тварина, народжується з тілом і душею. Після смерті людини і тварини їх душі гинуть. При хрещенні людина одержує від Бога дух, який після смерті людини йде до Бога: в рай. Проте решта християнських демномінацій не поділяють поглядів про Трискладовість душі. Вони ще з часів первісного християнства сприйняли погляді давньогрецького філософа Платона, який вчив, що людина складається з тіла(сома) та душі(псіхе); що матеріальне тіло людини смертне, а душа - безсмертна. Переважна більшість християн вважають, що душа належить лише людині, а у тварин душі немає.

9. Хрещення.

Для вступу в християнство і для спасіння душі віруючий (над віруючим) обов’язково повинен здійснити обряд хрещення (прийняти хрещення). “Хрещення”[20]  - це невдалий переклад слов’янською мовою того поняття, що вкладається в грецьке слово "баптізо" - занурюю у воду, купаю. Хрещення здійснюється як наслідування вчинку Ісуса Христа, який і сам був похрещений в річці Іордан пророком Іваном Хрестителем.[21] Це - по-перше. А по-друге, хрещення  здійснюється для очищення від первородного гріха Адама і Єви, а також очищення від своїх власних гріхів. Без хрещення, за вченням всіх без винятку християнських деномінацій, ніхто не може потрапити в Царство Небесне, в рай.

Сам обряд хрещення в різних християнських громадах здійснюється не однаково. Історично давні церкви (католицька, православна, вірмено-григоріанська) хрещення здійснюють над немовлятами в храмі чи в домашніх умовах. Протестанти охрещують лише дорослих людей, після досягнення ними 18-річного віку; охрещують, як правило, в річці чи в ставку, в озері. У п’ятидесятників окрім охрещення водою згодом здійснюється “самим Богом” охрещення Духом святим. Ознакою такого охрещення свідчить “зшесття на віруючого Духа святого” після чого віруючий одержує здібність (талант, дар) говоріння на інших мовах[22], пророцтва, зцілення тощо.

 

*                       *

  *

Як і в інших релігіях, в християнстві є ціла низка своїх молитов, богослужінь, обрядів, постів та свят. Є свої священики, подвижники, святі місця, храми, реліквії; демонструються чудеса, оголошуються пророцтва, відбуваються зцілення душі і тіла, оголошуються благословення та прокляття. І в цьому відношенні християнство нічим не відрізняється від інших релігій. Названим елементами християнство надає хіба що свою редакцію, свій антураж.

Центральне місце в ідеології і культі християнства займає, безумовно, постать Ісуса Христа. Від імені “Христос” походить сама назва християнської релігії. А тому ми зупинимося на образі Ісуса Христа більш детально.

 

4. Євангельський Ісус Христос: джерела і функції.

1.Життєопис Ісуса Христа.

Про життя, діяльність, повчання, чудеса Ісуса Христа, про його смерть, воскресіння і піднесення на небо розповідається в чотирьох євангеліях: від Матвія, від Марка, від Луки та від Іоанна. В інших книгах розтлумачується вчення Ісуса Христа, смисл його зшесття на землю, значення для віруючих його смерті і воскресіння. І хоча на основі повідомлень Нового Заповіту не можна скласти ні цільної біографії Ісуса Христа, ні дати його народження чи смерті, ні написати гармонійну систему його віровчення чи його обіцянок, все ж таки, головні етапи його життєдіяльності, специфічна суть його віровчення в книгах Нового Заповіту вимальовується досить чітко. Все це добре відомо віруючим і невіруючим з числа християнізованих народів, утілено в культурі та практиці поведінки, відзначається цілою серією свят та обрядів. Лише на честь найголовніших подій Ісуса Христа та його матері - Богородиці Марії католицька та православна церква встановила 12 таких Великих свят, як Різдво Христа(25 грудня), Різдво Богородиці, Хрещення Ісуса Христа(7 січня), Преображеніє (6 серпня). Успіння Пресвятої Богородиці( 15серпня), Срітення (2 лютого)...

Життєпис євангельського Ісуса Христа коротко можна викласти так:

 На початку нашої ери на Діву Марію зійшов Дух святий, від якого вона зачала (запліднилася, завагітніла) і народила сина, який одночасно був і людиною і Богом (Боголюдиною, Богом Сином з числа осіб Святої Трійці). Народження Ісуса у Віфліємі вітали небесні ангели піснею: “Слава у вишині Богу, а на землі мир і в людях благовоління”. Новонародженому Ісусу поклонилися пастухи, потім - три східні мудреці, які по зірках узнали про народження царя іудейського. Через сорок днів після народження Ісуса для освячення принесли в Єрусалимський храм, де його урочисто зустріла пророчиця Ганна та благочестивий старець Семен. Дізнавшись про народження Христа, іудейський цар Ірод Великий вирішив знищити його, як свого конкурента, але ангели попередили сім’ю Христа, чим дали  їй змогу рятуватися втечею в Єгипет. Після смерті Ірода сімейство Ісуса повертається в Палестину, обходить Єрусалим стороною, йде на північ і поселяється в галілейському містечку Назарет. (За євангелієм від Луки батьки Ісуса ще до його народження постійно проживали в Назереті і повернулися туди зразу ж Віфлієму, без відвідин Єгипту.)

До тридцяти років Ісус жив у Назареті. У нього появилися чотири брати і дві сестри. (Згодом церква, всупереч ясним повідомленням Нового Заповіту, заперечила наявність братів і сестер у Ісуса Христа і оголосила його матір Марію непорочною дівою, у якої була лише одна дитина.) В 30 років Ісус прийняв хрещення від пророка Іоанна і починає проповідувати нову релігію. Обравши собі 12 апостолів, він мандрує по Галілеї, творить чудеса (виганяє бісів з людей, пішки ходить по воді, п’ятьма хлібами нагодовує п’ять тисяч голодних чоловік, воскрешає мертвих) та виголошує притчі-повчання (про Блудного сина, про Бідного Лазаря та Багатія, про сівача, про лілії та птахів небесних, про 10 благочестивих і завбачливих наречених). Підраховано, що в Євангеліях описано 38 чудес та 40 притч Ісуса Христа. За тиждень до своєї смерті Христос урочисто, по-царському, в’їжджає в Єрусалим. Мешканці міста урочисто зустрічають Ісуса Месію, натовпом ходять за ним. У вечорі, з настанням іудейського свята Пасхи, Ісус Христос зі своїми учнями влаштовує прощальну пасхальну вечерю, після якої один з його учнів, Іуда, зраджує свого вчителя і видає його тим, хто волав смерті Христа. Римський прокуратор Пілат (Пілат Понтійський, Понтій Пілат) розглядає справу Ісуса, не знаходить в ньому провини і хоче відпустити Царя Іудейського. Але євреї волають: “Розіпни його! Розіпни!.. Кров його на нас і на дітях наших” (Матвія, 27:35). Ісуса Христа розіп’яли на хресті. Після своєї смерті та поховань Христос на третій день воскрес з мертвих. Ще деякий час після воскресіння Христос перебуває на землі, декілька раз з’являється своїм учням, апостолам, а згодом - відбуває на небо, де сидить праворуч Бога Отця. Поширюючи вчення Христа, його апостоли створили християнську релігію.

Так ескізно, обминаючи деталі та наявні кричущі суперечності, можна описати життєобіг Ісуса Христа. (Не все те, що сказано нами вище про Ісуса Христа, може бути узгоджено з повідомленнями всіх чотирьох євангелій) Для всіх без винятку віруючих християн новозавітні розповіді про Христа не викликають ніяких заперечень ні в загальному описі, ні в усіх його суперечливих  деталях. Для віруючих християн не може виникнути питання: чи був Христос чи його не існувало? Торкаючись найбільшого чуда Ісуса Христа - його воскресіння з мертвих - апостол Павло писав: “Якщо ж Христос не воскрес, то зайвою є проповідь наша, даремна є і віра ваша” (коринф., 15:14-17). Без віри в справжнє історичне існування Ісуса Христа немає і віруючого християнина.

Релігієзнавство - це наукова дисципліна, а не предмет богословських роздумів. До вивчення релігії релігієзнавство підходить не з позицій віри в Бога, а з позицій науки; воно свої висновки не підтверджує авторитетом святого письма, а обгрунтовує природними факторами - законами природи, суспільства і логічного мислення в їх сукупності. А тому при вивченні проблеми євангельського Ісуса Христа наука відкидає будь-які допущення можливості чудес, про які розповідає Новий Заповіт. Найавторитетніший знавець християнства французький академік Ернест Ренан, автор багатьох книг, в тому числі і такої, як “Життя Ісуса” пише: “З того моменту, як ми визнаємо існування надприродного, ми вже знаходимося поза межами науки... Якщо чудо можливе, то вся моя книга - суцільна помилка”. Якщо ми визнаємо чудеса навколо Христа, то на яких підставах нам заперечувати чудеса Будди, Магомета, Заратуштри, Геркулеса?.. А звідсіль -  віра християнина має такі ж самі і ті ж самі підстави, як і віра буддиста, магометанина, зороастрійця, язичника-грека. Таким чином, істинність  світогляду будь якої релігії залишається відкритою, бо всі вони в рівній мірі істині і в рівній мірі хибні.

Серед істориків у ставленні до постаті євангельського Ісуса Христа існує два підходи. Вони одержали назву: перший - міфологічна  школа історичності Ісуса Христа, а друга - історична  школа історичності Ісуса Христа, коротко - міфологічна школа та історична школа. Прибічники першої школи на підставі чисельних фактів доводять, що Ісус Христос - вигадана, міфічна особа, якої ніколи насправді, в історичній дійсності не існувало. Євангельські розповіді про Христа писалися не на основі життя  реального Ісуса, а компілювався з міфів, легенд та сказань інших релігій. Все це робилося для того, щоб створити нову світову та міжнародну релігію, якої потребували верхи і низи тодішньої світової та багатонаціональної Римської імперії. Отже, євангельський образ Ісуса Христа створювався не у відповідності з якимись реальними історичними подіями, а у відповідності з релігійними потребами нових віруючих. Віруючим людям тоді потрібно було, щоб до них з неба зійшов Син божий і навчив, як потрібно влаштовувати людське співжиття; щоб він показав їм шлях в Царство небесне; щоб він помер  і воскрес; щоб він сам був непорочним від народження... У відповідності з цими потребами з біографії других богів(Мітри, Аттіса, Озіріса), боголюдей(Будда, Аполоній Тіанський, Геркулес)  та чудотворців з добавкою власної вигадки ліпився євангельських образ Ісуса Христа. Євангельський Христос народився від Діви, виголосив Нагорну проповідь, ходив по воді, зцілював хворих, виголошував притчі, не тому, що все це було насправді, а тому, що все це проробляли  інші боги, боголюди та чудотворці; всього цього вимагали релігійні потреби населення тогочасної Римської імперії. На підтвердження своїх висновків прибічники міфологічної школи (Фрідріх Штраус, Бруно Бауер, Артур Древс, Анджей Немоєвський, Йосип Кривельов, сучасні видатні американські релігієзнавці  Джек Кірсей, Скотт Оузер, Гордон Стайн) по кожному епізоду життя євангельського Ісуса Христа наводять аналогії з життя міфічних істот інших релігій та безліч незаперечних доказів. Співпадання євангельських розповідей з розповідями про богів та чудотворців, що вшановувалися населенням Римської імперії задовго до виникнення християнства, справді, вражаючі!

На користь міфологічної школи переконливо свідчить також історія виникнення та становлення християнської релігії. Перші християнські общини з’явилися в 60-х роках 1-го століття. Про характер вірувань первісних християн свідчить новозавітна книга Апокаліпсис. В ній віруючі ще очікували першого пришестя Христа, після якого має зразу наступити 1000-літнє царство боже на землі. А через 1000 років Христос прийде на землю вдруге. Для первісних християн ще не сталося ні першого, ні другого пришестя Христа. Сам Христос по уявленням християн другої половини 1-го століття зображувався не земною, а небесною, міфічною, істотою, у якого очі горять вогнем, ноги з розпеченого заліза, волосся у нього біле, як сніг, а голос, як рев водоспаду,  з його губ виходив  гострий меч (1:12-17). Христос  на зразок  Сина людського сидить на хмарах; діями його керують ангели, дають йому накази, які він покірливо виконує (14:14-18). Відправляючись від Христа з Апокаліпсису, вчені дослідили, яким чином Небесний Христос “спускався” на землю, набував рис людини-чудотворця і в той же час Сина Божого. В наслідок такої трансформації в середині другого століття були написані Євангелія - розповіді про земне життя колись небесного Христа.

Прибічники історичної школи (згадуваний нами Ернест Ренан, англійський релігієзнавець-марксист Дж. Робертсон; всі без винятку християнські богослови, найбільш авторитетними серед яких варто назвати німецького історика Гарнака (кінець 19 століття), французького проповідника Даніеля Ропса (середина 20 століття). Справжні науковці серед них доводять, з посиланням на історичні документи, що на початку нашої ери в Галілеї діяв рабин Ісус Назарянин, що називав себе (що його назвали) Месією, Христом. Після його смерті його учні, апостоли, розпочали поширювати вчення свого вчителя,  перебільшувати його мудрість, приписувати йому різні чудеса, обожнювати. Таким чином людина Ісус Назарянин поступово в очах його послідовників та віруючих перетворювався на Сина божого. А уже в 2-му століття розповіді та легенди навколо нього були зафіксовані з додатками від писак в багаточисельних Євангеліях.

А тепер звернемося до з’ясування самого слова Христос. Слово “Христос”, що стало близьким і звичним для культури всіх християнізованих народів, не було таким ні для населення тогочасної Римської імперії, ні для самих первісних християн.

Витоки слова “Христос” сягають староєврейського слова “Мошіаг” (Messiah, Massiah, Мassiah ), що означає “той що змащений (запашним) маслом”. Як зазначає Католицька  Енциклопедія, походження і первісний зміст ритуального звичаю змащення (помащення, поливання) маслом житла, тіла (здебільшого - голови), святого місця, каменю на роздоріжжі тощо, точно не встановлено. Ритуальне помащення зустрічається в багатьох релігіях.  Найбільш ймовірно, що первісно помащення (умаслення) мало сексуальне значення. (The Catholik Encyclopedia, терміни: “Anointed” i “Messiah”.)

Згідно тексту Старого Завіту для ритуального помащення  виготовлялося спеціальне масло (мірро) з зерен заздалегідь зазначених пахучих трав (Вихід, 30:24-33).  На знак призначення  на посаду судді, царя, пророка, священика обраному виливали на голову мірро. Кандидат на посаду  таким чином ставав помащеним, тобто - обраним, затвердженим, призначеним для виконання певних функцій.

Протягом 3-І століття до нашої ери текст іудейської Біблії (Старий завіт) було перекладено еллінською ( грецькою діалекту койне) мовою. В ньому  староєврейське слово “Мошіаг” та похідні від нього перекладалося  незвичною для грецької  мови словом-калькою  “христос” (помащений). Як і в староєврейському, так і в еллінському тексті Біблії слово “христос” не є власним ім’ям, не означає якусь конкретну особу, а лише тих посадових осіб, що одержали призначення через ритуал помащення. В цьому розумінні богообраний єврейський народ теж називається помащеним. Бог міг помащувати не лише представників єврейського народу, але і язичників. Так, в часи ще бездітного Аврама - майбутнього    родоначальника богообранного єврейського народу - серед інородців  первосвящеником Бога Всевишнього був Мелхіседек, цар  Салимський, що вітав і благословляв Авраама (Буття: 14:17-20). В такому ж розумінні пророк Ісайя називає помащеним, Христом-мессією персидського царя Кіра (45:1).

 В першому та другому столітті нашої ери первісні християни називали християнами (помащеними) не тому, що вони повірили в Ісуса (згідно усталеному на той час в латинській та грецькій мові Римської імперії послідовники Ісуса мали 6 називатися ісусистами), а тому що вважали себе помащеними духом святим. Так, захищаючи своїх одновірців, апологет    Феофілакт Антіохійський в творі “До Автоліка” (180 рік)  на запитання: “Чому ото ви називаєте себе християнами (помащеними) ?” відповів: “Тому, що ми помащені (хрисанітос)  маслом від Бога”.

 

2. “Христос”  -  “Помазаник”.

Як і кожний народ в світі, євреї вважали себе божими обранцями, свої стосунки з богом, його та свої  взаємообов’язки  фіксували як в усній, так і в писемній формі. Договори (Заповіти, Завіти) з Богом стали центральним осередком іудейської Біблії, що під назвою Старого Заповіту увійшла складовою частиною  Святого письма християнства. Разом зі Старим Заповітом християнство успадкувало, а потім трансформувало староєврейське розуміння помазаника, мошіаха.

В Біблії розповідається, що свою волю  Бог висловлював віруючим євреям через особливих посланників, головним чином - через ангелів (Буття, 16:7-9; 19:1-5; 22:11; 24:7; Чисел: 22:23-34; Суддів, 2:1-4; 1 Параліпоменон, 21:15;...) та пророків (2 Параліпоменон, 24:19; 25:15; 36:1; Ісайї,6:8;...). Проводячи передсмертні бесіди з євреями найбільший біблійний пророк Мойсей передавав зобов’язання Бога перед єврейським народом такими словами: “Пророка з твого середовища, з числа твоїх братів, -  як я,  - поставить тобі Господь Бог твій. Його будете слухати...  В його уста я вкладу слова свої, і він говоритиме все, що я йому накажу. А того, хто не слухатиметься слів того пророка, що буде промовляти моїми словами, - того я покараю” (Повторення закону, 18:15-19). Окрім пророків біблійний Бог постійно посилав до євреїв також окремих суддів, спасителів, застерігачів тощо. Частина з цих божих посланників помащувалися на служіння, а частина  виконували свою місію без помащення. Нарешті, за наказом Бога пророк Самуїл помастив на царя Саула (1 Царів, 10). А потім уже самі люди з племені Іуди помастили на царя Давида (2 Царів, 2:2-4).Наступники Давида ставали царями як через помащення, так і без нього. При чому серед таких царів,  в тому числі і помащених, було багато нечестивих та богохульників. За   небогоугодну поведінку царів та за непослух єврейського народу Бог карає їх знищенням Ізраїльського царства (722 рік до нашої ери), а потім - Іудейського (586 рік до нашої ери). Колишні нащадки десяти племен  (колін), з числа яких було утворено Ізраїльське царство, потрапивши а полон, розсіялися серед народів Месопотамії та Персії, а нащадки  двох племен - Іуди та Веніаміна - з Іудейського царства в 536 році повернулися на свої колишні землі з вавилонського полону. Серед них повернулися також частина  жрецького племені левітів. На чолі повернених стояв  керівник Зоровавель (Зарубабель) та священик Ісус (Єгошуа), які вдвох очолили відбудову Єрусалимського храму. Пророки Аггей та Захарій в своїх книгах вихваляють своїх вождів і одностайно пророчать, що Зоровавель займе престол Давида, а Ісус стане первосвящеником (архієреєм). “Ці два, - пише Захарій, - помащені єлеєм, стоять перед Господом всієї землі” (4:14). Після відбудови і освячення Другого Єрусалимського храму (516 рік  до нашої ери) Ісус, справді, став первосвящеником. Але сама Іудея  залишалася васальною країною, і Зоровавель іудейським царем не став.

Пізніше, в складі елліністичної Сирії, євреї  Палестини піддалися релігійним переслідуванням. Цар Антіох Епіфан  для навернення євреїв в еллінську релігійну віру  наказав в 168 році до нашої ери занести в Єрусалимський храм статую Бога Зевса і там приносити йому жертви. Бога Зевса і осквернення храму  пророк Данило (9:27; 12:11) назвав “мерзотністю запустіння” (гидотою спустошення, а буквально - смердючим г..ном).

 Первосвященики, брати  Маковеї, в 167 році до нашої ери підняли повстання. Симон Маковій оголосив себе посланцем Бога Ягве для врятування богообраного єврейського народу. Маковеї  були  левітами, а саме з левітів був і пророк Мойсей, з його роду біблійний Бог обіцяв послати рівного йому пророка-визволителя (Повторення закону, 18:15-19). В 147 році до нашої ери євреї звільнилися від сирійського поневолення, а рід Маковеїв поклав початок царювання в Іудеї первосвящеників, що увійшли в історію як династія Асмонеїв.

Слід сказати, слово Месія (Мошіах) з великої букви - в його персоніфікованому визначенні окремої  людини -  вжито в староєврейському тексті Біблії лише двічі: в  книзі пророка Данила (9:26)  та в  Псалтирі (Пс., 2:2). Якраз ці два слова в грецькому перекладі Біблії, в Септуагінті, передані як “Христос”. Обидва біблійні тексті писалися в часи повстання Маковеїв. Якраз Маковеї та їх династія Асмонеїв спричинила  формування в релігійній свідомості іудеїв поняття  Месії, як окремої людини - Посланця Бога Ягве, Визволителя богообраного народу від іноземного поневолення.

Асмонеї не виправдали Месіанських сподівань богообраного народу. Вони посилили гніт єврейського народу,  вели криваву розправу з дійсними і уявними ворогами в своїй країні, загарбницькими війнами вороже налаштували проти себе народи сусідніх країн. Все це дуже добре прочитується в згаданому нами другому псалмі.

Проти влади первосвящеників починають виступати самі ж євреї. В той час це здійснювалося здебільшого під релігійними гаслами сікаріїв (сокирників), зелотів (бідняків), фарисеїв (чистих), ессенів, назаренів, кумранітів та інших сектантських угрупувань. В 63 році до нашої ери римські війська Помпея захопили Єрусалим, керування Іудеєю передали в руки своїх уповноважених, а в 37 році до нашої ери царем над  євреями затвердили  ідумеянина Ірода (Великого). Так пройшла  і закінчилася історія богообраного народу під проводом першого  Месії та його прямих нащадків  -  первосвящеників Асмонеїв з племені (коліна) левітів.

Іудейське антисирійське повстання в середині 2 століття до нашої ери сприяло формуванню переосмисленого розуміння біблійного Месії. Обіцяний Біблією Месія не лише був зведений до одної визначеної людини. Такою людиною, як ми вже бачили, став було керівник повстання Симон Маковей. На майбутнього посланця божого почали переноситися і ряд інших величних функцій.

 Трансформація біблійних уявлень про Месію добре проглядається в позабіблійній літературі, - в Талмуді вавилонської та палестинської редакцій, в іудейських апокрифічних  апокаліпсисах, Сивілиних книгах, додаткових пророчих книгах, приписаних дванадцяти патріархам заповітам, та багато-багато подібних творів. Всі ці книги писалися протягом 2 століття до нашої ери - 1 століття нашої ери, але їх уже не включили до канонізованого збірника біблійних книг. Саме позабіблійна творчість  і трансформувала старобіблійне розуміння Месії і докорінним чином вплинула на формування його християнського розуміння. Так, в апокрифічній Книзі Еноха писалося, що для спасіння єврейського народу на горі Сіон сяде сам Бог Ягве і почне судити всіх праведних і грішних. “Він розділить всіх на дві частини: праведників помістить справа, а грішників  - зліва. Обрані Богом праведники після суду будуть жити протягом довгих років, як біблійні пророки” (1:30-36). Апокаліпсис Баруха пророчив про наступне тисячолітнє царство для праведних євреїв під верховенством “Помазаника Ягве”. Помазаником Ягве називається майбутній Месія з дому Давида і в неканонічному псалмі Соломона, якого було написано за півстоліття до нашої ери.  Фарисеї, непримиренні вороги асмонеїв, а також - саддукеїв,  настійно проводили думку про Месію з дому Давида, що знайшло своє випукле відображення і в євангеліях. Проте в неканонічній книзі “Заповіт 12 патріархів” прославляється асмонійське духівництво і  доводиться   походження майбутнього Месії з коліна левітів.

Соціально-історичні умови, позабіблійна релігійна творчість посилили серед поневоленого єврейського народу сподівання на скорий прихід Месії. Євангелії, наприклад, свідчать, що навіть проста самарянка знала, що ось-ось “має прийти Месія, тобто Христос”(Євангеліє від Іоанна, 4:25). На цього Месію переносилися все те величне і краще, що можна було вичитати у всіх біблійних та позабіблійних обіцянках Бога Ягве. Звичайно, серед широких мас єврейського народу образ прийдешнього Месії  спрощувався і зводився до якихось зримих рис як Визволитель від іноземного поневолення, чи Вчитель справедливості, чи Цілитель хворих, чи Спаситель душ, чи Владика  над всіма народами, чи Нащадок царя Давида... В історичних документах збереглася згадка про появу десятка півтора подібних Месій на початку нашої  ери. Так, відомий історик, фарисей Йосиф Флавій  (37-102 р.р.) в своїх творах “Іудейська війна” та “Іудейські старожитності” називає справжнім  Месією римського імператора Веспассіана, згадує як  Месій-самозванців  Івана Хрестителя, Февду, Іуду Галилеянина, Веніаміна-чаклуна з Єгипту. Слід сказати, що всі ці Христи-Месії згадуються в Новому Заповіті.  В іудейському Талмуді як претенденти на звання Месії  згадуються Ісус бен Пандіра - син Марії від римського солдата Пандери, а також бен Стада. Знаменитий рабин бен Акіба оголосив  Месією керівника антиримського іудейського    повстання 130-х  років нашоїери Бар-Кохбу. В анналах історії збереглася згадка про Месію “на горі Геразім”, про “чудотворця з Єгипту”. Отже, новозавітні канонічні книги невипадково раз-по-раз застерігають своїх послідовників від довіри до інших Христів, окрім Ісуса Христа. Беручи до уваги безперечні історичні свідчення, сучасні богослови роблять висновок про те, що час  “всезагального очікування пришестя Месії” був виявом божественного промислу, чудесним спонуканням до сприйняття євангельського Ісуса Христа.

Оскільки євреї початку нашої ери розмовляли не староєврейської, а еллінською мовою, то вони очікуваного Мошіага називали  Христом. До речі, слово Месія в Новому завіті згадується лише двічі і лише в Євангелії від Іоанна (1:41; 4:25).. Протягом  всього  Нового Завіту і євреї, і язичники, і автори тексту називають Ісуса не Месією(Мошіагом), а Христом.

 

3. “Христос” і похідні слова

Серед істориків до цього часу точаться дискусії з приводу згадки     римського історика Светонія (70-140 р.р.) про бунтівника Хреста (Хрестуса), з вини якого імператор Клавдій вигнав євреїв з Риму. Частина  вчених вбачають в цьому доказ того, що твір Светонія “Життя дванадцяти цезарів”  свідчить про історичне існування Христа. Інші заперечують будь-яку спільність між словами “Христос” і “Хрестус”. Ми не маємо наміру виступити в ролі арбітра в дискусії про адекватне розумінні вжитого Светонієм виразу. Проте нагадаємо студентам, що грецькі слова, які закінчуються на “ос”, в латинському перекладі або замінювали “ос” на “ус”, або й відкидали ці закінчення. Коли грек Еней з троянцями потрапили на землі латинян, то вони, за словами “Енеїди” Котляревського :

Енея звали “Енеусом”, Уже не паном - “Домінусом”. Себе ж назвали - “Троянус”.

І зараз в  романо-германських мовах Христос називається  - Christus, Christ ( Хрістус; Христ, по-англійському - Крайст). До цього варто нагадати, що в  грецькій мові існує слово “хрестос” (смачний, солодкий),  у відповідності з яким  в римській імперії було поширене чоловіче ім’я “Хрест”. Слово “хрестос” зустрічається в тексті Нового завіту. Так, в посланні апостола Петра читаємо: “Немов новонароджені немовлята жадайте чистого духовного молока, щоб за його допомогою дорости вам до спасіння, бо ви вже скуштували,  що смачний Господь (хрестос о кіріос)” (1-ше Петра, 2:2-3).

Видатні латиномовні діячі   християнської церкви 3-4 століття Тертулліан, Лактанцій, Блажений Єроним знали про назву Ісуса Христоса також Ісусом Хрестусом, доброзично ставилися до такої практики. Своїми філологічними тлумаченнями вони навіть виправдовували таку назву. Пізніше з цих  тлумачень отців церкви зріс культ з гімнами “Найсолодкішому Ісусу” (Сладчайшему Иисусу), який до цього часу має широке застосування в практиці діяльності католицької та православної церквів.

Від слова “Христос” походить назва його послідовників - християн, але ніде вони не називають себе згідно змісту єврейського чи грецького слова “помащеними”. Проте в  проповідях та в роз’ясненнях  богослови вільно користуються терміном “помащені” (христосуванні) в розумінні “обрані”,  “похрещені”.

Більш опосередковане відношення до слова “Христос” має українське слово  “Хрещення”, “Похрещення”.  В Септуагінті ї та в усіх сучасних романо-германських мовах  хрещення називається баптизмом , що походить від  грецького слова “баптізо” -  купаю, обмиваю. В основі ж наших слів знаходиться корінь “Хрест”, що можна пояснити лише співзвучністю “Христос” і “Хрест”. Слід сказати, що в позаслов’янських мовах Іоан Хреститель називається тільки Іоанном Баптистом, оскільки він батпизив (обмивав) Ісуса Христа в річці Іордан і не мав будь-якого відношення до хреста. Тут же варто зауважити, що лише на іконах слов’янських народів Іоанн Хреститель зображується з хрестом.

 

4. Христос помазаний на служіння як Цар, Пророк і Священик.

Зміст слова “Христос” та покладених “помащенням” на Ісуса посад  невпинно з’ясовувалися церковними авторитетами протягом декількох століть після виникнення і панівного утвердження християнства серед народів Римської імперії. Для вирішення проблем Христа скликалися Вселенські та помістні собори, виголошувалися благословення та прокляття, знищувалися та підводилися в ранг святих активні діячі цих суперечок. В церковній історії період таких дискусій називається христологічними сварками. Серед християнських церквів, розколів, сект та єресей до цього часу немає єдиної спільної думки відносно природи і місії Ісуса Христа, а також відносно його помащення.

В книзі Діянь апостолів прозеліти-християни у зверненні до Бога згадують “Святого Сина Твого Ісуса, помащеного Тобою”(4:27). Але в жодній з 4-х канонічних та з 36 неканонічних євангелій немає і згадки про будь-яке ритуальне помащення Ісуса Христа на посаду чи на служіння. Сучасні богослови вважають, що Ісус Христос був помазаним на служіння чи то самим актом народження від Духа Святого, чи актом хрещення в річці Іордан уже в З0-річному віці. І  перший і  другий варіант свого тлумачення вони намагаються підтвердити посиланнями на підібрані тексти Біблії та апеляціями до здорового глузду. Мовляв, само собою зрозуміло, що народження від Духа святого, хрещення в річці Іордані є ні чим іншим як встановленим Біблією помащенням.

Згідно біблійних настанов ритуальне помащення міг здійснювати лише первосвященик чи призначений Богом пророк.  І якщо про таке  помащення Ісуса Христа не розповідається в жодному з канонічних чи апокрифічних євангеліях, то це є додатковим свідченням на користь історичності засновника християнства. Якби євангельські розповіді вигадувалися  з початку і до кінця, то автори таких вигадок  обов’язково були б змушені Біблією та назвою “Христос” придумати акт помазання Ісуса на Месію-Христа. Розповідаючи про зачаття, народження та хрещення Ісуса жоден з євангелістів навіть не згадує про помащення його в Христа. З історичних та євангельських джерел видно, що єрусалимські первосвященики ніяк не могли здійснити чи допустити помащення Ісуса, бо люто ненавиділи його і не визнавали ні за нащадка царя Давида, ні за Христа-Месію.

Очевидно, що автори євангелій були стурбовані відсутністю ритуально-біблійного помащення Ісуса в Христа. Про це свідчить хоча б той факт, що євангеліст Марко (14:3-9), Лука (7:37-50) та Іоанн (12:3-8)  змушені були  зафіксувати помащення Ісуса чи то якоюсь невідомою блудницею, чи то Марією Магдалиною, чи то сестрою Марфи і воскреслого Лазаря. Але і вони не говорять відкрито, що це  було помащенням Ісуса в Христа.

Назва Ісуса Христом змусила пізніших - уже не єврейських, а грецьких -богословів детально розглянути наслідки його помащення на служіння. Протягом 4-6 століть християнська церква одностайно прийшла до висновку, що помащення Христа було помащенням багатовекторним і скрізь найвищого рівня. На нього перенесли всі  ті зливання благодаті божої,  яку окремо одержували помащенням біблійні пророки(Повторення закону,18:15-22; Даниїл, глава 7), біблійні первосвященики (Буття, 14:14-20; Псалом 109) та біблійні царі (Буття, 49:10; Числа,24:15; 4 Царів,7:13; Псалом 71:8-11; Єремія, 23:6; Ісайя, 42:6; 52:13-53; 61:5-8). В наслідок цього Христос став одноразово Помащеним царем, помащеним Пророком і помащеним Первосвящеником(Архієреєм). Окрім наведених біблійних цитат, троїста місія Ісуса Христа підтверджується  також трьома  східними волхвами, які   принесли в дар новонародженому у Віфліємі Ісусу золото як царю, ладан як первосвященику і  смирну як пророку.

 

5. Від Ісуса  - до Христа чи від Христа - до Ісуса?

За розповідями канонічних євангелій  та за майже одностайним віруванням християн усіх церквів та сект ( за винятком унітаріан, частково - єговістів) засновник і Бог їх релігії з’явився на землі зразу ж Ісусом Христом. В історичній науці, як ми вже говорили, надприродні фактори  походження християнства не беруться до уваги. Але при всьому при цьому серед науковців у ставленні до Ісуса Христа утворилося два підходи. Ще раз нагадаємо про них. Міфологісти твердять, що християнство розпочалося з віри в небесного, нереального Христа-Спасителя, якому потім  розпочали надавати  все більше і більше земних рис, написавши, нарешті, вигадану з початку і до кінця земну біографію Ісуса.  Прибічники історичного підходу доводять, що спочатку існував релігійний реформатор Ісус, навколо реальних подій життя якого його послідовники вигадували додаткові легенди і таким чином створили уявлення про нього, як про Христа. І перший, і другий підходи аргументуються незліченою низкою незаперечних історичних документів та наукових узагальнень.

На основі підсумків майже двохтисячолітнього  дослідження проблеми історичності  Ісуса Христа можна, на нашу думку, з великою достовірністю зробити єдино вірний науковий висновок. Суть його, коротко, полягає ось в чому.

На початку нашої ери серед віруючих євреїв стало поширюватися вірування в небесного Христа-Спасителя. Ці вірування чітко відображенні в написаній в кінці 60-х книзі “Апокаліпсис”, яка і зараз знаходиться в складі книг Нового завіту. Можна вважати, що ця книга поклала початок відокремлення віруючих в небесного Христа від іудейської релігії. На основі цих апокаліпсичних вірувань аж до початку другого століття ширилися серед євреїв апокаліпсичні сподівання на скоре пришестя небесного Христа, Страшний Суд, Кінець світу і наступ тисячолітнього царства божого на землі для праведних іудеїв. Після захоплення в 70 році римлянами Єрусалиму та зруйнуванні Єрусалимського храму, євреї-християни розселилися по діаспорам Римської імперії і там розпочали пропаганду своєї віри. Їх вірування стали поділяти все більша і більша частина місцевого населення з неєвреїв. Останні почали наповнювати біблійні уявлення про Христа  своїми язичницькими віруваннями та здобутками вульгарно-філософських концепцій. Так з’явилися різного роду гностичні християнські вчення, що поклали початок асиміляції біблійних вірувань в греко-римську культуру і теоретичним розробках християнських вірувань. Відбиток гностицизму добре проглядається в тексті євангелія від Іоанна та в посланнях апостола Павла...

Незалежно від апокаліпсичних вірувань в Христа - можливо,  раніше них, - в Галілеї, а потім і по всій Палестині розгорнув свою релігійно-реформаторську діяльність Ісус Назарянин. З аналізу різнобічних джерел ми знаємо, що він був сином (можливо - усиновленим) бідного ремісника-теслі; що у нього було чотири рідних брати - Яків, Іосія, Симон, Іуда - та дві сестри( Матвія, 13:55-56; Марка, 6:3; Іоанна, 7:3-7); що він пропагував примирення між народами і класами, закликав до поваги бідних;  що, потрапивши до рук іудейських первосвящеників та римського префекта (не прокуратора, як прийнято в християнському богослов’ї) Понтія Пілата, був розіп’ятий на хресті... Він нічого не писав, хоча умів читати. Папій Ієрапольський на початку 2-го століття ще пам’ятав усні перекази про Ісуса і з недовірою ставився до написаних “Згадок апостолів” (можливо - євангелій). Уривки проповідей Ісуса Назарянина збереглися в збірнику “Логії (Слова) Ісуса”, які дійшли до нас, увійшли складовою частиною до євангельських притч і повчань, - особливо до Нагірної проповіді (Євангеліє від Матвія, глави 5-7)...

В другому столітті русла послідовників апокаліпсичного Христа та Христа з Назарету зустрілися, почали конкурувати між собою, змішуватися та взаємодоповнювати одне одного. В церковній літературі подібна зовнішньо-внутрішня боротьба в процесі становлення християнства знайшла своє відображення у викладі історії боротьби Паулінізма (прибічників апостола Павла, гностичної течії) з Петринізмом (прибічниками апостола Петра, назаретської течії). Перемога Паулінізма відкрила перед християнством двері для завоювання сердець віруючих всієї римської імперії...

Отже, в реальній історії християнства Ісус з Назарету і Христос з біблійно-апокаліпсичних джерел  рівномірно йшли на зустріч один одному. Їх поєднання  в муках подарувало людству  цільний образ Боголюдини Ісуса Христа та першу в світі монотеїстичну і  космополітичну (для всіх народів) світову релігію.