[1] В оригіналі «Втішника».

Біблія настійно твердить, що людина, потрапивши в складне становище, потребує не лише реальної допомоги, а – головним чином – втіхи (Буття, 18:12; Іова, 21:2; Псалом 118; Римлянам, 15:4-5: Євреям, 12:5), та втішника (2 Царств, 10:3; Іова, 16:2; Плач, 1:9,16,21). Найкращим втішником для віруючого є Бог (Ісая,51:12; Іова, 15:11). Залишаючи своїх учнів на землі, Ісус Христос обіцяє послати їм Утішника від Бога (Івана, 14:16, 26). Цього Утішника християнська церква згодом назвала Святим Духом і зарахувала його до Святої Трійці нарівні з Богом Отцем та Богом Сином.

[2] В перекладах зміст речення затемнюється або перекручується. Інколи пишеться так. Немовбі втіхи потребують лише пригноблені. Думка ж Когелета (можливо, в супереч перекладачам та нашим власним оцінкам) полягає в тому, що втіхи (Утішника) немає ні у пригноблених, ні у гнобителям. Он на початку грудня цього року покінчила життя 20-річна дочка власника компанії Самсунг – японського мультимільйонера.  Як кажуть: «Багаті теж плачуть»!

[3] В оригіналі написано: «Дурень склав руки і їсть своє тіло!»

Очевидна вставка-коментар до попередньої думки. Коментатор заперечує автору і називає дурнем (дармоїдом) того, хто цурається праці.

[4] Автор Еклесіасту схиляється до думки свого сучасника, грецького філософа Епікура (341-267 роки до нашої ери) про те. Що щастя (смисл життя) людини полягає в тому, щоб уникати всіляких турбот і хвилювань, триматися якнайдальше від подій суспільного життя, знаходити насолоду в самотності і в самому собі. Оскільки Епікур був відвертим атеїстом, то церковники створили легенду про нього як проповідника тілесних насолод, перш за все обжерства, п’янства, розпусти, що було неправдою. Головним закликом Епікура були слова: «Lafe biosas» (Лафе біосас) – проживи непомітно. Від першого слова «Лафе» (непомітно) заклику Епікура в українську мову увійшов вислів «Лафа» - життя без турбот; одержання всього без необхідної роботи, «на дурничку».

[5] Мається на увазі цар, що вижив з розуму до такої міри, що вже дотримуватися охайності у відправленні природних потреб. У перекладах ступінь маразму старого царя визначається євфімістично: «Цар… вже не годен слухати поради» (Ватиканський переклад); «Царь, который не умеет принимать советы» (Синодальный перевод); «Цар… що вже осторог не приймає» (Огієнко); «Вже не знає як скористатися попередженнями» (New International Version); «не может больше оберегаться» ( Ентих з масоретського тексту) тощо.

[6] «Він» - мається на увазі «Юнак».

[7] В масоретському тексті написано: «Адже з в’язниці вийшов на царство і навіть в царюванні перетворюється на бідаря». Фраза не піддається адекватному розумінню. Можливо, автор тексту вдається тут  до біблійного алегоризму і під виходом з в’язниці слід розуміти народження – вихід з материнського лона, а перетворення на бідаря – смерть і похорони. Можливо, автор тексту натякає на якийсь конкретний історичний факт, або вдається до пророцтва, про що мова йтиметься нижче.

[8] Буквально – «усі живі, що ходять під сонцем».

[9] У вихідному, мовою гібрім, тексті думка завуальована так, що її важко адекватно зрозуміти, а ще важче викласти в перекладі. Сучасний іудейський богослов Ентих перекладає на російську: «Видел я всех живых, идущих под солнцем с другим ребёнком, который встанет после первого». В християнських виданнях Біблії спостерігається велика різноманітність в перекладах думки. У Вульгаті та всіх перекладах з неї написано: «Бачив… як вони коло юнака, коло другого, товпляться, що мав на його місце стати». В перекладі Огієнка – «Я бачив… на боці йього юнака, - цього другого, що став він на місце його». В Новій американській стандартній Біблії  (NASB) – «Бачив… всі перейшли на сторону юнака, що замінив його». В Новій міжнародній версії (NIV) – «Я бачив… йшли за юнаком, що унаслідував царю». В перекладі єговістів (Новий Всесвітній переклад – NWT) – «Я бачу всіх живих, що ходять під сонцем з дитиною, яка є другою, що стала на вказане місце». В цьому затемненому перекладами тексті сучасні богослови намагаються вичитати пророцтво Еклесіаста про Ісуса Христа, який замінить релігію Старого Завіту («замінить Мойсея»); інші вбачають тут пророцтво про двох звірин Апокаліпсису (розділ 13), або й – про Армагеддон на чолі з Ісусом Христом тощо. Проте, на нашу думку, ніякого пророцтва тут немає. Якби тут бут натяк на Ісуса Христа, то автори Нового Завіту – особливо апостол Павло та євангеліст Іван, обов'язково використали б надзвичайно слушну для них нагоду. В Новому Завіті жодного разу не цитується будь-що з книги Еклесіаст. Більше того, в часи написання новозавітних книг Еклесіаст ще не вважався книжкою святого письма.

[10] В масоретському тексті мовою гібрім написано: «гоїм» - інородці, неєвреї.

[11] Характер викладу думки розділу про маразматичного царя і юнака показує, що Когелет мав на увазі якусь добре відому йому та його сучасникам конкретну історичну (чи біблійну) постать. Можливо, це - син Якова/Ізраїля  юнак Йосип, що з в’язниці потрапив на престол і став правити Єгиптом замість старого фараона (Буття, 41)ю З таким же успіхом можна припустити, що ведеться мова про Давида, який був освячений в царі ще за життя збожеволеного Саула (1 царств, 16). На нашу особисту думку, тут ведеться мова про Олександра Македонського (356-323 роки до нашої ери), який покорив багато країн і народів; в розквіті сил і могутності раптово помер. На території імперії Олександра Македонського утворилося чотири ворогуючих між собою елліністичних держави. Автор Еклесіасту, єврей, еллінізувався в умовах Сірійського царства (царства Селевкідів). З початку 3-го століття до нашої ери розпочинається криза і занепад царства Селевкідів, в країні розпалюється  національна (головним чином – анти єврейська) ворожнеча. Якраз в цей час Когелет приховано згадує славетного Олександра Македонського і кидає доків його недолугим владним спадкоємцям (зокрема – вже престарілому Антиоху Єпіфану Великому – 242-187 роки до нашої ери). В світлі цього велич молодого («юнака»), самого  Олександра Македонського оцінюються також як суєта і гонитва за вітром.

[12] У нових виданнях Біблії в 4-му розділі Еклесіасту є дише 16 віршів (стихів), оскільки зміст наступного речення (колишнього 17-го вірша) органічно пов’язаний з першим речення наступного розділу(глави). В старовину книги, в тому числі - первісні книги Біблії, писалися на шматках пергаменту чи папірусу. Коли шматок пергаменту/папірусу списувався, до нього пришивали наступний шматок і писали далі . Закінчений твір намотувався на стрижень в сувій. Ось такий вид мали перші книги, в тому числі і Еклесіаст. В іудейському храмі чи в синагозі щосуботи читалися певні уривки Тори з таким розрахунком, щоб за рік прочитати всю книгу. Оскільки рік складається з 52 тижнів, в ньому є 52 суботи, то і вся тора була поділена на 52 уривки, які одержали назва Початків читання (церковно-слов’янською мовою – «Зачала»). Наслідуючи іудаїзму, християнська церква на 52 «Зачала» поділила текст всіх чотирьох євангелій і встановила час та порядок читання цих «Зачал». До 15 століття в Київській Русі знали євангеліє лише по цим «Зачалам». Книга з цими «Зачалами» називалася «Учительним Євангелієм», в якому розповіді про Ісуса Христа викладалися не за хронологічним порядком і не за послідовністю розповідей євангелістів, а за установленим церковним статутом порядком читання їх в храмі.

В кінці 13 століття кентерберійський архієпископ Стефан Ленгтон текст всієї Біблії поділив на глави (розділи), кожна з яких охоплювала собою більш-менш закінчену розповідь. В 1550 році паризький друкар Роберт Стефан кожну главу (розділ) біблійної книги ( в даному випадку – латинської Вульгати) розподілив на стихи (versus – вірш, стих) і пронумерував їх. Цю цифрову кодифікацію тексту кожної книги Біблії сприйняли не лише всі християнські церкви і секти, але також іудаїзм. Таким чином, зраз скрізь – і в християнстві, і в іудаїзмі – Біблія цитується однаково: називається біблійна книга, потім зазначається її глава (розділ) і стих (вірш). Згодом дослідники виявили, що Ленгтон не завжди вірно поділив Біблію на глави, і внесли відповідні виправлення. Таким чином в нових протестантських видання 17 стих глави 4 Еклесіасту справедливо віднесено до наступної, п’ятої глави. Слід сказати, що у всіх католицьких, православних та іудейських виданнях до цього часу зберігається розподіл біблійних книг на глави за Ленгтоном.

[13] Фраза зіпсована ще в тому тексті, з якого робилися переклади на всі інші мови. Автор в ній веде мову про те, що храм – це місце спілкування з Богом [За описами Тори, іудейський бог Яхве постійно перебуває в ковчезі – особливому ящику, в скрині (Вихід, розділи: 25, 37, 49; Числа,3, 10; Повторення Закону, 31] самопізнання та роздумів про долю і місце людини в світі. Той, хто прийшов до храму, має зосередитися в собі, відгородитися від навколишньої суєти [«дивитися собі під ноги» - не розглядатися навкруги]. Людей, що прийшли до храму, щоб принести Богу жертву і таким чином завоювати прихильність Бога, огелшет вважає людьми примітивними, дурнями, що самі й не знають, що ото вони діють. В цих роздумах чітко проглядає зневажливе ставлення грецьких філософів, до релігійних поглядів невігласів. Слід сказати, що під впливом еллінізму до пізніх біблійних творів (Притчі Соломона, 15:8; 21:3; Псалми: 4, 39, 49, 50; Ієремії. 6:204Осії, 6:6) увійшло осудження обрядовірства, що категорично приписувалося віруючим всіх біблійних книг (вся Тора). Новозавітні книги одностайно відкидають і засуджують жертвоприношення старого Завіту.

У всіх перекладах вільно чи невільно викривлена антибіблійна думка Еклесіаста. Так, зазначений стих перекладається: «Пильнуй за ногою своєю, як до божого дому ідеш, бо прийти, щоб послухати (це краще) за жертву безглуздих, не  знають (нічого)вони, окрім чинення зла» (Огієнко); «Вважай на свої ноги, як ідеш у дім Божий. Приступай слухняно: це ліпше, ніж коли дурні приносять жертви; бо вони не знають, що вони зло чинять(Ватиканський переклад Хоменка); «Наблюдай за ногою твоею, когда идёшь в дом Божий, и будь готов более к слушанию, нежели к жертвоприношению; ибо они не думают, что худо делают» (Синодальный перевод); «Бережи свої ноги, коли до Божого дому ідеш. Підходь ближче, щоб слухати, аніж роздивлятися жертвоприношення дурнів, які й не знають, що вони чинять зло» (NASB – Нова Американська Стандартна Біблія).  

[14] «Дати слово перед Богом» - підтвердити свою обіцянку, чи рішення, в храмі клятвою, по-сучасному – юридичним документом.

[15] Дослівно написано: «Не дозволяй губам своїм ушкодити все тіло. Згідно мови Старого Завіту, людина розмовляє губами, а згідно грецької – язиком. В побуті греків стало крилатим вислівом підкреслення того, що маленький язик доводить, приносить шкоду для всього великого організму людини. Такий підхід до ролі язика використовує апостол Яків в своєму посланні до віруючих: «От і коням ми вкладаємо вудила в рота, щоб вони нам корилися. Таким чином ми всім їхнім тілом керуємо!.. Язик маленький, а чинить багато!.. Язик – то вогонь… запалює круг життя, але сам запалюється від геєни» (3:1-10).

[16] Когелет використовує еллінське розуміння ангела, як посланника, виконавця волі вищої влади. В більшості перекладів  пишеться «Ангел Божий» (Огієнко, Синодальний переклад, Ентих), що невірно. І ускладнює розуміння думки оригіналу.

[17] У більшості перекладів останнє речення пишеться: «А ти – бійся Бога». У Вульгаті та перекладах з неї колись писалося: «revere» - шануй, поважай (від “revere” походить слово «реверанс» - шанобливий уклін). В сучасному ж масоретському тексті написано: «Замість слів, марноти і довгих промов, - скорись волі Бога».

[18] Теза Еклесіасту піддавалася і піддається нещадній критиці з боку атеїстів та революціонерів. В ній вони вбачають виправдання іменем Бога експлуатації бідних багатими. Справді, зміст усього розділу направлений на те, щоб захистити можновладців, викликати співчуття до багатих [«Багаті теж плачуть»]. Слід сказати, що увесь розділ контрастує з загальним духом змісту Еклесіаста, який, в цілому, співчуває саме трудівникам, бідним і вбачає марноту перш за все в багатстві, володарюванні, насолодах, пошуках мудрості тощо. Не виключено, що увесь розділ дописано в Еклесіаст в часи його канонізації християнською церквою чи іудейською синагогою. У всякому разі в іудейських Таргумах [Перекладах Біблії початку нашої ери] думка викладається так, що Бог все бачить і кожному відплатить по заслузі. В останніх перекладах замість слова «Бог» вживається «Провидіння», «Сторож». Або просто «вищий… ще вищий». Можна й по- іншому пояснити зміст розділу, про що буде сказано нижче.

[19]В перекладах попередніх часів робилася спроба пов’язувати думку  про царя і землю з думкою про утиски начальників. Писалося: «І пожиток землі є для всіх, бо поле (й сам) цар обробляє» (Огієнко). Проте в масоретському тексті (можна сказати – в оригіналі) дослівно написано: «І перевага землі – над усім! Цар – раб поля». В Новій Американській Стандартній Біблії (NASB) перекладено: «В решті-решт (After all) цар, що доглядає поле – це здобуток країни». В переважній більшості сучасних перекладів Біблії читаємо6 «Велич кожної країни вимірюється тим, на скільки цар турбується про її землю (про оброблювані поля).

[20] В масоретському тексті написано: «Хто любить накопичувати майно, а не плоди землі, той перебуває в суєті». В християнських перекладах відходять від масори, пропускають згадку про плоди землі і пишуть: «Хто любить достатки, ніякої користі з них не має» (Ватиканський переклад Хоменка); «хто ж кохає багатство з прибутком…» (Огієнко); «Кто любит богатство. Тому нет пользы от него» (Синодальный перевод); «Хто має гроші, той не одержує задоволення ні від них, ні від того багатства, що придбано за проценти на них» (NASB).

[21] Слова «заздрощів» до бідного працівника і «співчуття» багатому неробі протягом віків витлумачувалося і зараз витлумачується богословами і використовуються критиками Біблії в їх прямому значенні. Насправді ж, таке використання згаданих слів Когелета неправомірне. Досить вчитатися в слова і вдуматися в зміст речення. Щоб побачити, що в даному випадку автор вдається до… іронії; що його слід розуміти в протилежно висловленому ним значенні. Правда, біблійні автори Старого та Нового завітів жодного разу не вдаються до іронії Їм іронія невідома! Воли дуже вже серйозні автори, що далі нікуди! Проте іронія відома грецькій культурі, особливо – періоду еллінізму. Уже Платон в свої описах комунізму вдається  до вишуканої іронії. Можна нагадати, що наступні творці комуністичних ідей, включаючи марксистів, до цього часу так і не здогадалися про іронізм Платона. А тому не слід визискувати з богословів та войовничих атеїстів за те, що вони і зараз не можуть адекватно, в іронічному плані, осягти окремі «премудрості» Когелета. Хто не розуміє іронії, не розуміє жартів, тому (за народною думкою французів) уже нічим не допоможеш. Автор Еклесіасту іронії навчився у еллінів.

[22] Християнська церква у всіх своїх виданнях Біблії дописує від себе в речення додаткові «муки» багатія, який може тяжко постраждати також від  «якоїсь лихої пригоди» (Вульгата, Хоменка, Огієнко, Синодальний переклад). В масоретському тексті ( в оригіналі) немає згадки про «лиху пригоду».

[23] Буквально: «добре їсти, пити і задовольнятися роботою своєю»