Доц. Ісаєв В.Д. –

завідувач кафедри релігієзнавства

СУНУ, м. Луганськ

 

Пантеїстичні та деїстичні ідеї в античній філософії

Виникненню античної філософії передував досить розвинений, усно жерцями і рапсодами поширений, в художній формі Гомером зафіксований, в теологічних трактатах Гесіода розписаний політеїстичний світогляд Стародавньої Греції. Сама антична філософія хоча, як ми вже бачили, і відштовхувалася від світогляду релігійного, але ще значній час розвивалася як паралельно з світоглядом релігійним, так і ще в рамках його.  Відомий грекам релігійний світогляд обертався, як йому і годиться, навколо віри в надприродне, а тому з самого початку свого існування і ще довго потім філософія змушена була розпочати і вести мову саме про надприродне. Без цієї мови філософія не змогла б показати свою відмінність від релігійного світобачення, не могла б стати відмінним від релігії - вищим типом - світогляду.

Своє відокремлення, можна сказати – відштовхування, від релігії філософія Стародавньої Греції, як свідчить історія, розпочала з розгляду саме центрального пункту релігійного світобачення, а саме – з філософського розгляду уявлення/ідеї Бога. Цьому сприяло близьке знайомство, близькі практичні стосунки філософів з релігійним світоглядом. Не кажучи вже про те, що населення тогочасної Греції було поголовно релігійним, беззастережно вірило в існування богів, самі ж філософи також були не тільки віруючими, але й офіційними жерцями, професіоналами практичної релігії. Так, як відомо, видатний філософ, засновник діалектики Геракліт сам був жерцем в Ефесі. Піфагор, поза всякими сумнівами, був людиною віруючою, філософськими очима дивився на світ скрізь призму релігійного світобачення. Правда, серед перших філософів немало було і таких, хто заперечував існування богів. Але в своїх запереченнях вони мали справу саме з богами, існування яких заперечували. “Коли я заперечую китайські коси, - кажуть англійці та німці, - то я маю справу саме з ними, з цими китайськими косами, існування яких  заперечую”.

Торкаючись уявлення/ідеї Бога античні філософи поклали суттєвий початок розвитку всіх видів теоретичного тлумачення і розуміння Бога самого в собі та в його стосунках з, будемо говорити так, матеріальним світом. Таким чином в античній філософії можна знайти всі види концепцій Бога, а саме: теїзм, деїзм, пантеїзм, агностицизм і атеїзм. Можна також знайти самі витончені описи образу і суті божества починаючи з катафатичних (стверджувальних, що приписують божеству ті чи інші конкретні ознаки, вважають його доступним для осягнення людським розумом) до апофатичних (таких, що заперечують наявність у Бога чи богів будь яких конкретно-відчуттєвих ознак і заперечують збагненність його/їх людською уявою чи розумом). Античні філософі поклали початок формуванню всіх теоретично-богословських доказів існування божества, а також спростуванню цих доказів. В їх творах наявна постановка всіх тих проблем, які до цього часу вирішуються в сучасній європейській філософії релігії[1].  Слід  також зауважити, що в античній філософії закладені теоретичні основі всього того, що складає суть змісту поняття Бога в сучасному богослов’ї авраамічних релігій[2] та Ідеї Бога у всій історії європейської філософської думки.

Проілюструємо сказане вище лише окремими, на нашу думку, найбільш яскравими прикладами.

Філософи античності, в цілому виступали проти грубої релігії “натовпу”, тобто проти тої релігії, яка на буденному рівні та офіціально поділялася греками. Так, засновник елейської школи Ксенофан (580 – 570 роки до нашої ери) зверхньо, як то і личить філософу, говорив: “Смертні думають, начебто боги народжуються, мають одяг, голос, тілесний образ, як і вони”[3]. “Все, що є у людей безчесним, приписали богам Гомер та Гесіод”[4]. Проте, сам філософ Ксенофан не виступав проти існування Бога. Але Бог у нього був не релігійною істотою, а філософською ідеєю. Ідея Бога з почину Ксенофана відіграла в філософії шонайважливішу роль. Увесь наступний період історії філософської думки ідея Бога в філософії втілювала в собі  те, що стоїть вище всього, що охоплювало всю дійсніть, що оглошувалось причиною всього існуючого.

Розвиток ідеі Бога в наступній філософській думці Європі приводив різних філософів, як ми вже знаємо, до деїстичниї, пантеїстичних, теїстичних та атеїстичних виснеовків. З цієї точки зору Ксенофана з усіма підставами можно вважати засновником пантеїзму. Християнський богослов і єретик 4 століття, плодовитий письменник Аетій писав: «За Ксенофаном, світ не народжений, вічний і незнищимий»[5]. За словами Арістотеля, «Ксенофан називав Богом всеєдине»[6]. “Охопивши поглядом світ в цілому, Ксенофан заявляв, що єдине всеохоплююче – ось що таке Бог”[7].  За словами Секста Эмпирика, у Ксенофана «бог зрісся з усім». Свою філософську думку про Бога Ксенофан розгортав за прикладом ледве що не нарівні європейських видатних пантеїстів: матеріаліста  Джордано Бруно та Спінози, містика Якова Бьоме, сучасних теософів. Симплицій  наводить такі міркування Ксенофана: «Те, що Бог на народжвався, він доводив це на основі того, що якощо щось появляється, то воно появляється з чогось подібного, чи не подібного до нього. Але подібне, каже він,  не народжується подібним[8]. Отже, подібне точно так же не може народжувати подібного, як і самому народжуватися від подібного. А якби воно виникало з неподібного, то виходило б, що суще походить від несущого. Ось яким чином від доводив, що Бог не народжений, а вічний»[9].  Псевдо-Плутарх наводиться ще такі міркування: «Ксенофан… не визнавав ні виникнення, ні знищення, але каже, що Всесвіт завджи залишається тотожнім самому собі. А саме, каже він, якби він виник, то до виникнення його, Всесвіту, не було. Отже Всесвіт був не-сущим. …А не-суще не може ні виникнути, ні створити що-небудь. Від не-сущого нічого народитися не може»[10]. За Ксенофаном Бог, або Єдине, – тілесний і подібний до необмеженої кулі.

Подібні пантеїстичні думки про Бога розвивав найбільш видатний представик школи елатів Парменід – друг і учень Ксенофана.  Парменід ототожнював Бога з Природой. “Єдине – ось що таке Бог”, - говорив він.

Більш широке і глибоке обгрунтування пантеїзму, а в пізніх роботах - теїзму знаходимо у Платона. Думки про Бога філософ органічно пов’язував з усією системою свого об’єктивного ідеалізму.

Початок філософії Платона розпочинається з роздумів про співвідношення предметів і загальних понять про них, з співставлення  речей та їх ідей, матерії та духу. Мінливому та скороминучому матеріальному відчуттєвому світу він протиставляє незмінний світ духовних сутностей – ідей. Ідеї в філософії Платона  - первинні, а конкретні речі, як і увесь матеріальний світ, - вторинні, похідні від перших. Ідеї незалежні від матеріального світу, існують самі по собі. Вони вічні, незмінні, у всій своїй сукупоності існують поза цим світом. Ось якими словами описує Платон в своєму діалозі “Пир” (Вогонь) ідею Прекрасного.

Прекрасне існує вічно. Воно не виникає, не зникає, не змінюється, не збільшуються. Про нього не можна сказати, що воно прекрасне тут, а огидне там; що воно то буває прекрасним, то перестає бути ним;  що воно в одному відношенні прекрасне, а в іншому - непрекрасне; що воно в одному  місці прекрасне, а  в іншому не є ним;  що воно для одного прекрасне, а для другого - непрекрасне. Прекрасне не ввиявляє себе перед нами у вигляді якогось образу, чи то руки, чи іншої частини тіла, чи у вигляді якоїсь промови, чи науки, чи у вигляді чогось існуючого в іншому, чи подібно до живої істоти на землі, на небі чи в якомусь ще предметі

Ідеї різняться між собою різники ознаками. Найвищою серед ідей є ідея Блага, яку Платон наділяє ознаками, що підносять її на рівень всеохоплюючого доброго Бога.

 Ідея, втілюючись в матерільні речі, стають душами цих речей. Душі є у людей, тварин, рослин та явищ і предметів природи. Небесні тіла для Платона – це видимі боги, що мають тіло та душу. Єдність всього матеріального світу зумовлена тим, що в ньому втілена душа всесвіту, яка створена деміургом. Світова душа рухає Всесвітом так же, як людиною і твариною рухають їх душі. Оскільки в світі є зло і добро, то відповідно до цього є Бог Зла і Бог Добра. Світ, за Платоном створено Богом Добра. В своєму найбільш зрілому творі “Закони” (Політика) причину створення світу Платон описує з такою філософською майстерністю, що його до цього часу в аналогічних випадках використовують християнські, мусульманські та іудейські богослови. Так, в своєму діалозі “Тімей” він пише:

Давайте з’ясуємо, з якої причини Будівник влаштував походження речей і всього цього. Він – Добрий. А у Добра ні до чого немає заздрощів. Так ось. Будучи не-заздрісним, Він забажав, щоб все  - по можливості, як і він сам - стало існувати. Мудрі люди вчили, що саме це було докорінною причиною початку походження речей і всього космосу. А той, хто прийняв би від них це вчення, вчинив би вельми правильно. Забажавши, щоб все було добрим і нічого поганого не було б, Бог таким чином все те, що знаходилось в стані хаосу, злагодив, бо вважав, що порядок краще безпорядку. Адже найвищій істоті як до цього, так і після цього, не пристало творити щось інше, окрім прекрасного. Роздумуючи з приводу баченого ним в (неживій) природі, Він дійшов висновку, що створене нерозумним ніколи не буде краще того, що має розум. Але розум не може існувати без душі. Ідучи за цією думкою, він розум помістив в душу, а душу – в тіло. В наслідок Він приступив творити  щось таке по своїй природі прекрасне, яке стало зовсім досконалим. Ось чому в пошуках відповіді  варто обмежити себе ймовірною кількістю пояснень і пристати на те, що космос промислом Божим одержав існування як жива тварина і одарений розумом.

Вчення про идеї в системі філософії Платона органічно пов’язне його вченням про пізнання і про бессмертну душу. Клубку цих проблем філософ присвятив свої найбільш зрілі і досконалі діалоги: “Федр”, “Федон”, “Теетет”, а також заключний в його творчості твір “Закони”. Безсмертна душа, за вченням Платона, до свого втілення перебувала в світі ідей. Людина таким чином складається з 1)бессмертної душі та 2)тлінного тіла. Двускладовість людини та безсмерття душі від Платона і через неоплатоників органічною частиною увійшло в канонізоване християнською церквою віровчення.

Платон свої вишукані, філософські, теїстичні погляди протиставляв примітивним релігійним віруванням натовпу, але на відміну від багатьох інших давнього грецьких філософів (Ксенофана, Демокрита, Епікура, Сократа, Анаксагора, Арістотеля та інших) виступав на захист панівної в суспільстві релігії. Релігію Платон визнає основою моралі і опорою держави. Він писав: «Адже надто важливо, щоб наші твердження про те, що боги існують, що вони благі і незрівнянно більше людей шанують правосуддя, набули так чи інакше деяку переконливість. Це у нас було б ледве не найкращим виступом на захист всіх законів взагалі»[11]. В історіх філософської та богословської думки Платон чи не одим з перших приступив до створення теоретичного доведення на користь існування монотеїстичного Бога.  Для нього Бога – це те, що володіє найвищими досконалостями, що стоїть над усім, віще і лосконаліше чого і уявити собі неможливо. Розвиваючі цю думку Платона, средньовічні схоласти (Анзельь Кертерберійський) і пізніші філософі (Декарт, Лейбній) створили одне з класичних доказівв ісснування Бога – онтологічне. Сам Платон вважавл Бога – найвищим благом.

Платон поклав початок теоретичному і соціально-політичному обґрунтуванню необхідності боротьби з атеїзмом. Перш за все він пропонував взагалі не обоговорювати питання про природниче походження релігії, оскільки навіть балачки про це провокують бунти. “Тут для молоді в їх загальнодержавному та в приватному, сімейному, життя приховано багато згубного”, - пише він. А тому, аргументує Платон, атеїстів належить показово карати. Міра покарання має залежати від того типу атеїзму, який поділяється тим чи іншим громадянином. Класифікація  атеїстичних злочинів здійснюється за ознакою, так би мовити, ступені атеїстичності.  При цьому античний філософ  виокремлює  групу тих, хто заперечує існування богів, але не чиниться поганих в дій. До іншої групи він зараховує тих, “ в яких до переконань, що боги не існують, додається нестриманість в пошуках задоволення та заподіянні страждань, хоча такі володіють гарною пам’яттю та здібностями до науки. Спільна хвороба тих та інших полягає в тому, що вони не визнають існування богів.  В той же час перші завдають менше зла на згубу людей, аніж другі». В середовищі останніх, за словами Платона, формуються тирани, демагоги, засновники таємних культів, а також софісти, двуликі особи, яких “належить наставляти на шлях істини та вкидати до в’язниці”. 

Послідовники класичного філософа Древньої Греції, неоплатоники, на початку нашої ері і протягом трьох століть, спираючись на богословскьо-філософські погляди свого вчителя, зайнялися проблемами осягнення Бога засобами розуму. Неоплатоніки Плотін, Прокл, Порфирій, Ямвліх створили таку концепцію єдиного і в той же час троїстого Бога, яка для християнських богословів 4-6 століть послужила вихідною теоретичною основою для написання церковних символів віри і, головне, розробки християнського вчення про Бога – одного по суті та потрійного в особах.

Не лише цікаво, а важливо у Філософській пропедевтиці розглянути ставлення до Бога найвидатнішого філософа Античності – Аристотеля.

В особі Аристотеля антична філософія остаточно відокремилась від релігійного світогляду. По всім світогляднім проблемам Стагіріт твердо і послідовно стояв на позиціях філософського мислення. Питання релігії Аристотель не то, що обходив, він їх ніяким чином не торкався. Питанням релігійного світогляду у Аристотеля не було місця. Проте і він не зміг остаточно позбути штампів релігійно-богословського світогляду, ухилитися від вирішення тих проблем, які притаманні кожному типу світогляду. Перш за все скажемо про богословські шампи.

Аристотель ділив науки на теоретичні, практичні і творчі. Практичні науки дають керівні ідеї для поведінки людини і суспільства. У творчих наук “джерело творчості  знаходиться в тому, хто творить, а не в тому, що створюється. Такою творчістю є чи то мистецтво, чи то якась інша здібність. Таким чином, науки про діяльність  рух здійснюється не у виконаній справі, а скоріше – в тих, хто її здійснює”[12].

Теоретичні науки Стагіріт поділяє на “першу філософію”, математику і фізику. У всій творчій діяльності Аристотеля головним і по значенню і по впливу на всю історію філософської думки була саме його “Перша філософія”, якій він присвятив 14 книг. Цей твір в сукупності всіх книг філософ назвав “Теологія” (Богослов’я), яку зараз у всіх виданнях називають “Метафізика”   Цей неологізм – “Метафізика” – виник в 1-му століття нашої ери. Його запровадив Андронік Родоський, який у всій збірці Аристотеля філософські твори розмістив останніми, після фізики, а тому і назвав їх замість “Теологія”  - “Метафізика”, що дослівно означало “Після фізики” ("ta meta thon fusin – “то, що після фізики”). Зараз теологією, богослов’ям, називаються твори, в яких викладається релігійне, конфесійне (віросповідне), вчення. Проте сам Аристотель під Теологією розумів філософське вчення про найвищі проблеми: Буття і сутності, Початок і Кінець, Початок і Кінцеву мету тощо. Всі ці філософські абстракції самого високого ґатунку Аристотель називав Богом. І не лише називав. Він створив особливу, філософську концепцію Бога, яка в історії європейської думки одержала назву деїстичної.

Проблеми найвищої сутності, форми форм та Першодвигуна Аристотель розглядає в своєму творі “Фізика”. Він вважає матерію вічною, невизначеною і пасивною, - сукупністю такого собі інертною хаосу, про який ведеться мова в сучасній йому релігійній міфології. Лише завдяки активності форми з субстанції матерії утворюються всі предметі і речі. Тут же від доходить до думки, що повинна існувати Фома всіх форм, яка формує увесь світ в цілому[13].

В дванадцятій восьмій книзі свого твору “Фізика” Аристотель зауважує, що все в світі знаходиться в русі, в той же час кожне окреме тіло приводиться в рух іншим тілом. А раз так, то повинен  існувати Перводвигун, яки надав рух всьому існуючому. Першодвигун же не одержав поштовху для свого руху ні від чого, бо в цьому разі він перестає бути Першодвигуном. Звідсіль Першодвигун, як такий – нерухомий. “Якась вічна нерухома сутність обов’язково повинна існувати”, - писав він[14]  В період Середньовіччя ці роздуми Аристотеля оформились в докази існування Бога, як Першодвигуна матерії.

До опису свого розуміння Бога - Форми всіх форм і Першодвигуна, Аристотель повертається декілька раз в своїй “Теології” (Метафізиці). Будучи крайнім геоцентристом і вважаючи, що Землю оточує п’ять небесних сфер, філософ розміщував Бога аж поверх п’ятого неба. Там він знаходиться в своїй нерухомості, надає ідеального кругового руху небесам, через які рухомість доходить до світу земного. Цей Бог безпосередньо не втручається в земні справи і події, а тому і не відповідає за всі земні негаразди.