ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ ІМЕНІ Г.С. СКОВОРОДИ

НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

На правах рукопису

Недзельська Наталія Іванівна

                                    УДК 233+296+297

ПРОБЛЕМА ЖІНКИ В РЕЛІГІЯХ АВРААМІСТИЧНОЇ ТРАДИЦІЇ

СПЕЦІАЛЬНІСТЬ 09.00.11 - РЕЛІГІЄЗНАВСТВО

Дисертація на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Науковий керівник:

Колодний Анатолій Миколайович,

доктор філософських наук, професор

Київ - 2004 р.

ЗМІСТ

Вступ…………………………………………………………..……………….........…..3

Розділ 1. Проблема жінки в релігіях авраамістичної традиції: методологічні засади та сучасний стан дослідження ……..............................................…...  …..13

Розділ 2. Сутність та призначення жінки у віроповчальних системах релігій авраамістичної традиції…………………………..............……......….....................33

 2.1. Походження статі у віроповчальних системах релігій авраамістичної традиції як основа розуміння сутності жінки……………....................………….…..…….…33

2.2. Ставлення до шлюбу та безшлюбності як умови реалізації призначення жінки…….................…………………………….......……...............................…...….50

2.3. Форми та види сім’ї у богословських концепціях релігій авраамістичної традиції……………………………………...........…............………………........……77

Розділ 3. Розуміння авраамістичними релігіями поліфункціональності

жінки як реалізації сенсу її існування……....................……….........…................96

3.1. Природно-біологічні функції жінки..........................…………………….…......96

3.2.     Суспільні функції жінки………………….……………………………............123

3.3.      Духовно-психологічні функції жінки...................................................…........142

Розділ 4. Переосмислення проблем жінки в умовах глобалізації…………….160

4.1. Проблеми жінки  на сучасному етапі …….........................………………..….160

4.2 Розлучення в житті жінки..................................................................…...............176

4.3. Вимоги релігій авраамістичної традиції до жінки...........................….............186

Висновки……………………………………………………………………….........201

Список використаних джерел……………........…………………………….........208

ВСТУП

 

Актуальність теми. Наша епоха, характерною ознакою якої є злам старих стереотипів мислення, ідеологічних схем та становлення нових духовних підвалин суспільного розвитку, гостро ставить проблему діалогу релігій, дифузії, аккультурації, трансформації та адаптації їх до сучасності в умовах поліконфесійності.

Жінка й релігія - одне з найбільших парадоксальних відносин в історії розвитку людства. В духовних аспектах усіх релігій жіноче начало відіграє важливу, а іноді й провідну роль. Саме єдність протилежних начал - чоловічого та жіночого - породжує все в суспільстві суще. Проте у соціально-духовному аспекті майже у всіх релігіях з боку Церкви ми віднаходимо ігнорування ролі жінки, розгляд її як другосортної, навіть сатанинської, істоти, відведення їй другорядної ролі в релігійному житті. Жінка не може бути служителем культу, їй відводять особливе місце в храмі, обмежені її функції у системі богослужіння, вона постає головною винуватицею гріха тощо. І це мало місце не лише в минулому, а ще значною мірою по-своєму виявляється в кожній конкретній конфесії і в наш час. З’ясування природи цього явища релігійних відносин не втратило своєї актуальності.

Протягом останнього півстоліття у сфері суспільних відносин відбулася, на нашу думку, одна з найбільш значних змін. Її можна назвати революцією у сфері взаємовідносин статей, феміністичною революцією. Процес стирання відмінності між статусом чоловіка й жінки в суспільстві є не тільки найбільш значимою проблемою нашого часу, але, можливо, і найбільш глибокою проблемою із усіх, з якими доводилось зустрічатися людству. І якщо в минулому в ставленні різних релігій до жінки своєрідно відобразився її суспільний статус, то постають питання: як тепер бути їм? як, при наявності усталених релігійних традицій, зреагувати на ці зміни становища жінки в суспільстві і, зокрема, в сім’ї?

В наш час зростає роль жінки не тільки у суспільному житті, але й у діяльності релігійних спільнот. Жінка постає як активний суб’єкт релігійного життя при, скажемо так, масовій секуляризації чоловіків, вона виступає частіше їх охоронницею релігійних традицій. Відтак актуальним стало нове богословське витлумачення  місця жінки в світі та її призначення в релігійній сфері. Усе це вимагає належного нового релігієзнавчого осмислення проблеми участі жінки в релігійному житті, у становленні та поширенні релігій, статусу жінки в релігійній громаді. Нині важливо з’ясувати те, як впливають різні релігії на функції жінки в суспільстві, наскільки вони сприяють (чи гальмують) процес її  вивільнення від віковічної неволі.

Вади сьогоднішнього життя - алкоголізм, наркоманія, проституція та ін. – значною мірою захопили й жінку. Торгівля її собою, насилля, порнографія веде до приниження жінки. Суспільні умови буття поставили жінку перед загрозою втрати своєї моральної гідності, знищення тих засад, на яких будувалася сім’я - первинний суспільний осередок. Релігія може стати чинником стримування жінок від цих вад. Релігії авраамістичної традиції все частіше з тривогою вказують на тенденції руйнації сім’ї, внутрішню кризу й секуляризацію подружжя. Сім’я вже не завжди постає як “домашня Церква”, як чинник відтворення релігійних та національних традицій. Втрачається її роль як виховного інституту. Відтак нинішнє суспільне життя саме актуалізує необхідність дослідження функцій жінки, які роблять її релігійним оберегом здорової суспільної моралі, супротивом виявам моральної деградації молоді.

Проблема осмислення ролі жінки в сім’ї, релігії та суспільстві, ставлення релігій до неї довгий час залишалась білою плямою в релігієзнавчій науці. В радянський період із позицій войовничого атеїзму ставлення до жінки будь-якої з релігій розглядалося лише в негативному плані. Релігія при цьому поставала як своєрідний засіб освячення соціального гноблення жінки, гендерної нерівності. А між тим це не зовсім так. Адже релігійні концепції зорієнтовані передусім не на приниження жінки, а на здолання тих спокус суспільства, які руйнують її суспільне призначення, зокрема, в сім’ї. За умов руйнування сім’ї як суспільної спільноти, йде пошук чинників відвернення цього. Відтак зростає роль релігійних організацій у морально-виховній роботі, зокрема, у зміцненні сімейних відносин. Вони постають тепер чи не єдиною інституцією, яка зацікавлена в їх збереженні. Нині всі релігії одне з головних своїх завдань вбачають в осмисленні життя віруючого в секуляризованому світі, виявленні причин кризи сімейних відносин та віднайденні шляхів виходу з неї.

 Авраамістична релігійна традиція стала домінуючою у світі. Вона впливає на витлумачення різних суспільних проблем навіть іншими релігіями. Актуальність дослідження означених вище проблем зумовлюється також необхідністю поєднання зусиль представників усіх релігій авраамістичної традиції у пошуках відповіді на важливі питання сьогодення. Необхідним є нині узагальнення духовного досвіду іудаїзму, християнства та ісламу, поглиблене вивчення закономірностей нового функціонування релігій в умовах кардинальних суспільних змін, їх праксеологічних виявів, аналізу дії механізму духовно-культурної наступності в практиці церков.

На теренах України протягом багатьох століть існують релігії авраамістичної традиції. Проте, іудео-християнсько-ісламські взаємини не завжди складалися ідеально. Тому в наш час особливо важливим є створення нормальних умов для мирного співіснування різних культур та релігій. Особливо важливу роль може в цьому відіграти жінка, яка є більш толерантною, ніж чоловіки, більш налаштована на міжконфесійне порозуміння.

Вивчення проблеми жінки дасть можливість стимулювати процеси взаємовпливу і взаємообміну різних релігій та культур, сприятиме утвердженню високої моралі, функціональному освоєнню культурно-духовної спадщини традиційних релігій України. Усі вище зазначені чинники й зумовили обрання теми цього дисертаційного дослідження, наукове з’ясування проблеми жінки в авраамістичних релігіях.

Зв’язок праці з науковими програмами. Дисертаційне дослідження проводилося в контексті наукової програми кафедри філософії та релігієзнавства Херсонського державного університету, присвяченої вивченню релігійних орієнтацій молоді, а також у руслі наукових тем Відділення релігієзнавства Інституту філософії НАН України, де пошуковець проходила стажування, зокрема, таких: “Релігія в контексті глобалізаційних процесів сучасності” (№ держреєстрації 0103U000219), “Релігійний фактор у контексті політичного життя і духовних трансформацій українського суспільства: історія, стан, перспективи” (№ держреєстрації 0102U004093) та “Трансформація релігійної духовності за умов модерну та постмодерну” (№ держреєстрації 0101U0026660).

Мета та завдання дослідження. Основною метою дисертації є релігієзнавче осмислення проблеми жінки у віроповчальних системах релігій авраамістичної традиції, виявлення змін та тенденцій у ставленні іудаїзму, християнства та ісламу до жінки як у процесі історії, так і на сучасному етапі суспільного розвитку.

Для досягнення мети дисертант вважав необхідним дослідити витокові принципи авраамістичних релігій у ставленні до жінки і, зокрема, те, як вони трансформувались під впливом суспільних змін. В ході дослідження розв’язувалися такі завдання:

·        Охарактеризувати рівень дослідження проблеми в наукових розробках вітчизняних та зарубіжних релігієзнавців та теологів.

·        Проаналізувати ставлення авраамістичних релігій до проблеми статі, її походження, відношення між статями, що є визначальним для розуміння сутності жінки.

·        З’ясувати ставлення цих релігій до сім’ї та шлюбу як місця, де насамперед реалізується призначення жінки.

·        Виявити ті зміни у функціях жінки в сім’ї та суспільстві, які зумовлюють нові підходи до неї з боку авраамістичн3их релігій.

·        Сформулювати основні проблеми місця жінки в сімейному та суспільному житті на сучасному етапі і виявити можливості релігій у їх розв’язанні.

·        Визначити тенденції та шляхи витлумачення феміністичних проблем теологами релігій авраамістичної традиції.

·        Розкрити особливості вимог авраамістичних релігій до функціональної ролі жінки в суспільстві  взагалі і в сім’ї зокрема.

Об'єктом дослідження є класичні та сучасні тексти віроповчальних систем релігій авраамістичної традиції, які містять проблеми, пов’язані з жіночою статтю. Предметом - спільне та відмінне в трактуванні богословами релігій авраамістичної традиції проблеми жінки, її сутності, призначення та сенсу існування в кореляції з історичним процесом.

Методи дослідження. У процесі дисертаційного дослідження автором були використані різноманітні методи пізнання: загальнонаукові й конкретно-наукові, теоретичні та емпіричні, зокрема такі методологічні принципи аналізу історико-філософської та релігійно-богословської спадщини як об’єктивність, історизм, причинність, світоглядного плюралізму, позаконфесійності та толерантності, які допомогли уникнути конфесійної заанґажованості, одномірності при науковому аналізі проблеми жінки в різних конфесіях.

У відповідності з поставленим у дослідженні завданням було використано різноманітні наукові методи дослідження. У контексті виявлення своєрідності тлумачення проблеми жінки в різних релігіях авраамістичної традиції широко використано методи аналізу, синтезу та аналогії. Водночас вимоги аналізу богословських текстів призвели до застосування герменевтичного методу з його невичерпним потенціалом. Плідним виявився компаративістський метод для дослідження спільного та відмінного в конфесійних підходах до проблем жінки як в історії, так і на сучасному етапі.

Емпіричним матеріалом дослідження послужили конфесійні друковані джерела, рішення соборів, конференцій,  документи, періодичні видання. Більшу об'єктивність дослідженню надало звернення до принципових положень праць дореволюційних авторів, зарубіжних, вчених із діаспори, сучасних українських релігієзнавців.

Наукова новизна дослідження. Здійснено релігієзнавчий аналіз проблеми становища жінки в сім’ї в іудаїзмі, християнстві та ісламі. Хоч релігії авраамістичної традиції загалом характеризує однаковість у витлумачені ними проблем походження статі, призначення жінки як засобу дітонародження та оберегу сімейного вогнища, але різні історичні умови виникнення, розвитку й функціонування релігій цієї традиції та їх окремих конфесій, неоднаковість їх зв’язків із культурою й зумовленості традиціями спричинили все ж закріплене їх віроповчальними системами дещо відмінне ставлення до жінки. Але за умов світової глобалізації, феміністичної ревоюції, постмодерного знецінення моральних імперативів Декалогу ця відмінність дещо нівелюється, жінка втрачає визначену їй авраамістичною традицією роль охоронця сім’ї і “домашньої Церкви”, всупереч церковним нормам і застереженням маскулінізується.

      Проведене дослідження дало можливість обґрунтувати низку положень, що вирізняються науковою новизною, а саме:

·  Незважаючи на велику конфесіалізацію авраамістичних релігій, всі вони сенс існування жінки вбачають у виконанні нею певних функцій переважно в рамках сім’ї. На відміну від чоловіків, своє відношення до Бога й суспільства, згідно їх віровчення, жінка може зреалізувати переважно через сім’ю. Саме це виключило авраамістичною традицією священиче покликання жінки, зумовило її другорядні ролі у сфері конфесійних обрядових дійств.

·  Оберігаюча функція жінки знаходить відмінне витлумачення в різних релігіях авраамістичнох традиції. Якщо для іудеїв жінка є можливістю народження Богом обраної людини - єврея, для мусульман - засобом збільшення армії  віруючих в Аллаха й насолоди чоловіка, то в християнстві - яке, з одного боку, дещо принизило жінку, акцентуючи увагу на гріхопадінні Єви, а, з іншого - возвеличило її богородичністю Марії - жінка постає вже охоронницею ”домашньої Церкви”, своєрідною спасителькою людства. На зміну ставленню до неї як “майна чоловіка” приходить ставлення як до його співпрацівниці. Есхатологічні очікування християнства з часів його появи дещо змінили сенс сім’ї, а відтак і роль жінки в ній, перенесли проблему жінки в сферу моральних вимірів.

·  Витворення християнством інституту чернецтва і водночас оцінка ним безшлюбності як благодатного способу життя, сакралізація лише шлюбу й відокремлення його в такий спосіб від сім’ї як суспільної спільноти знецінило ті функціональні ролі жінки, які відводили їй релігії авраамістичної традиції, мінімізувало, зрештою роль сім’ї як суспільного інституту.

·  В авраамістичних релігіях з’ясування проблеми жінки відобразило пануюче становище чоловічої статі у суспільному житті. Феміністична революція нашого часу спричинила такі модернізації у витлумаченні  окремих положень їх віровчення, які дали можливість жінці на рівних з чоловіками не тільки “вийти у світ”, а й включитися в активні сфери релігійного життя, одержати право в деяких конфесіях на священичу діяльність, навіть право зайняття високих церковних посад.

·  Фемінізм релігіями авраамістичної традиції розглядається як негативне явище, оскільки він, на їх думку, приводить до моральної деградації суспільства, порушення закладеного ще “священними писаннями” функціонального розподілу між чоловіком і жінкою. Богослови авраамістичних релігій пов’язують фемінізм з утратою жінкою жіночності, визначених ними регуляторів і норм  поведінки, релігійних моральних орієнтирів.

·  Однією з причин моральної кризи молоді нашого часу є порушення феміністичною революцією положення релігій авраамістичної традиції про місце й роль жінки в сім’ї. Відтак нинішнє зростання ролі релігійного чинника в суспільному житті мало б актуалізувати проблему жінки як оберегу домашнього вогнища й “домашньої Церкви”, охоронця засад моралі Декалогу, які загалом є основою морального кодексу як християнства, так і ісламу.

·  Релігії авраамістичної традиції забороняють ті форми шлюбу, які не служать збереженню їх послідовниками конфесійної віри, суперечать визначеній біблійно - коранічним ученням його нуклеарній формі й  не сприяють реалізації такої функції сімейних відносин як “плодіться й розмножуйтесь”

·  Віровчення різних конфесій авраамістичної традиції загалом не принижують жінку, а своїми обмеженнями й засторогами прагнуть допомогти їй здолати ті спокуси, які руйнують природою визначене їй покликання оберегу сім’ї й чинника виховання дітей. Саме в цьому можна віднайти  основу для успішної співпраці різних конфесій Повернення жінки в сім’ю не лише призупинить деградацію суспільної моралі, а й дасть можливість зростати конфесіям авраамістичної традиції за рахунок збільшення народжуваності.

Теоретичне значення роботи полягає перш за все в тому, що вона дає можливість створити цілісне уявлення про природу і зміни у відношенні до жінки, її місця й ролі в сім’ї, суспільстві та релігійному житті  віроповчальних систем релігій авраамістичної традиції. Висновки дисертації є важливими для формування більш досконалого розуміння особливостей й характеру взаємозв’язків релігійних систем, уявлень про спільне та відмінне в поглядах богословів авраамістичних релігій щодо витлумачення сутності, призначення, сенсу існування жінки, відносин між чоловіком та жінкою, суспільних функцій жінки та  моральних вимог до неї.

Отримані результати дослідження можуть стати основою всебічного осмислення сучасного становища жінки та перспектив на майбутнє, сприятимуть кращому розумінню її ролі в процесі духовного відродження України в умовах глобалізації всіх сторін суспільного буття. Робота дає можливість зрозуміти процеси, що відбуваються не тільки в релігіях, але й у суспільстві в цілому.

Практичне значення роботи полягає в тому, що виявлення й виокремлення нами нових підходів авраамістичних релігій  у трактуванні ними проблеми жінки сприятиме зміні стереотипу мислення, що сформувався протягом багатьох років щодо потенційних можливостей жінки в релігії та суспільстві. Водночас це обмежить беззастережну й всеосяжну релігієзацію українського суспільства, що було б порушенням засад свободи совісті, означало б його клерикалізацію.

Матеріали дослідження можуть бути використані в процесі викладання курсів з релігієзнавства, історії та теорії культури,  при читанні спецкурсів у вищих навчальних закладах, у просвітницькій та лекційній роботі, у практиці виховної роботи з молоддю. Ознайомлення з висновками формуватиме більш активне осмислення місця й ролі жінки в сім’ї, релігії та суспільстві, що сприятиме перспективному визначенню пріоритетів розвитку суспільства.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації висвітлювалися на міжнародних, всеукраїнських та регіональних конференціях, зокрема на Всеукраїнській науково-практичній конференції "Відродження української держави: актуальні проблеми державотворення та права" (Херсон, 1999), конференціях "Економіко-правові проблеми становлення в Україні громадянського суспільства" (Херсон, 2001), "Релігія й церква в незалежній Україні: стан, проблеми, тенденції" (Київ, 2001) та  "Релігійна свобода: мас-медіа, школа й Церква як чинники утвердження" (Київ, 2001), на Регіональній науково-практичній конференції "Свобода совісті в Україні: реалії й проблеми" (Херсон, 2001), Міжнародній науковій конференції “Свобода релігії і національна ідентичність: світовий досвід та українські проблеми” (Київ, 2002), Всеукраїнській науково-практичній конференції “Релігія в суспільному житті Півдня України” (Херсон, 2003 р.), науковому колоквіумі “Релігія в контексті політичних і духовних трансформацій українського суспільства” (Київ, 2004), Всеукраїнській науково-практичній конференції “Свобода релігій в контексті духовного відродження України” (Херсон, 2004).

Публікації. Основні положення й висновки дисертації подаються в публікаціях автора:

1.     Проблема статі в релігіях авраамістичної традиції //Українське релігієзнавство. - № 17. - 2001. - С. 29 –36.

2.     Жіночі божества в релігіях авраамістичної традиції //Українське релігієзнавство. - № 19. – 2001. - С. 15 – 23.

3.     Роль жінки в процесі державотворення та розбудови громадянського суспільства в Україні: історія й сучасність //Економіко-правові проблеми становлення в Україні громадянського суспільства. Збірник науково-методичних праць. – Херсон, 2002. - С. 98-103.

4.     Проблема сім’ї в умовах глобалізації: традиції й трансформації //Південний архів. Збірник наукових праць. Історичні науки. – Випуск 7. –Херсон, 2002. - С. 100-105.

5.     Дітонародження як мета шлюбу в авраамістичних релігіях //Південний архів. Збірник наукових праць. Історичні науки. – Випуск 8. – Херсон, 2002.- С. 130-134.

6.     Жіноче начало в суспільних і релігійних процесах в історії України //Релігійна свобода: свобода релігії і національна ідентичність – світовий досвід та українські проблеми. Науковий щорічник - №6 . – 2002.- С. 120 –124.

7.     Формування ідеалу української жінки в період Київської Русі //Південний архів. Збірник наукових праць. Історичні науки. – Випуск 9 – Херсон, 2002.- С. 79-83.

8.     Ставлення до шлюбу в релігіях авраамістичної традиції //Південний архів. Збірник наукових праць. Історичні науки. – Випуск 10. – Херсон, 2003.- С. 96-104.

9.     Проблема розлучення в традиційних релігіях України //Південний архів. Збірник наукових праць. Історичні науки. – Випуск 11. – Херсон, 2003.- С. 87- 94.

10. Вимоги авраамістичних релігій до жінки //Південний архів. Збірник наукових праць. Історичні науки. - Випуск 15. – Херсон, 2004.- С. 122-129.

11. Сутність християнського розуміння природи сім’ї та шлюбу // Українське релігієзнавство. - №1( 29) - 2004. - С. 11 –21.

Структура роботи зумовлена логікою дослідження, що випливає з його мети й основних завдань. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, 9 параграфів, висновків та списку джерел і літератури. У першому розділі аналізується література з проблем жінки, визначено досліджені й маловивчені аспекти питання, обґрунтовано методологічну базу роботи. У другому розділі дається аналіз сутності та призначення жінки в релігіях авраамістичної традиції. Це вже дало можливість у третьому розділі перейти до з'ясування функцій жінки в сім’ї, суспільстві, релігії як реалізації сенсу її буття. У четвертому розділі розкриваються вимоги до жінки, сучасний стан та шляхи вирішення важливих проблем, що стоять перед жінкою в сім’ї та суспільстві. У заключній частині узагальнюються висновки дослідження.

Обсяг дисертації становить 207 сторінок машинописного тексту українською мовою. Список використаних джерел та літератури містить 350 найменувань.

РОЗДІЛ 1

ПРОБЛЕМА ЖІНКИ В РЕЛІГІЯХ АВРААМІСТИЧНОЇ ТРАДИЦІЇ: МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ТА СУЧАСНИЙ СТАН ДОСЛІДЖЕННЯ

 

Жінка є предметом вивчення різних наук: соціології, психології, фізіології, педагогіки, етнографії, історії тощо, але вивчають вони її автономно і лише філософія розглядає у руслі історичного життя, в сукупності. Усі аспекти цієї проблеми, що можуть бути виявленні в співробітництві з лінгвістами, демографами, істориками, літераторами, етнографами, їхніми методами, створюють суперечливу мозаїку, котру здатен поєднати в єдину картину буття і зрозуміти тільки філософ.

 По-різному історичні епохи трактували проблему жінки. Верстви населення, класи, релігійні конфесії мають своє ставлення до жінки навіть у рамках однієї епохи. Нашим завданням стало відшукання відповідної методологічної основи для всебічного вивчення проблеми жінки. У багатьох суспільних дисциплінах в останні десятиліття розвинувся новий плідний теоретичний напрямок, що висвітлив до того невідомі сфери і поставив перед дослідниками багато нових проблем. Довгий час поза полем зору науковців залишалось те нове, цінне, що було в інших конкретних науках. Введення в науковий обіг філософії релігії нових тем веде не до розпаду її як цілісної науки, зникнення специфіки філософського підходу до проблем, а навпаки, до її збагачення.

Для сучасної філософії релігії властиві плюралізм, антропологізм, вихід за власні межі. Вона все активніше спрямовує зусилля на осмислення досвіду світової історіософії, етнографії, психології, лінгвістики тощо, що є визначальним для теоретичного освоєння історичного процесу й розробки питань методології суспільних наук. Філософія релігії все більше займається аналізом історичного досвіду людства, адже лише філософія здатна синтезувати фрагментарну, розбиту на окремі періоди, історію в єдиний цілісний всесвітньо-історичний процес. Природно, що при цьому підході на перший план виходить проблема людини, розкриття людського змісту історії у всіх без винятку проявах.

В дисертаційному дослідженні застосовано методи компаративного аналізу та системно-функціонального підходу. Компаративістська методологія з її установкою на плюралізм думок та оцінок, об’єднуючи людей різних віросповідань і невіруючих, із метою формування загально-цивілізаційного світосприйняття, виховання нового покоління людей, що займе відповідальну позицію у світі, є важливою і перспективною сучасною методологією. В умовах глобалізації феномен діалогу релігій, процес адаптації до сучасності, трансформація релігійної свідомості по суті залишаються недослідженими. "Міжрелігійний діалог перетворюється в національну проблему в країнах із конфесійно неоднорідним населенням. Процес інтернаціоналізації життя людства одна з найважливіших рис нашої епохи," – зазначає А. Журавський[100,3], а для багатонаціональної та поліконфесійної України це дійсно важлива проблема.

Методологічна й теоретична база роботи ґрунтується на принципах об’єктивізму та історизму, причинності, світоглядного плюралізму, позаконфесійності та толерантності, які допомогли уникнути заанґажованості, одномірності при науковому аналізі проблеми жінки в різних конфесіях. На цих засадах аналізуються світські та богословські підходи до вирішення даної проблеми.

 “Принцип історизму є одним із вузлових у релігієзнавчих дослідженнях", - зазначає А.М.Колодний [139,6]. Особливість функціонування його в релігієзнавчому дослідженні полягає насамперед у переважній зорієнтованості в минуле, з’ясуванні того, чим був певний релігійний феномен, коли виник. Історизм у дослідженні проблеми жінки – це насамперед з’ясування не тільки того, яка роль або статус її у суспільстві чи релігійній громаді в наш час, а того, від чого і в чому відійшли конфесії протягом своєї історії. В підході до проблеми жінки він вимагає з’ясування особливостей ставлення до жінки в історії іудаїзму, християнства, ісламу, аналізу особливості нинішнього стану проблеми жінки в релігіях авраамістичної традиції, прогнозування можливих його наступних змін, визначення тенденцій розвитку.

Незважаючи на прагнення теологів різних релігійних течій довести усталеність і незмінність свого конфесійного віровчення й культу, трансформація релігійних систем (а особливо світових) залишається незаперечним явищем. Навіть та ортодоксальність, до якої прагне вдаватися православ’я, руйнується при зіткненні його з національною традицією на теренах свого поширення у світі [139,6-7].

І хоч у який спосіб те саме християнство не прагнуло б зберегти ідентичність своєму витоковому стану, але вся історія його, починаючи з І століття, свідчить про зміни в ставленні до проблеми жінки. Саме тому при вивченні проблеми жінки в її конфесійних модифікаціях важливо дотримуватися принципу історизму, прискіпливо аналізувати ті внутрішні зміни, які врешті решт зумовлюють відносну стабільність розуміння проблеми жінки в авраамістичних релігіях.

При вивченні даної проблеми ми виходили з того, що слід розрізняти дослідження ролі, статусу жінки як світоглядну проблему і як явище в суспільстві. Те, що пишуть, думають люди тієї чи іншої епохи відрізняється від того, що є насправді, відрізняються вимоги богословів, їх розуміння і справжній стан речей. Доктрина і її дотримання на практиці, явище і його розуміння, теорія й практика життя завжди розходилась. Вчення про роль жінки і її реальне становище – різні речі. В реальному житті до релігійного бачення, вимог приєднуються також суб’єктивні, позарелігійні чинники. "Саме тому в науковому пізнанні принцип історизму знаходить свою подальшу реалізацію в принципі конкретності, який належить до вторинної сфери методологічних засад релігієзнавчого пізнання" [139,8].

 Конкретно-історичний підхід вимагає також розгляду проблем жінки в системі понять, що відображають специфіку часу, про який іде мова, відповідають ступеню розвитку уявлень, понятійного апарату того чи іншого часу.

Принцип історичності як один із вихідних методологічних принципів дослідження на другому рівні методологічної функціональності знаходить своє вирішення також в принципах актуалізації, етнічності й конфесійності.

У відповідності з поставленим у дослідженні завданням було використано такі наукові методи дослідження, як аналіз, порівняння, аналогія. Метод порівняльного аналізу дає змогу зіставити відношення різних релігій до проблеми жінки, стосунків між статями, функції жінки в сім’ї, виявити спільне та відмінне в різних релігіях. Цей метод має такі різновидності: а)співставлення, що дає можливість визначення сутності жінки, сім’ї, шлюбу тощо; б) типологічне порівняння, яке дає змогу пояснити подібність не пов’язаних між собою через походження явищ; в)генетичне порівняння як метод, що пояснює подібність явищ через їх спільне походження, історію розвитку; г) порівняння, яке фіксує взаємовплив одного процесу, явища на інший.

Емпіричним матеріалом дослідження є конфесійні джерела, рішення соборів, конференцій, статті, документи, періодичні видання. Більшу об'єктивність дослідженню надало звернення до принципових положень праць дореволюційних авторів, зарубіжних, вчених із діаспори, сучасних українських релігієзнавців. Автор вважає, що саме такий підхід дає можливість уникнути можливої тенденційності та апологетичних оцінок.

Спрощене розуміння ролі матеріального виробництва в розвитку суспільства, що панувало довгий час у вітчизняній філософії, заважало побачити справжню роль думки, почуттів, вірувань, настроїв, поглядів на світ і самого себе. Для розуміння людської поведінки слід знати і зовнішні матеріальні передумови й зміст свідомості. І в першу чергу предметом дослідження стає суб'єктивний, психологічний бік історичного процесу. Справа не вичерпується чітко сформульованими доктринами та теоріями взагалі, котрі пройшли через свідомість, за цим виговореним пластом свідомості криється текуча магма не оформлених і не вербалізованих, але у вищій мірі чітких та стійких навичок думки, афективних комплексів [73]. Філософ не може повністю довіряти висловам теологів про свою релігію, а мусить виявляти імпліцитні оцінки та погляди. Людина вийшла на перший план у сучасній філософії. Антропологізм - характерна риса сучасної філософії, один із методологічних підходів, використаних у даній роботі.

Логіка викладу еволюції поглядів вітчизняних і зарубіжних філософів і релігієзнавців із теми дослідження дає змогу побачити проблеми й перспективи. Виявлена виразна тенденція до розширення сфери вивчення проблеми. Це знайшло своє відбиття у прагненні до виходу за межі ідеологічних і методологічних обмежень меж дослідження. Усе це дало змогу провести об’єктивний аналіз богословських теорій, з’ясувати їх характер, напрямки та динаміку змін.

Не можна сказати, що обрана проблема зовсім не розроблялась у вітчизняній та зарубіжній філософській та релігієзнавчій літературі. Джерела, в яких розглядається проблема жінки досить різноманітні. Спроби осмислити проблему жінки робились ще в античні часи, зокрема, найвизначнішими філософами стародавньої Греції Платоном та Аристотелем [9;218]. Платон розглядав стать як результат утрати андрогінної цілісності. Він спробував пояснити походження та природу чоловічої та жіночої статі через легенду про андрогінів у діалозі "Бенкет" [218]. Чоловіча стать, за Платоном, походить від Сонця, жіноча - від Землі, а їх єдність - від Місяця. Місяць відтак - це єдність двох начал. Андрогіни, сильні своєю єдністю, посягали на владу богів. Тоді Зевс придумав покарання, яке б позбавило їх сили. Він наказав розрізати навпіл і половинки розсіяти по світу. Тепер половинки шукають одна одну, прагнуть до єдності.

До питання ролі жінки в суспільстві та релігії звертались філософи та богослови Середньовіччя, Відродження, Нового часу, серед них в першу чергу слід назвати іудейських мудреців: Раші, Рамбам, Маймонід; Отців християнської Церкви: Тертуліан, Ігнатій Антиохійський, Іриній та інші. [238; 241; 242; 291].

Проблему жінки не обійшла своєю увагою німецька класична філософія. Е. Кант, зокрема, вважав, що проблема жінки є більш філософською, ніж чоловіка. Торкаючись особливості жіночої статі, він зазначав, що жінкам притаманні риси, які служать тому, щоб стримувати чоловіка і використовувати його для досягнення своєї мети. На думку Е.Канта, чоловіка легко зрозуміти, жінка ж не видає своїх таємниць, хоч чужі таємниці через свою балакучість погано зберігає. Він керується правом сильнішого бути в домі повелителем, адже має захистити дім від зовнішніх ворогів; вона ж - правом слабкого - знаходити собі захист у свого чоловіка від інших чоловіків, - відзначав Е.Кант  - і сльозами гіркоти робить чоловіка беззбройним, докоряючи йому за відсутність великодушності. Своєю ласкавістю до чоловіка жінка претендує на свободу і разом із тим на завоювання всієї чоловічої статі. Жінки завжди ворогують між собою і знаходяться в досить хороших стосунках із чоловіками, адже в жінці бачить вона конкурентку в боротьбі за чоловіків, їхню увагу [126, 554-555].

Л.Фейєрбах убачав у статевому коханні ідеальну релігію майбутнього, відзначав, що навіть звичайне спілкування чоловіка й жінки для первісної людини має релігійне значення.

Проблема статі посідала важливе місце у творчості філософів ХІХ – ХХ століття і, зокрема, у засновника ірраціоналізму новітньої філософії - А. Шопенгауера, який аналізував різницю між чоловіком та жінкою як самодостатньою та несамодостатньою особистостями [337]. Ф. Ніцше розглядав стать у контексті трансформації людини у Надлюдину. Проблемі з'ясування чоловічості та жіночості як метафізичних та психологіч­них принципів присвячена творчість О. Вейнінгера [47]. Формується філософія статі як галузь філософського знання, що досліджує стать як психологічний, соціально-культурний та екзистенційний феномени. Принципова відмінність філософського підходу полягає у комплексному підході до проблеми статі та в розумінні її як феномена, що відображає духовні та душевні ви­міри людського буття. Філософія статі досить повно представлена в історії європейської філософської думки, в якій цей феномен, як прави­ло, пов'язується з феноменом любові. Переважно становище жінки в суспільстві філософи пояснювали її біологією (Платон, Фома Аквінський, Фрейд та інші), або соціальними причинами (Бебель, Сімона де Бовуар та інші) [15; 25; 218].

Відома так звана "магнетична" [86,12] концепція статевого кохання Ю. Еволи, який вважав, що стать - це половинчасте буття, що стало ворожим одне до одного після гріхопадіння і через розвиток своєї жіночості і чоловічості стане знову єдиним. Ю.Евола підкреслював, що розв'язати проблему статі можна лише за умови виходу у сферу, де двоякості просто не існує. Прорив можна здійснити двома способами, один із яких передбачає оволодіння еротичними енергіями, інший – заснований на повному витісненні сексу з власного життя та свідомості [86, 8]. Тобто, в цьому випадку стать і всі явища, пов'язані зі статтю, стають явищами сакральної сфери.

З.Фрейд вважав релігію наслідком сублімації (переключення) витісненого сексуального потягу на духовну діяльність. Він розглядав стать як основу формування фундаментальних комплексів людської психіки — Едіпа та Електри. К. Юнг досліджував чоловіче та жіноче як архетипи колективного несвідомого.

 Л.Штернберг бачив причину наявності еротичних настроїв у різних релігіях в особливій сексуальності первісної людини і висунув теорію "статевої обранності", яка в дечому перекликається з теорією З.Фрейда. Г. Маркузе писав про нову цивілізацію з вільним еротичним ставленням до світу, ліквідацію сексуального відчуження та "еротизацію" особи, символами чого є Орфей та Нарцис.

Про жінку писали представники російської релігійної філософії, які спробували розв’язати суперечність сексу, гріха, дітонародження та узгодити цю проблему з християнським ученням про стать. В російській релігійній філософії любові можна виділити дві лінії, одна з них бере початок від античної традиції розуміння Еросу, її можна назвати умовно неоплатонівською (В. Соловйов, Л. Карсавін, Б. Вишеславцев). Російські неоплатоніки заперечували аскетизм, прагнули розглядати еротичну енергію як основу творчості. Інший напрямок (П. Флоренський, С. Булгаков) виходив із безумовного підпорядкування всіх можливих поглядів ортодоксальному богослов’ю. Зокрема, Ільїн орієнтувався на аскетизм та подвижництво. Серйозну спробу об’єднати два напрямки здійснив М. Бердяєв. Головною категорією філософії статі М. Бердяєва є андрогінізм як духовно-творче єднання чоловічого та жіночого [309]. В. Соловйов усебічно розглядав ідею Вічної Жіночості [271]. В. Розанов висуває ідею третьої статі [251].

Великий внесок в дослідження проблеми жінки зроблено філософами-екзистенціалістами. У працях Х. Ортега-і-Гасет та Сімони де Бовуар [25; 26] аналізується становище жінки в історії людства. С. де Бовуар приходить до висновку, що доля людини, зазвичай, пов’язана з біологічними особливостями її організму. Але біологічні прикмети вказують лише на різницю між статями, а не пояснюють причини. Причини ж – у традиційному веденні господарства, заснованому на фізичній силі, а отже, на пануванні сильного – чоловіка. На думку автора, чоловіча стать створила мораль, релігію, ієрархію цінностей, де жінці відведено вторинну роль. Але розвиток знарядь праці, техніки, який дає чоловікові віру у свої сили, почуття вищості й незалежності, привів до участі жінки в масовому виробництві. Техніка усуває основну причину статевої нерівності в суспільстві: відносна фізична слабкість жінки вже не має значення у сучасному виробництві й економіці. Однак, це приводить до конфлікту між службовими та родинними, материнськими обов’язками, виснажує жінку, породжує комплекс вини.

 З цих позицій у сучасній українській філософії (Н. Хамітов, С. Крилова та інші) досліджують взає­модію чоловічого та жіночого як духовності та душевності у різних екзистенційно - особистісних вимірах буття людини: буденному, граничному, метаграничному. Чоловічість - духовність та жіночість - душевність розглядаються як принципи, що є в кожній людині незалежно від її біологічної статі, їх гармонійна чи дисгармонійна взаємодія спричиняє або актуалізацію особистос­ті, або її пригнічення, яке призводить до переживання внутрішньої самотності. Ці ідеї стали філософським підґрунтям актуалізуючого психоаналізу [309; 310; 311].

Якщо проаналізувати загальний стан теоретичної розробленості проблеми жінки у вітчизняному релігієзнавстві, то слід зазначити, що існує певна традиція підходу до проблеми жінки в рамках філософської та теологічної думки. Автори в часи Київської Русі увагу зосереджували в основному на житіях святих жінок. Особливе місце займала в цей час дилема "добра жінка – зла жінка" в працях Іларіона, Кирила Туровського, Володимира Мономаха, Данила Заточника [34;44;83;220]. З ΧІV – ΧVІ ст. проблеми жінки, головним чином, торкались філософи та богослови Острозької та Києво-Могилянської академій у зв’язку з дискусіями на міжконфесійній основі, що відбувались у тогочасній полемічній літературі з приводу чернецтва, доцільності целібату для священиків. Велику увагу також приділяли православні та протестантські богослови вимогам до дружини священнослужителя [265; 302].

Серйозний аналіз проблеми національного характеру жінки-українки був здійснений у другій половині ХIХ століття в працях учених, що прагнули охарактеризувати особливості українського народу в їх протиставленні народу "московському", зокрема, істориків і етнографів, що вивчали насамперед специфіку українського побуту (В. Антонович, М. Грушевський, М. Запольський, М. Костомаров). Хоча їхні праці були переважно публіцистичного й літературного характеру, проте вони сприяли становленню в суспільній свідомості уявлень про український жіночий тип, проблем, що склались в сімейному та суспільному житті України в період козаччини та кріпацтва. Більш вільне й рівноп­равне сімейне становище українки письменники пов'язували з демократичним характером родини в Україні, що здавалось їм важливою особливістю. Тип української жіночої особистості цікавив також багатьох письменників [7; 69; 105;301].

Зріс інтерес до проблеми жінки на межі XІX—XX ст., однак у сприйнятті українки відобразилась тенденція до ідеалізації, притаманна українському національному характеру. У творах письменників жінки виступають у таких благородних, ідеалізованих образах, що створюється враження, немов би її недоліки слугують не для приниження достоїнств, а скоріше для збільшення її принадності. Ідеалізація пов’язує жіночий образ переважно з фігурою Жінки-Матері, деякою мірою пом'якшений і романтизований. Однак жіноча тема в науковій літературі спеціально ніколи не досліджувалась (виняток складають хіба що праці С. Русової та О. Єфименко). Така тенденція мала місце й у вітчизняній науці початку XX століття.

В ХХ столітті тривалий час методологічною основою дослідження був діалектичний матеріалізм. В атеїстичній літературі радянського періоду (М. Вагабов, С. Дудабаєва, Л. С. Іман-заде, Б. Пальванова, Н. Петрів, А. Осипов) проблеми жінки розглядались під кутом зору подолання пережитків минулого. В літературі цього типу робиться філософсько-соціологічний аналіз найбільш характерних положень релігійної догматики у відношенні до жінки, її місця та ролі в суспільстві, сім’ї, побуті, розкриваються соціально-економічні причини пригноблення жінки в експлуататорському суспільстві та показується її вкрай тяжке становище як у минулому так і в сучасності в контексті іудаїзму [94;227; 286], християнства [ 140; 200; 214;285; 292], ісламу [40; 61; 94; 237]. На цьому фоні зображувались досягнення радянського періоду у справі визволення жінки від релігії, узагальнювався досвід діяльності партійних та жіночих організацій. Аргументи практично однакові як у літературі 50-60-х років [40; 140; 227; 237; 285], так і в 70 – початку 80-х. [61; 94; 135; 286; 292]. Це свідчення того, що проблема жінки недооцінювалась вітчизняною наукою, розглядались однобоко, з позиції підпорядкованості завданням визволення пролетаріату.

У країнах Заходу проблему жінки активно почали аналізувати у філософії та теології в рамках неотомізму, неопротестантизму з кінця ХІХ століття. Соціальна філософія католицизму поряд із питаннями суспільства, соціального устрою, праці, соціальної справедливості, розвитку держави, звернулась до проблем сім’ї, шлюбу, жінки в сім’ї, суспільстві та релігії як в історії, так і в сьогоденні. В період між І та ІІ Ватиканськими Соборами та після нього з’являється ряд енциклік Папи та досліджень із даної тематики [57;87;349;350]. Серед них слід назвати таких, як Й. Хьофнер, Жак де Лаб’є, Ж.-М.Обер, П. Ерде, Ш. Журне та інші [90;101;195; 3494; 350], де проаналізовано з позицій філософії неотомізму буття жіночої та чоловічої статі як полярність чоловічого та жіночого начал, яке є основною передумовою шлюбу. Сім’я як діалогічний зв’язок статей, на думку автора, існує на однаковій людській сутнісній основі при збереженні та поєднанні чоловічих та жіночих рис [315,85]. З’явились публікації феміністського напрямку й дослідження фемінізму (К. Мілет, Р. Джонсон, Д. Осборн) як важливого чинника суспільного життя [166;80;197-199].

З початком перебудови почався новий етап розвитку релігійного життя в Україні. З’явились періодичні видання різних конфесій, статті, монографії, які велику увагу приділяють аналізу віровчення релігій авраамістичної традиції щодо жінки. Насамперед слід відзначити книги світського та церковного походження, філософського та богословського, наукового та популярного характеру кожної з конфесій.

Суттєвим теоретичним підґрунтям дисертації слугували розробки з позиції сучасного релігієзнавства здійснені у працях О.В. Бучми, Є.К. Дулумана, А.М. Колодного, Б.О. Лобовика, . Сарапіна, Л.О. Филипович, в яких аналізуються релігійні процеси в Україні, відстоюються нові підходи до оцінки релігії як невід'ємного елементу суспільного буття [3; 38; 83; 115; 116; 139], а також праці з історії релігії П.Л. Яроцького, С.І. Головащенка, В.І. Лубського, В. Єленського [64;65;93;114;150], підручники та навчальні посібники з релігієзнавства [124; 204;249].

В рамках проблематики, що розглядається, не можна не звернути увагу на захищену в 1997 році в м. Києві докторську дисертацію із соціології Є.А. Плісовської “Соціологічний та історичний аналіз соціального статусу жінок” [219]. У ній робиться ґрунтовний аналіз статусу жінки з позицій соціолога, перспективи й проблеми, що виникають в сучасному світі. Також окремо треба відзначити дисертаційне дослідження на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук Ковальової І.О. “Існування сім’ї як форми культурної реальності” [134], що містить глибокий теоретичний аналіз сім’ї з позицій сучасної філософії.

Українські автори, які займаються гендерними дослід­женнями (Н. Зборовська, О.Жерьобкіна, С. Павличко, Н. Чухим), вивчають також соціально-психологічні проблеми статі [290]. Слід окремо виділити вітчизняні дослідження, присвячені проблемам жінки в історії України та в сьогоденні таких авторів, як О. Луценко [151], М. Рябчук [253], Л. Стефаненко [277-279]. Цікавими є праці істориків: М. Богачевської, “Дума України – жіночого роду” [27], видана в Києві в 1993, присвячена проблемам історії емансипації жінки в Україні в ХХ столітті й особливостям фемінізму в Україні; І. Кузич-Березовського “Жінка й держава” [144], публікації В. Гітіна, А. Богданова, та інших [133;63;28].

В діаспорі у зв'язку зі зростаючим інтересом до питань вітчизняної філософії, етики, моралі, етнопсихології з'явились дослідження (Б. Кульчицький, І. Шевців, М.Шлемкевич, І. Музичка, М. Богачевська та ін.) проблеми жіночого начала в українців [27;79;171;305]. Зокрема, І. Шевців убачає майбутнє українського народу лише в міцному монорелігійному, мононаціональному подружжі, метою якого, за задумом Бога, є взаємне тілесне та духовне доповнення один одного, утвердження, зростання особистостей, спілкування та народження дітей [334,337].

Постійне збільшення різноманітної як за своєю концептуальною спрямованістю, так і за умовами виникнення релігійної літератури з проблеми жінки дає змогу виокремити кілька тематичних блоків. Виходячи з того, що релігії авраамістичної традиції не є єдиними, поділяються на багато конфесій, огляд сучасної літератури доцільно було б здійснювати не тільки за головними напрямами та гілками релігій, але й за проблемами, що аналізуються. Джерелами є, перш за все, священні книги іудаїзму, християнства, ісламу, а також праці видатних богословів та релігійних філософів минулого й сучасності кожної з релігій, документи Соборів, історичні джерела.

Із загальної суми досліджень слід зупинитися на працях богословів різних конфесій, опублікованих в останні роки, і в яких знайшли відображення загальні принципи та тенденції у підході до вирішення сутності та походження жіночого начала. Походження статі у віроповчальних системах релігій авраамістичної традиції як основу розуміння статусу жінки в сім’ї розглядають теологи всіх конфесій. Чоловік і жінка рівні, але різні – вважає протестантський теолог А.Строк [280], а Г. Гроддек [68] зазначає, що жінка навіть має певні переваги над чоловіком і в цьому немає нічого поганого. Наприклад, вона незамінна там, де потрібна м’якість, самовіддача, терпіння, наполегливість, тобто існують сфери, де вона виконує пріоритетні функції: материнство, виховання дітей, створення домашнього вогнища, сімейний побут, догляд за хворими, перевиховання злочинців тощо. Сенсом життя жінки, згідно з віровченням релігій авраамістичної традиції, є сім’я. Зі створенням жінки бере початок сім’я. Жінка створена для сім’ї, це - основне місце її діяльності. Із сім’ї починається віра, сім’я - це первинне церковне утворення, де закладаються й зберігаються основи віри. В сім’ї відбувається соціалізація особистості, передача досвіду міжособистісної комунікації, відношення до світу, людей, Бога. Релігії приділяють велику увагу сім’ї.

Розкрити сутність сенсу життя жінки неможливо без аналізу її функцій в структурі в сім’ї. Оскільки відносини між людьми, що складають сім’ю різні, то сім’я належить до систем, що називають системами різноякісних компонентів [11,11]. Склад сімейної групи, структура зв’язків і відносин між її членами важливі для пізнання сутності та закономірностей історичного розвитку цього складного соціального явища. Кількісний склад сім’ї змінювався в історії від декількох десятків чоловік до 3-4 х чоловік в наш час. Різноякісність сім’ї можна простежити за багатьма ознаками: стать; родинна близькість; покоління; старшинство за віком тощо

Патріархальна сім’я минулого складалась з чотирьох-п’яти поколінь родичів і декількох шлюбних пар, що спільно проживали й були об’єднані спільним господарством. Сучасна сім’я – це переважно два покоління, рідко – три та одна шлюбна пара, рідко – дві. Незважаючи на це, структура відносин між членами сім’ї не спростилась, а лише змінилась в бік духовно-психологічних елементів. Структура сім’ї має три складові. Природно-біологічна складова сім’ї включає: статеві відносини між чоловіком та жінкою; родинні відносини: відносини батьків і дітей. Економічна складова сім’ї включає: домашній побут; господарство; власність. Духовно-психологічна складова сім’ї включає: любов; виховання дітей; турбота про людей похилого віку, дітей та хворих; норми поведінки.

Лише у структурі сім’ї існують всі ці компоненти у взаємозв’язку, їх єдність утворює сім’ю. Структурна єдність сім’ї має необхідний характер. Кожний з цих компонентів може існувати самостійно, але це не буде сім’я. Наприклад, природна близькість чоловіка та жінки не пов’язана спільністю майна, побуту, не закріплена у відповідних правових відношеннях не є сім’єю, а лише спільним проживанням, а релігії авраамістичної традиції визнають це блудом [24;95;120]. Аналогічно, духовна спільність чоловіка та жінки, що обмежується дружбою, без спільного проживання, побуту, не закріплена юридично теж не є сім’єю. Хоч історія православ’я й католицизму знає так звані духовні шлюби, але це є духовний, а не справжній шлюб. Його розглядають і як засіб контрацепції, і як спосіб стати ченцем (черницею) не полишаючи сім’ї, поки не виростуть діти, або до смерті одного з членів подружжя [33; 216;212]. Господарська взаємодопомога, якщо вона не спирається на шлюб чи родинні стосунки, є партнерством по бізнесу (компаньйон). Це визнають богослови всіх конфесій.

Сім’я виконує ряд функцій, які залежать від сфер сімейної діяльності. Сучасна наука виділяє такі сфери сімейної діяльності: репродуктивна, виховна (культурно-педагогічна), господарсько-побутова, економічна, сфера первинного соціального контролю (регулятивна), комунікативна (сфера духовного спілкування), соціально-статусна, рекреативна (сфера проведення вільного часу),

Емоційна, сексуальна [96, 8].

В цій діяльності своєрідну роль відіграє жінка. Залежно від сфер діяльності сім’я виконує відповідні суспільні функції:

1.     Біологічного відтворення суспільства.

2.     Соціалізація молодого покоління, підтримання культурної неперервності суспільства.

3.     Підтримка фізичного здоров’я членів суспільства, догляд за дітьми.

4.     Економічна підтримка неповнолітніх та непрацездатних членів суспільства.

5.     Моральна регламентація поведінки членів сім’ї в різних сферах життєдіяльності, а також відповідальність і обов’язок у відношеннях між подружжям, батьками, дітьми, представниками старшого й середнього покоління.

6.     Розвиток особистості кожного члена сім’ї.

7.     Визначення соціального статусу члена сім’ї, відтворення структури суспільства.

8.     Організація раціонального дозвілля, здійснення соціального контролю у сфері дозвілля.

9.     Здійснення емоційної стабілізації індивідів, психологічної терапії.

10. Сексуальний контроль.

Виконання цих функцій сім’ї має забезпечити, на думку богословів релігій авраамістичної традиції, саме жінка, адже основне місце її “роботи” – це сім’я. Так вважають теологи Ал-Маудуді А., Боровой В.О, Вайт Э., Вашгал Р., Гринберг Б., Донин Х., Катрій Ю., Коста Р., Кристенсон Л., Круассан., Лем Н., Максуд Р. та інші [6;67;82129;141;143]. Широке коло питань, пов’язаних із поліфункціональністю жінки в структурі сім’ї, суспільства, релігії з позицій іудаїзму в різних його напрямках розглядається в книзі С. М. Пілкінгтон “Іудаїзм” [215]. Аналізуючи розуміння жінки в сучасному ультраортодоксальному, ортодоксальному, реформованому, консервативному іудаїзмі, дослідниця робить висновок, що різні підходи до тлумачення проблем статі не суперечать Торі та Талмуду. Проблема полягає лише в мірі дотримання традиції. Автор, детально проаналізувавши життя сучасної іудейки в громадах країн Заходу і зміни, які відбулись у період модернізму та постмодернізму, робить висновок, що не зважаючи на розбіжності між течіями в іудаїзмі, всі вони велику увагу приділять жінці.

Поліфункціональність жінки християнськими богословами викладена у величезній літературі, що видана всіма конфесіями протягом останнього десятиліття в Україні й закордоном. Кожна релігія, як і кожна історична епоха, виробила своє особливе ставлення до проблеми статі і, перш за все, до відносин чоловіка та жінки, еротики, сексу, дітонародження. Гострі питання, пов’язані з реалізацією природно-біологічної та духовно-психологічної функцій жінки в структурі сім’ї з позицій власних конфесій розглядаються такими авторами як Джон Пейсті, Ларрі Крістенсон, Дуглас Уілсон, Юліан Катрій та інші [210; 129; 142;143; 300].

Редактор журналу Credenda/ Agenda, пастор Громади Євангельського Братства (США) Дуглас Уілсон, автор декількох книг з даної проблематики, підходить до питання функції жінки в сім’ї з традиціоналістської позиції, згідно з якою верховенство в сім’ї належить чоловікові, жінка створена лише помічницею чоловікові і перебирання жінкою на себе лідерських функцій є гріхом перед Богом як із боку чоловіка (не виконує велінь Бога керувати, забезпечувати та охороняти сім’ю), так і з боку дружини (підкорятись чоловікові, здійснювати його волю в сім’ї). У книзі дається детальний аналіз біблійного підходу до питань сексу, дітонародження, розв’язання конфліктних питань в сім’ї тощо.

Як зазначають сучасні дослідники, залежно від сфер діяльності сім’я виконує також індивідуальні функції:

1.     Задоволення потреби в дітях.

2.     Задоволення потреби в батьківстві, контакт із дітьми, їх виховання, самореалізація в дітях.

3.     Отримання господарсько-побутових послуг одним членом сім’ї від інших.

4.     Отримання матеріальної допомоги одним членом сім’ї від інших у випадку непрацездатності чи в обмін на послугу.

5.     Формування й підтримання правових та моральних санкцій за негідну поведінку й порушення моральних норм.

6.     Духовне взаємозбагачення членів сім’ї, зміцнення дружніх основ шлюбного союзу.

7.     Задоволення потреб в соціальному просуванні.

8.     Задоволення потреб в спільному проведенні дозвілля, взаємозбагаченні інтересів, оздоровленні.

9.     Отримання психологічного захисту, емоційної підтримки в сім’ї, задоволення потреби в особистому щастю й любові.

10. Задоволення сексуальних потреб [96;134].

Зв’язок різних сторін, що конституює сім’ю, не залишається раз і назавжди даним. Він змінюється протягом історії, то в один, то в інший бік. На кожному етапі розвитку людства стає провідним якийсь певний їх комплекс. Соціальна сутність сім’ї має історично змінний характер.

У християнстві щодо сутності, мети форм сім’ї та шлюбу не існує єдиної точки зору. Є розходження між різними напрямами та окремими церквами. Сутність, сучасні форми й види сім’ї та шлюбу в богословських концепціях іудаїзму різних течій розглядають такі автори, як Р. Вашгал, Й. Гольдшмидт, Б. Грінберг та ін. [46; 66; 67]. Серед християнських теологів, що досліджують дану проблему, слід назвати в першу чергу католицьких авторів: Ю. Катрій, Ж. Келлі, Р. Коста, Дж. Коста та ін. [129; 131;141, представників різних протестантських церков: М. Пис, Дж. Пейсті, Є. Вайт, та інші [42;217; 209], православних: В. Боровой, В. Вепрук, Н. Пестов та ін. [33; 48; 212].

Іслам приділяє сім’ї та шлюбу в житті людини виключно важливе значення. Аналіз проблем, пов’язаних із шлюбом в ісламі зроблено такими ісламськими теологами, як Ал-Маудуді, В. Бартольд, Р. Максуд, Мусаві Ларі, Фарід Ісак та ін. [6;14;112;155;174]. Релігієзнавець та богослов мусульманка Рукайя Максуд вважає, що в ісламі перевага надається чоловічій статі над жіночою переважно у сфері, пов’язаній з фінансовим та матеріальним утриманням сім’ї та в питаннях розлучення, які теж тісно пов’язані з відповідальністю чоловіка за добробут членів сім’ї. Мусульманський богослов Фарід Ісак, порівнючи ставлення до жінки фундаменталізму, традиціоналізму та радикального ісламу робить висновок, що радикальні зміни у ставленні до жіночої статі в ісламі корисні не лише жінкам, а й чоловікам. Вони приведуть не до втрати авторитету чоловіка в сім’ї, а до його посилення.

Цікавою видається в цьому плані публікація книги Ларрі Крістенсон “Християнська сім’я” [142], а також книги євангелістського письменника Джона Пейсті “Щоби сім’я були міцною” [210], обидві присвячені розгляду питань біблійних настанов для подружжя.

Важливим є комплекс проблем, що дискутується в релігійній літературі, пов’язаний з дітонародженням. Це і кількість дітей в сім’ї, питання методів регулювання народжуваності, контрацепції, донорство клітин, клонування, сурогатного материнства тощо. Серед авторів можна назвати таких як Р. Вінс, С. Пілкінгтон [50; 51; 113; 129]. Не схвалюється як неконтрольоване дітонародження, так і повна відмова від нього.

ХХ століття гостро поставило проблему жіночої зайнятості в суспільному виробництві. Подвійна зайнятість жінки, як зазначають дослідники, може привести до втрати сім’ї як основного елемента суспільства. Суспільна функція жінки, на думку більшості теологів, не у безпосередній участі у виробництві, громадському, політичному житті суспільства. Жінка реалізує суспільну функцію через сім’ю, готуючи дітей до майбутнього дорослого життя, закладаючи й передаючи основи віри, моралі, традиції тощо. Саме до таких висновків приходять такі автори, як М. Барселла [13], Р. Вашгал [46], Й. Гольдшмідт [66], Б. Гринберг [67], С. Пілкінгтон [215] та інші.

У християнстві подібні думки висловлюють богослови всіх конфесій. Серед них особливе місце посідають праці таких авторів, як В. Боровий [33], Е. Вайт [42], Ф. Гааз [58], Г. Гроддек [68], А Йоб [117], Ж. Круассан [143] та інші.

Ісламські автори виокремлюють проблеми, які виникли в іудео-християнському світі через участь жінки в суспільному виробництві. Водночас, у філософській та релігієзнавчій літературі дослідники підкреслюють потребу ісламського суспільства в робочих руках жінок [177,180,203,213].

Переосмислення проблем жінки в сімейному та суспільному житті на сучасному етапі відбувається у всіх конфесіях релігій авраамістичної традиції. Аналіз процесів, що відбуваються в ортодоксальному, консервативному, реформованому іудаїзм зроблені С. Пілкінгтон [215], релігійний ідеал та вимоги до неї в іудаїзмі розкрито в працях Р. Вашгал [46], Й. Гольдшмідт [66], Б. Гринберг [67], Х. Доніна [82], А. Духовного [84]. Ці ж питання піднімають християнські та мусульманські богослови всіх напрямів. У книгах, статтях християнських авторів таких, як Ж. Келлі, Б. Ничипоров, М. Піс [131;193; 217] аналізуються питання зовнішнього виду, культури поведінки, освіти тощо жінки. Ці ж питання обговорюють католицькі та православні автори, серед них.

Водночас в іудаїзмі, християнстві та ісламі піднімаються питання чистоти почуттів, вірності, зради та покарання, розлучення. Проблеми розлучення в іудаїзмі аналізують Р. Вашгал, Х. Донін, Н. Лем. [46;82;153]. В ісламі – Д. Еремєєв, Ф. Ісак, Р. Максуд [91;112; 155]. Християнське ставлення до розлучення відрізняється від досить вільного розлучення в іудаїзмі чи ісламі. Католицькі теологи виходять із положення: “Що Бог спарував, - людина нехай не розлучує!” [Мт. 19:6]. Таким чином, розлучення не існує, але шлюб може бути не дійсним. Це, зокрема, підкреслюєть С. Собол, Дж. Коста, Р. Коста, С. Мудрий [141;1700;254].

Православ’я, зокрема, російське (М. Балашов, Е. Богушева, Н. Пестов), в наш час більш терпиме до розлучення, ніж католицизм, що пояснюється умовами функціонування релігії в атеїстичному радянському суспільстві. [12;29;212].

У протестантській літературі є найрізноманітніші підходи до вирішення проблеми розлучення. Богослов Д. Уілсон [300] вважає можливим розлучення чоловіка та дружини з багатьох причин: зрада, гомосексуалізм тощо одного з подружжя. Розлучення з поважної причини, на його думку, праведний вчинок, здійснений невинною стороною. Повторний шлюб в такому випадку є можливим. Інший протестантський теолог, В.Кун [145], не визнає за будь-яких умов розлучення.

З’явилось багато науково-популярних статей, книг, брошур, друкуються періодичні видання, в яких проблеми жінки займають чільне місце. Можна назвати такі як “Християнське слово”, ”Пробудись!”, “Вартова башта”, “Мінарет”, “ Ознаки часу”, ”Православная община”, “Благовісник”, “Вера и жизнь”, “Євангельська нива”, ”Місіонар”, “Ліягона”, “Еврейский обозреватель” та інші.

Україна - поліконфесійна держава і недивна поява літератури, в якій з позицій однієї церкви оцінюється, а частіше критикується, інша. Питання міжконфесійних взаємин проаналізовані в захищеній в Запоріжжі у 2000 році кандидатській дисертації Волової Л.О. “Діалектика традицій і новаторства у розвитку міжкофесійних відносин на етапі становлення суверенної України” [54]. Звернення до матеріалів різних конфесій робить дослідження більш об’єктивним. У цьому зв’язку важливими є дослідження Мусаві - Ларі “Західна цивілізація очима мусульманина” [177] та Світояра “Жінка в Біблії” [261].

Однак окремі дослідження не дають цілісної картини щодо проблеми жінки. Вони переважно конфесійні і зводять проблему до переваг певної конфесії, або до її конкретних вимог і традицій. Саме це викликало появу даного дослідження.

Проаналізувавши джерельну базу та методи дослідження можна зробити висновок,що при наявності величезної кількості різної літератури, робіт, що узагальнюють проблему жінки в релігіях авраамістичної традиції, недостатньо.

Відсутні дослідження в яких неупереджено, об’єктивно з позаконфесійних позицій узагальнено досвід і проаналізовано тенденції у ставленні до жінки авраамістичних релігій.

Наш час вимагає нової методології у підході до вирішення складних проблем. Плідними можуть стати методи компаративного аналізу та системно-функціонального підходу. Це дасть змогу провести об’єктивний аналіз богословських теорій, з’ясувати їх характер, напрямки та динаміку змін.

Методологічна й теоретична база роботи ґрунтується на принципах об’єктивізму, історизму, причинності, світоглядного плюралізму, позаконфесійності, толерантності. Емпіричним матеріалом дослідження послужили конфесійні джерела, рішення соборів, конференцій, статті, документи, періодичні видання.

Розвиток філософської й релігійної думки з проблем жінки в релігіях авраамістичної традиції є діалектичним процесом, що передбачає не тільки плюралізм ідей і теорій, але й нерозривний зв'язок із національно-духовними традиціями.

Все це дає підстави стверджувати, що існуюча в даний момент джерельна й методологічна база є цілком достатньою для того, щоб виконати поставлені в даному дослідженні наукові завдання на належному теоретико-методологічному рівні.

РОЗДІЛ 2

СУТНІСТЬ ТА ПРИЗНАЧЕННЯ ЖІНКИ У ВІРОПОВЧАЛЬНИХ СИСТЕМАХ РЕЛІГІЙ АВРААМІСТИЧНОЇ ТРАДИЦІЇ

 

2.1. Походження статі у віроповчальних системах релігій авраамістичної традиції як основа розуміння сутності жінки.

 

         Аналіз проблеми жінки в релігіях авраамістичної традиції неможливий без розгляду питання походження статі, сутності жіночого начала, його відмінності від чоловічого. Саме вирішення релігіями питання створення людини є відправним пунктом до розуміння сутності жінки.

З цього погляду варте уваги дослідження священних писань іудаїзму, християнства та ісламу, щоб зрозуміти аргументацію релігіями становища жінки в суспільстві, сім’ї та релігії. Між реальністю й символами, діями й міфами завжди існувала система зв'язків. Не слід забувати і про те, що тлумачення будь-якого явища зі змінами обставин змінюється. На давні міфи, їх пояснення накладаються більш пізніші. Епоха вимагає нових пояснень і вони виникають. Релігії пройшли довгий історичний шлях і самі зазнали змін, розділившись на різноманітні гілки, конфесії, деномінації, секти тощо. В сучасній богословській літературі релігій авраамістичної традиції можна виділити два крайніх напрямки: релігійний фемінізм (наприклад, Д.Осборн, Т.Осборн, інші) та антифемінізм (наприклад, Дж.Сакс та інші), тобто тих, хто доводить, посилаючись на священні тексти, рівність чоловічої та жіночої статі й оцінює зміни, що відбулись в галузі взаємовідносин жіночої та чоловічої статі як найбільше історичне перетворення, як “другу реформацію” [215, 88]; та тих, хто вважає, що чоловіча та жіноча стать не рівні, а доповнюють одна одну і зміни, що відбулись за останні півстоліття є різким та радикальним відхиленням від біблійного та апостольського вчення [215, 84-86; 280, 3]. Існує і третя точка зору, що прагне примирити крайнощі, зняти їх (А.Строк, К. Войтила, Ж. Круассан та інші).

Авраамістичні релігії розглядають створення людини як акт Божої волі. Про це сказано у священних книгах іудеїв, християн, мусульман. На шостий день творіння “І сказав Бог: “Створімо людину за образом Нашим, за подобою Нашою” [Бут.1:26]. В Корані читаємо: “Я установлю на землі намісника” [Коран, 2: 28], ”Я створю людину” [Коран, 15: 28]. Але творення людини відрізнялось від створення рослин та тварин, для появи котрих було досить одного: ”Нехай буде…” Людина – істота, що має два начала: духовне й матеріальне, то ж і її творення поєднує два етапи: створення матеріальної оболонки, тобто тіла, ” із пороху земного” [Бут. 2 : 7], із глини [Кор. 15:28] і другий – “І дихання життя вдихнув у ніздрі її.” [Бут. 2:7], або “… вдуну від Мого Духа” [Кор. 15: 29], “… і стала живою душею” [Бут. 2: 7]. Створено намісника Бога на землі [Кор. 2: 28], Його образ і подобу [Бут. 1: 26].

Походження чоловічої та жіночої статі теж є результатом волі Бога. Якої статі була перша людина? У віроповчальних системах релігій авраамістичної традиції немає єдиної відповіді. Можна виділити два підходи до вирішення цієї проблеми. Традиційний підхід в іудеїв, християн та мусульман полягає в тому, що першою людиною був чоловік, а пізніше з його ребра створено жінку [280,21-25 ]. Аргументом проти цієї точки зору є, наприклад, те, що одразу ж після створення першої людини, ще до появи жінки, Бог благословив словами: "Плодіться й розмножуйтесь" [Бут.1:28]. Однак, іудейський філософ і богослов Маймонід /Рамбам/ підкреслював, що немає суперечності в тому, що Бог наказав плодитися й розмножуватися ще до появи жінки, адже сказав Бог це саме чоловікові, а не жінці [66,18]. Обов’язок чоловіка знайти собі пару і наповнювати землю людьми. Чоловік виступає активною стороною створення сім’ї. Чоловік шукає дівчину, знайомиться, залицяється, ініціює шлюб. Дівчина не може відверто, відкрито шукати собі чоловіка, ініціювати шлюб. Якщо вона і робить це, то опосередковано, завуальовано (через одяг, макіяж, дорогоцінні прикраси, парфуми, багате придане тощо). Чоловік, за вченням єврейських мудреців, зобов’язаний одружитись до 18 років, адже саме стільки разів за підрахунками іудейського богослова Раші /1040 – 1105/ слово людина / Адам / зустрічається в тексті книги Буття до того місця, де сказано про створення жінки й передачу її Богом чоловікові [66.17].

В іудаїзмі та християнстві поширений ще один підхід до визначення статі першої людини. Спираючись на книгу Буття, де сказано, що “І Бог на свій образ людину створив, на образ Божий її він створив, як чоловіка й жінку створив їх” [Бут. 1: 27], богослови роблять висновок, що чоловік і жінка були створені одночасно, єдині плоттю та душею, тобто перша людина була двостатевою істотою – це були чоловік і жінка одночасно. Слово “Адам” у перекладі з давньоєврейської означає “людина”, не є власним іменем чоловіка і як ім’я зустрічається в Старому Заповіті лише тричі в книзі Буття [Бут. 4: 1, 25; 5: 1 – 5] та один раз у книзі Товіта [8: 6]. В інших випадках “Адам” означає людину взагалі. Про це свідчить у давньоєврейському тексті частка “ха”, а перші звернення Бога були до людини взагалі [162, 378].

Але якщо і чоловік, і жінка створені за образом і подобою Бога, то тоді якої статі сам Бог? Він – чоловік, чи жінка? У первісних релігіях домінуюче місце в сонмі богів займали боги жіночого роду: богині домашнього вогнища, богині-прародительки, наприклад, у ранньослов’янському пантеоні – Берегиня, Богиня Роду. Пізніше головними богами стають боги чоловічого роду: Мардук, Зевс, Юпітер. Це було притаманне також іудеям, чиєю священною книгою є Біблія. Як вважають дослідники, Елохім, Ел (Ель) у євреїв, Аллах у мусульман – це форма множини, що несе в собі пам’ять про політеїзм. Множина в поєднанні з дієсловом та прикметниками в однині в Біблії й Корані вживалась при виділенні з сонму богів одного, головного, свідчить про перевагу даного божества над іншими [164, 615]. Більше двох тисяч років стать Бога в авраамістичних релігіях не викликала сумнівів. З перемогою патріархальних відносин Бог був чоловіком. В ХХ ст., із зростанням ролі жінки в суспільстві, релігії чоловіча стать Бога була піддана сумніву і гостро постала проблема статі Бога. Віруючі феміністки почали стверджувати, що Бог обов'язково має бути жінкою. Тільки в цьому випадку він міг створити з нічого, тобто родити із самого себе світ. Батько нікого й нічого не народжує, а тому старшого Бога серед святої Трійці варто називати Богом Матір'ю. Другим у святій Трійці, погоджуються феміністки, нехай буде чоловік – Бог Син. Але третім у святій трійці, Святий Дух, – теж жінка. І в Біблії Святий дух (руах) - це іменник жіночого роду. У грецькій мові "Дух"(“Пневма”) теж жіночого роду, отже Святий Дух – це Вона, а не Він [164, 200].

У дискусіях навколо статі Бога висувалися й інші припущення. Так, прихильники монотеїзму твердили, що Бог – один. А оскільки цей Бог створив за своїм образом та подобою і чоловіка і жінку, то в ньому одночасно присутні ознаки чоловіка й жінки. Отже, із точки зору антропології, Бог – гермафродит. Компромісною є пропозиція вважати Бога безстатевою істотою, але все ж переважає в богословських дискусіях на сьогоднішній день патріархальна думка, що Бог – чоловік.

Підтвердженням двостатевості першої людини теологи (Д. Осборн, Т. Осборн, Ж. Круассан та інші) вважають також і те, що Бог у своїй повноті не може бути однієї статі. Бог мусить бути і чоловічим і жіночим началом, а не однією статтю, образом і подобою якої стала людина. Ще одним аргументом на користь тези, що перша людина була одночасно чоловік і жінка є слова Біблії сказані у множині, що свідчить про звертання Всевишнього до обох статей одночасно: “І поблагословив їх Бог і сказав до них: “Плодіться й розмножуйтесь, і наповнюйте землю.” Якщо в цей час жінка ще не була створена і людина була самотньою у світі тварин, множина вживатись не повинна була б. Існує, правда, й інше пояснення множини в даному тексті, але воно не суперечить тезі про створення чоловіка та жінки одночасно. О. Мень, наприклад, пояснює вживання множини до створення жінки тим, що можливо йде ототожнення предків із нащадками, а, отже, мова йде не про одиничну людину, а про людство взагалі, тобто маються на увазі не конкретно історичний Адам та Єва, а перша людина як зосередження єства людини взагалі. Подібну аргументацію можна знайти у іудейських, католицьких, протестантських теологів [143; 238].

В цілому ця точка зору близька до платонівського вчення про андрогінів, викладеного в діалозі “Бенкет”. За Платоном поділ на чоловіків та жінок єдиного єства людини відбувся не відразу, а лише коли сильні своєю єдністю андрогіни почали посягати на владу богів. За це Зевс придумав для них покарання: щоб позбавити сили наказав розрізати їх навпіл, розсіяти половинки по світу. Відтоді половини шукають одна одну, прагнуть злитись, стати єдиним цілим, відчувають жагу до іншої половини, любовний потяг, усвідомлюють свою неповноцінність. Роз’єднання єдиного єства на чоловічу та жіночу стать стало причиною втрати людиною сили, рівної богам, втратою богоподібності [218, 98 - 100].

В Біблії поділ на статі, чи створення іншої, жіночої статі пояснюється самотністю людини в царстві тварин, відсутністю помічника, подібної, наділеної духом істоти, рівної людині. “Адамові помочі він не знайшов, щоб подібна до нього була” [Бут. 2: 20]. Уперше Бог оцінює творіння, як “недобре” ще до гріхопадіння. Недобре людині бути одній [210, 29]. “В Адама було все: і прекрасне місце проживання, і їжа, і робота, і авторитет, і особисте спілкування з Богом” [ 210, 30]. Але йому бракувало когось, хто б доповнив його. Бог створив усіх тварин по парі, пари не було лише в людини як володаря світу, але виявилось, що навіть такій досконалій істоті, образу й подобі Бога потрібний помічник, але не будь-який, а гідний неї. Він творить не іншого чоловіка, а жінку. Бог створив жінку, що відрізнялась від чоловіка й одночасно відповідала йому і доповнювала його. Далі детально описана процедура створення жінки. “ І вчинив Господь Бог, що на Адама спав міцний сон, – і заснув він. І він узяв одне з ребер його, і тілом закрив його місце. І перетворив Господь Бог те ребро, що взяв з Адама, на жінку, і привів її до Адама” [Бут. 2:21-22]. Іудейські богослови вважають грецький переклад з івриту, яким користуються християни, слова “цела“ неправильним. Цела – це грань, бік, ребро, то ж зводити лише до поняття “ребро” в анатомічному плані не вірно, це було б спрощенням, вульгаризацією проблеми. Жінка створена не з ребра, а з частини єдиної людини – людства, вона певна грань, сторона людства. Вона вийшла з життєдайної, життєвої сутності Адама, тобто першої людини. Саме такий коментар даного місця Тори знаходимо ми в книзі, виданій в 1991 році в Москві “Пятикнижие Моисеево или Тора с русским переводом, комментарием, основанным на классических толкованиях Раши, Ибн – Эзры, Рамбана, Сфорно и других и гафтарой” [238]. Подібні тлумачення є і в християнських виданнях. Наприклад, у виданій у 1996 році книзі Ж.  Круассан “ Призвание женщины или священство сердца” [143].

Проте, як би не інтерпретували створення жінки, аналіз біблійного тексту засвідчує те, що до її створення жіноче начало входило до складу першої людини – Адама і було лише виділене та відокремлене. Отже, якщо образ і подоба Бога утримувала в собі два начала, то і сам Бог має їх. Створення жінки, виділення ребра чи частини тіла – це перетворення людського на жіноче і чоловіче з метою народження собі і чоловікові подібних. Це виокремлення, виділення певної функції (виношування, народження) і закріплення її за однією частиною людства - жінкою.

На відміну від Платона, який вважав статі рівними від початку їх виникнення, адже навпіл було розрізано єдину плоть і душу, отже, виникли рівні частини – половини, згідно Біблії від єдиної плоті і душі було відділено Богом частину. Навіть якщо це не ребро, а грань, сторона єдиної сутності, все ж жінка є чимось вторинним, частковим, невеликим, не половиною, не рівною частиною, а, отже, неважливим, не значним, приналежним до першої людини – тепер це вже чоловіка, людини чоловічої статі. Відтепер у біблійному тексті людиною скрізь називається тільки Адам, чоловік.

 Текст Біблії послужив приводом до того, щоб жінку не вважати людиною, сумніватись в наявності у неї душі, адже душу дав Бог людині, а відтак лише Адамові, чоловіку. А про душу жінки в Біблії не говориться. Чи супроводжувалось творення жінки наданням їй душі, чи можливо була поділена душа Адама, якщо поділена, то як? Ототожнення душі з кров'ю людини і тварини дає шанс жінці мати душу. “Душу тіла в крові”, – пише Біблія [Лев.17:11]; "Кров – це душа" [Пов. Зак. 12:28]. Разом із кров'ю з живої істоти випливає і душа. А оскільки душу-кров людині і тварині дає Бог, її, душу-кров, треба і повернути Богу. На підставі таких уявлень про душу у євреїв сформувався культ, у якому, з одного боку, кров приносилася в жертву Богу, а з іншого боку – віруючим євреям суворо дотепер забороняється їсти душу-кров – їжу божества [Бут. 9:4; Лев. 3:17; 7:26; 17:12 -14; Пов. Зак. 12:16 – 33; 15:23].

Проблема душі жінки була дискусійною в християнстві протягом століть. Тільки в 480 році, на помісному Макаонському соборі, Християнська Церква після тривалого обговорення, голосуванням більшістю усього в один голос прийняла рішення, що в жінки є душа і що вона теж людина. В ісламі до ХХ століття однозначної відповіді не було. Проблему душі у жінки ісламські богослови теж вирішували у важких суперечках. Багато залишаються на позиції, що у жінки, все таки, немає душі, і створив її Аллах для чоловіка, істота вона вторинна [Кор. 30:30], а гурії у раю розглядаються як обслуговуючий персонал жіночого роду [Кор.52:20, 55:20, 55:56], хоч Мухаммед допускав входження в рай дружин праведників [Кор.43:70]. В 70 р. ХХ ст. Аятола Хомейні оголосив, що жінки мають душу. Це викликане було прагматичним міркуванням. Війна з Іраком вимагала солдат, виникли батальйони жінок-смертниць. Згідно з ісламом, полеглі в бою за віру, одразу потрапляють у рай [Кор. 43 : 17. ; 30 : 30].

Якщо Платон заклав теоретичну основу рівності чоловіка і жінки в ідеальній державі, то представникам авраамістичних релігій біблійна розповідь про появу жінки дала можливість принизити жінку, проголосити її другорядною істотою. З перших хвилин свого існування жінка принижена чоловіком. Бог привів жінку до Адама і хоч чоловік відчуває її частиною свого єства – “…вона – кість від костей моїх, а тіло від тіла мого” [Бут 5:25], (у цих словах є розуміння спорідненості обох статей), але одночасно є й утвердження права власності на неї. Жінка, рідна чоловікові, його тіло і кров, а не представниця тваринного світу. Чоловік і жінка пов’язані нерозривно – це специфічний кровний зв’язок: родинний і шлюбний зв’язок зрівнюється. "Тому залишить людина батька свого і мати свою, і приліпиться до Жени своєї; і будуть два в плоть одну" [Бут. 2:23 – 24]. Знайдена подібна чоловікові помічниця, перше ім’я цієї істоти – Жінка. Жінка – Іша (із давньоєврейської мови) – це та, що від чоловіка взята (іш – чоловік). ”Вона чоловіковою буде зватись” [Бут.2:23], – каже Адам, тобто дав їй ім’я. До того називав тварин, як їх володар. Бог дав право першій людині називати тварин, що є свідченням панування людини над природою. Отже, даючи ім’я жінці, Адам прирівняв її до тварин. Не Бог дав ім’я жінці, не сама представилась, а Адам назвав її Жінкою, тобто Чоловіковою, своєю, власною. Чоловік – "Іш", а Дружина – "Іша", тобто та, що належить чоловіку. У російській мові подібне походження слова " Дружина", "Чоловікова" (Мужина - російською мовою – та, що належить мужу). Богом створену помічницю Адам проголосив не просто своєю часткою, а своєю власністю, поставився як до тварини. Давши ім’я жінці – Чоловікова (Іша) – указав на свою не тільки власність, а й владу над нею. Це стало ще одним аргументом на користь нерівності чоловічої та жіночої статі. Та й у 10-й заповіді Мойсея вона віднесена до майна [130,10]. Відчуваючи в цьому приниження жінки в сучасному виданні “Малого Катехизісу Католицької Церкви” розділяється десята заповідь, виокремлюються слова: ”Не пожадай жінки твого ближнього” в окрему 9 заповідь [154,81].

 Є також спроби пояснення вторинності як вищості жінки. Створена не з праху, а вже з готової, облагороженної матерії, в яку Бог уже вдихнув душу. Однак переважає перша точка зору.

Бог привів жінку до чоловіка, отже, перший шлюб здійснений Богом. Він особисто започатковує інститут шлюбу, вибирає подружжя. Шлюб був схвалений ще до гріхопадіння [210, 31]. Шлюб - це не вигадка людей, а Божа установа, вважають теологи всіх гілок християнства. Серед них слід відзначити православних авторів: І. Мейєндорф, С. Троіцкий, В. Гуроян, М .Балашов та ін.; католицькі: Ж.-М. Обер, Й. Хьофнер, Ю. Катрій та ін.; протестантські: В. Кун, Дж. Пейсти, Л. Крістенсон, Д. Уілсон та інші.

Не менш важливою для розуміння проблеми сутності жіночої статі та відношення статей у релігіях авраамістичної традиції є біблійна оповідь про гріхопадіння людей. Стать – половинчате буття, котре колись було "цілісним, повним, самодостатнім, але згодом розділилось на дві частини, два начала – чоловіче та жіноче. Однак, не зважаючи на розподіл, ці два начала у своєму райському вимірі були прямими провідниками божественної волі", – зазначає Ю.Евола [86, 12], знаходились в стані гармонії, щастя, тяжіння одне до одного і не знали ворожнечі. Після гріхопадіння чоловіче та жіноче начало прийшли зовсім до іншого стану, наповненого свавіллям, взаємної ворожнечі, котрий продовжується до нашого часу [86,12]. Адам двічі давав ім’я жінці: уперше – після її створення (Жінка, тобто Чоловікова), вдруге – після гріхопадіння (Єва, або Хава (Хая) – від дієслова “хая” – та, що дає життя, тобто матір людей, життя). Жінка (Іша, Чоловікова) і Єва – це два імені, що відображають ставлення до жінки до і після гріха, спочатку – помічниця, чоловікова частина, власність, що підпорядкована і підвладна йому як тварина, потім – додається ще й матір людей, всіх народжених, смертних, матір грішників і гріха. Вона не тільки згрішила сама, але й спокусила чоловіка, якого не зміг спокусити навіть диявол.

На рубежі нової ери іудейські богослови почали звертатись до цієї оповіді в пошуках образу, що символізує початок гріха. Проголошується відповідальність людини за катастрофу. У третій книзі Ездри говориться про те, що гріх першої людини перейшов на її потомство [3 Ездри 7:48 –49]. Про це сказано і в Апокаліпсисі Баруха [162, 363]. Християнство теж не обминуло цієї теми. Апостол Павло вперше подав цілісний виклад учення про первородний гріх, вважаючи, що гріхопадіння звільнило шлях двом грізним істотам – гріху та смерті.

Священні книги іудеїв, християн, мусульман говорять про те, що згрішили і чоловік і жінка. Всевишнім було дано право обом виправдатись. Чоловік звинуватив у всьому жінку, а жінка – змія. Покарання, що вони понесли пов’язане з “вузькою спеціалізацією” статі, тобто в покаранні було підкреслено функціональні особливості кожної статі та закріплені відношення між чоловіками та жінками в сім’ї, суспільстві та релігії. Саме з гріхопадінням авраамістичні релігії пов’язують остаточне становлення особливостей статі й інституту сім’ї. Шлюб і сім’я стають основним місцем, де реалізується її призначення, сенс життя жінки [215, 121].

Першою згрішила жінка, то ж першою і була покарана. Покарання жінки пов’язане зі шлюбом та материнством, адже саме тут реалізується її відмінність від чоловіка. Здатність народжувати дітей – це те єдине, чим жіноча стать принципово відрізняється від чоловічої, в чому вона незамінна і що дає їй певні переваги. Конкретні покарання зводились за Старим Заповітом до наступного: “Помножуючи, помножу терпіння твої та болі” [Бут. 3: 16] – це іудейські богослови пояснюють як, по-перше, подовження терміну вагітності, а, по-друге, у жінки з'явились місячні, що супроводжуються болями та нездужанням (”терпіння твої та болі”). Третє покарання – страждання підчас пологів: “Ти в муках родитимеш діти” [Бут. 3:16]. Четверте – пов’язане зі ставленням жінки до чоловіка. У неї з’явилось палке, пристрасне бажання до нього – “ до мужа твого пожадання твоє” [Бут. 3: 16]. Саме тоді й Адам уперше побачив привабливість дружини, але й зрозумів, що вони голі, тобто і сором пов’язаний зі статтю. Жінка – істота хтива, пожаданням до одного чоловіка не обмежується, ця пристрасть заступить жінці страждання, пов’язані з вагітністю та пологами і, штовхатиме її знову і знову в його обійми, сама вона тим самим помножуватиме власні страждання. Не тільки болі при народженні дітей, але і біль через дітей чекає її все життя: безсонні ночі, хвороби, турботи, печалі – ось доля жінки. П’яте покарання пов’язане з четвертим. Пристрасть жінки до чоловіка використовуватиме чоловік проти неї – “буде панувати над тобою” [Бут. 3: 16]. Отже, всі покарання, як бачимо, пов’язані безпосередньо з функціональними особливостями жіночої статі та відносинами між статями в сім’ї й суспільстві. Все ж Тора підкреслює, що не зважаючи на те, що жінка причинила зло, вона заслуговує всілякої поваги, оскільки страждаючи, підтримує життя всього людства [238, 62].

На відміну від жіночої статі покарання Богом чоловічої пов’язане не із сім’єю чи стосунками з протилежною статтю, а з працею, її метою та результатами. “Чоловік за своєю природою блукає, він живе поза сім’єю. Дім для нього лише постіль, а не посада”, - зазначає Г. Гроддек [68, 66]. Сім’я, діти, дружина для нього не мають такого значення як для жінки. Жінці – народжувати дітей, дбати про сім’ю. І хоч вона не є офіційним ініціатором створення сім’ї, але вона її найбільше потребує: сім’я - це місце, де реалізується сенс її життя. Для чоловіка сім’я лише створює додаткові проблеми, це зайві роти, які треба годувати. Працею покараний Адам – чоловік проводить час у пошуках засобів для проживання. Праця розглядається як спосіб прогодувати себе і сім’ю. До гріхопадіння людей годував Господь. Відтепер, як сказано в Біблії: “Не Бог годуватиме тебе, а земля…будеш їсти від неї” [Бут. 3: 17]. Але земля родитиме бур’яни, бо ж ”проклята через тебе земля “ [Бут.3:19]. Одночасно зміниться раціон харчування: не тільки злаки, але як і у тварин трав’янисті рослини стануть їжею – “... ти будеш їсти траву польову“ [Бут. 3:18]. В раціоні з'являється м'ясо, адже виготовлення Богом одягу для людей зі шкіри тварин свідчить про початок полювання, а, отже, і споживання м'ясної їжі. Але Адам після вигнання з раю пізнав жінку і це було нагородою за втрачену райську насолоду. З’являються діти, тобто завершується створення сім’ї в усій повноті.

На нашу думку, священні книги релігій авраамістичної традицій фіксують в алегоричній формі (гріхопадіння) становлення людини, тобто виокремлення з природного середовища, закріплення функцій чоловічої та жіночої статі в сім’ї та суспільстві, перехід до нового способу ведення господарства, моногамної сім’ї, до панування чоловіка в усіх сферах життя, та нову стадію релігійних уявлень. Після гріхопадіння людина остаточно виокремлюється з тваринного царства і завдяки удосконаленню знарядь праці в умовах погіршення умов життя поза раєм, зменшення кількості їжі переходить до полювання, використання вогню для приготування їжі і порятунку від холоду. Виникає розподіл праці між чоловіками та жінками. Збиральництво не вимагало розподілу праці, полювання спирається на розподіл праці, це спільна діяльність, яка може бути успішною лише тоді, коли кожний виконуватиме свою роль. Після полювання теж необхідно докласти певні зусилля, щоб приготувати, розподілити, зберегти залишки м'яса, шкури, виготовити з них одяг тощо.

При природному розподілі праці між чоловіком та жінкою величезне значення мають господарські функції жінки. Вона була хранителькою, господинею вогню – центру людського колективу, що прагнув до безпеки, комфорту, смачної їжі та сексуальної насолоди. Приручення тварин, перетворення їх у домашніх – теж заслуга жінки. Вона також природно була хранителькою знань, досвіду, зокрема, знань пов'язаних із зберіганням продуктів, розподілу їх між членами роду, приготуванням страв, а також знань, пов'язаних із лікуванням, доглядом за дітьми, хворими, прирученими тваринами, виготовленням ужиткових речей – тобто найважливіших, необхідних для виживання людей знань [109; 293; 294].

Гріхопадіння – це дисгармонія, що виникла в момент усвідомлення людиною себе, виокремлення з природи, протиставлення їй та Богу. Відтепер “Світ, що оточує людину повинен сприйматися нею як місце випробування й екзаменів," - вважає мусульманський теолог Абу Аля Ал-Маудуді. [6, 42]. Це втрата безпосереднього зв'язку з Богом. Від прямого спілкування відбувся перехід до спілкування через жертвоприношення. В раю люди прикладали зусилля споживати, тепер потрібні зусилля, щоб виростити, а вже потім зібрати, переробити, спожити. Богослови роблять висновок, що саме чоловік має здійснювати релігійний обряд, адже це є жертва, яку він приносить від результатів своєї праці. Як приносити жертви вперше показав сам Господь. Він також дав шкури тварин прикрити наготу Адама і Єви, взамін їх простого рослинного прикриття. Шкура тварини є символом переходу до іншого способу ведення господарства: від збирачів того, що дає природа (сад Едемський), де цар і пан людина - до праці, яка годує. Мир із природою і тваринами порушений. Людина у тваринах почала бачити не сусідів по Едему, не підданих, а здобич. Фіксується і перехід до тваринної їжі з освоєнням вогню, від збиральництва до полювання. Прикладання зусиль йде не на отримання готового як даного, відтепер - праця передує появі результату.

В цілому ж, існує багато інтерпретацій гріхопадіння як важливого етапу в становленні стосунків між статями, їх прав і обов’язків. Наприклад, лише в християнській філософській думці є чотири типи тлумачень. Однак, яким би не було трактування розповіді про гріхопадіння людини, зафіксованого священними писаннями релігій авраамістичної традиції, одне залишається беззаперечним, щось дуже важливе відбулось з людством, що змінило їх життя, залишилось в пам’яті, знайшло своє відображення, хай і в такій формі, у священних текстах.

 Світ божественних персонажів визначав не тільки найбільш глибокі прояви статі, але й нормативні принципи статевих відносин, котрі в будь-якій здоровій цивілізації жорстко визначають зв'язки між чоловіками та жінками. Саме так ці відносини набували глибокого смислу, ставали "підзаконними". Історія створення людини та її гріхопадіння є основою для розуміння становища жінки сім’ї у релігіях авраамістичної традиції. Гріхопадіння можна розглядати як символ жорстокої боротьби між чоловічою та жіночою статями в період переходу від рівності чоловіка та жінки до панування чоловічої статі в сім'ї, релігії та суспільстві, що призвело до відчуження між ними, втрати духовної гармонії двох начал.

У християнстві часто розглядають гріхопадіння як статевий акт. Після гріхопадіння почали розмножуватись люди. Людина до гріхопадіння будучи образом і подобою Бога не, розмножувалась як тварини. Можливо, ще й тому первісні християни не одружувались і не народжували дітей, а не тільки з есхатологічних чекань.

Теологи релігій авраамістичної традиції підкреслюють, що Адам не перший, кого спокусили. Першою спокусилась жінка, а потім спокусила чоловіка. Жінка стає відповідальною за гріхи людства. Довгий час в іудеїв не було зв'язку між гріхом Адама і становищем наступних поколінь, – зазначав О. Мень [162, 363], але ясно відчувається наростання зла. Аж до елліністичної епохи ми не знаходимо у священних текстах Ізраїлю ніяких посилань на сказання Ягвіста про Адама. Однак Старий Заповіт постійно говорить про всезагальність і навіть вродженість гріха [3Цар.8:46; Пс. 50:7; Бут.4, 6, 5:5; 2 Цар.6:36.Пс.13:3, Іов 14:4; Екл2:20]. Біля 190 р. до н.е. у книзі Ісуса сина Сірахова зустрічається згадка про жінку, що передала смертність своїм нащадкам. Мудрець пов'язує смертність із гріховністю. "Від жени начало гріха" [Сир. 25:27]. У Премудрості Соломоновій, написаній біля 1 ст. до н.е. ми читаємо, що Бог створив людину для нетління і зробив її образом вічного буття Свого, але заздрістю диявола ввійшла у світ смерть [Прем.2:23 – 24].

На початку нової ери іудейські мудреці прямо починають звертатись до розповіді про Адама та Єву в пошуках образу, що символізує гріх. У християнстві, починаючи від Тертуліана, на жінку покладають вину за всі негаразди. І лише засвоївши належне їй місце, жінка зможе загладити вину Єви. Але завжди має пам'ятати - спокусницею була вона. "Єва – це ти" – лейтмотив праць Тертуліан про жінок [291, 345]. Присуд Божий над жіночою статтю залишається в силі, доки стоятиме світ цей, а отже, залишається в силі і вина.

Те, що диявол спокусив жінку свідчить не тільки про те, що вона легко піддається чужому впливові, а тому має слухати чоловіка, а не він її, але й про те, що вона більш цікава, допитлива. В Талмуді є таке пояснення цьому факту. Спочатку змій хотів спокусити чоловіка, але передумав, вирішивши, що цю глиняну колоду нічим не розворушити. Єва, на відміну від Адама, активна, жадаюча знань [238]. Лише коли Адам скуштував заборонений плід, він раптом побачив, яка спокуслива Жінка. Єва "розбудила" Адама. Вона пробудила в ньому бажання, потяг, потребу в коханні. Разом із тим у Єві принижена мати, дітонародження виявляється пов'язане з гріхом, спокусою, стражданням. Жінка народжує віднині для страждання. Кожний важливий крок у її житті залишає рану в серці. Для неї любов і шлюб стають засобом проти напастей життя, але і тут чекають муки, адже біль пологами не закінчується, турботи за дітей, їх долю - страждання на все життя. Жінка через гріхопадіння стала матір'ю всіх грішників. У християнстві, на думку Б. Рассела, жіноче питання має дві сторони. З одного боку, жінка - спокусниця, джерело гріха, з іншого - вона здатна до святості більше, ніж чоловік [244, 417]. Ці два типи представлені Євою та Дівою Марією.

І чоловік і жінка в рівній мірі є носіями образу Божого і гідності людської особи. Але створені вони різними, звичайно, різнять їх не тільки фізіологічні особливості. Вони по різному сприймають світ, різне у них покликання. Чоловік і жінка являють собою два різних способи існування в єдиному людстві [12, 8]. Будучи різними, вони потребують один одного, доповнюють один одного, саме разом у спілкуванні, вони отримують повноту буття. Православні богослови вважають, що існують дві небезпеки в підході до даної проблеми: 1)проголошувати в падшій людині все прекрасним і вільним від контролю Духа; 2) проголошувати тілесність лише вмістилищем гріха [12, 11].

Варто звернути увагу на те, що ознаки статі для релігій є важливими і їх добровільна втрата розглядається як гріх. Іудаїзм негативно ставиться до скопців, їх не пускали в храм. Іудеї проти використання євнухів [Втор.23:1], [Есфір2:14-15, 4:4,5]. До Завіту Авраама геніталії вже були предметом обожнення, присягали на знак вірності, наприклад, слуги. В ісламі поширена була практика використання євнухів у господарстві. Іслам проти кастрації, але євнухів високо цінували як наглядачів у гаремах.

Християни були більш терпимими до скопців та оскоплення, але вже на І Нікейському Соборі /325 р./ заборонено добровільні операції [298, 20]. Богобоязливих скопців Бог візьме у своє царство, якщо це здійснив не сам і недобровільно. І канон Нікейського Собору не допускав до священства тих, хто сам себе оскопив [207, 12]. Більш значущим було відмовитись від гріха, коли є спокуса, а не тоді коли її не буде. Були спроби спеціального ритуального оскоплення з метою доказати, що християни не практикують" звального" гріха, в чому їх звинувачували язичники. Минуцій Фелікс негативно ставиться до скопців:" Якби Богу потрібні були скопці, він би їх створив” [241, 225]. Важливіше, вважають ранні християнські автори, добровільно і свідомо дотримуватись чистоти в стосунках між статями. Не оскопляти, а жити безшлюбно повинен справжній християнин.

Випадки кастрації зафіксовані в історії. Ориген себе оскопив [207, 12]. У 1118 р. оскопили Абеляра, але це було оскоплення як кара. Хоч християнство проти кастрації [Іс.56:4,5; Гал.6:16], але навіть церква використовувала кастратів [207, 11]. У 1588 р. папа Сікст V заборонив жінкам виступати на сцені громадських театрів, включаючи й оперні. 1589 р. папа Сікст V ввів до складу співаків чотирьох кастратів. З 1596 р. відмічено існування в Ватикані співаків-кастратів, 2-х ввели потім у сан священика [207,13-14]. Неодноразово використання таких співаків забороняли папи. Серед них папа Інокентій ХІ, Лев ІІІ, Пій Х. У 1898 р. відправлені на пенсію співаки-кастрати папою Левом ІІІ, а папа Пій Х в 1903 р. заборонив їм повертатись. Останній співак-кастрат Ватикану вмер в 1922 р. - це був Александро Морескі [207, 14].

Релігії авраамістичної традиції негативно ставляться до зміни статевої приналежності. Наприклад, православна церква вважає, що не може визнати штучну зміну приналежності до статі. Якщо зміна статі відбудеться з людиною до хрещення, вона може бути допущена до цього таїнства, як будь-який грішник, але Церква хрестить її приналежну до статі, в якій вона народилась. Рукопокладення такої людини у священний стан і вступ у церковний шлюб не припустиме [12, 71].

На основі викладеного матеріалу можна зробити висновок, що жінка, як і чоловік, в релігіях авраамістичної традиції є образом і подобою Бога, за своїм походженням вважається істотою вторинною по відношенню до чоловіка, створена пізніше нього як його частина, як помічник, подібний до нього. Творення жінки є свідченням неоднаковості статі.

З появою жінки виникає сім’я. Бог сам обрав першу шлюбну пару, привівши Єву до Адама. Сім’я, як природний стан відносин між чоловіком та жінкою, є особливим інститутом, що виник ще до гріхопадіння і зберігається після нього, набуваючи нових рис. Першими словами Бога, зверненими до людей, було благословення “плодитись і розмножуватись”.

Становлення чоловічої і жіночої статі в процесі творення жінки не закінчилось, остаточне розділення (чи виділення) жіночого і чоловічого начала відбулось після гріхопадіння.

В результаті гріхопадіння неоднаковість доповнюється нерівністю - чоловік покараний працею, а жінка - фізіологічно (вагітність, болі при місячних і пологах), психологічно (сильне пожадання до чоловічої статі) і соціально (панування чоловіка), що знайшло своє відображення у функціях жінки в сім’ї. Сім’я стає основним місцем реалізації призначення жінки бути помічницею.

 Вина за гріхопадіння в релігіях авраамістичної традиції лежить на жінці. В авраамістичних релігіях у тлумаченні проблеми статі відображене пануюче становище чоловіка.

2.2. Ставлення до шлюбу та безшлюбності як умови реалізації призначення жінки.

Сутність жінки реалізується через її відношення до світу, а точніше три відношення, в які вступає жінка: до сім’ї (чоловіка, дітей, рідних), суспільства, Бога. Становлення статі, остаточне розділення жіночого і чоловічого начала в результаті гріхопадіння, коли неоднаковість доповнюється нерівністю, в релігіях авраамістичної традиції є ключем для розуміння сутності жінки, її призначення та сенсу існування.

 На думку теологів усіх авраамістичних релігій, жінка створена Богом для чоловіка, як помічниця в управлінні світом, яку Бог дає чоловікові за дружину. З її появою виникає особливий союз – сім’я. Тобто сім’я починається з появи жінки, їх союз (шлюб) дає початок сім’ї. З гріхопадінням за жінкою закріплюються переважно функції, пов’язані з сім’єю та доглядом за дітьми. Отже, сім’я стає місцем реалізації її призначення, і створити та дбати про власну сім’ю - найголовніше завдання в житті, сенс її існування. Відношення жінка – суспільство, жінка – Бог відтепер відбуваються опосередковано через чоловіка, який панує над нею [Бут.3:16]. Тому важливо проаналізувати, як ставляться релігії авраамістичної традиції до сім’ї та шлюбу.

Для цього необхідно розглянути весь комплекс проблем: сутність сім’ї та шлюбу, ставлення до шлюбу, безшлюбності, аскетизму, полігінії, одруження з іновірцями, функцій жінки в сім’ї тощо. В наш час в умовах розпаду соціальних, ідеологічних, економічних та політичних відносин сім’я є найважливішим елементом соціальної структури суспільства, по суті, є єдиною структурною одиницею, що саморегулюється, оскільки вона, певною мірою моделює та відтворює практично всі сфери життєдіяльності, соціальні зв’язки та функції суспільства. “Сім’я є елементом, що створює все суспільство,” - зазначав В.Соловйов [271, 543]. Вона формує й внутрішній світ особистості, визначає структуру його сприйняття, є природною соціальною формою збереження, переробки та передачі самобутньої етнокультурної інформації, що втілюється в родинно-побутовій культурі, національному архетипі, обрядових та фольклорних стереотипах. Сім’я, таким чином, є найбільш адекватною й оптимальною формою організації людського суспільства [134, 21].

Як уже зазначалось, проблема жінки невіддільна від проблеми сім’ї та шлюбу в релігіях авраамістичної традиції, адже згідно Біблії та Корану, із появою жінки з’являється такий феном як сім’я. Сім’я – це об’єднання, що ґрунтується на шлюбі або кровній спорідненості людей, пов’язаних духовно, а також спільністю побуту та взаємною моральною відповідальністю. Основу сім’ї становить шлюбний союз між чоловіком та дружиною, у тих чи інших формах санкціонований суспільством. Основним елементом, що надає родинній системі глибинного сенсу є діти [134, 10 ].

Сім’я - це форма культурної реальності, за допомогою якої людина визначає себе як особу і особистість, своє значення і місце у світі, відкриває для себе зміст навколишньої дійсності [134, 10]. Існуючи в полі наявного суспільного буття, сім’я в якості усталеної форми існування постійно зазнає формуючого впливу з боку суспільства. Ідеал сім’ї у суспільстві і релігії не співпадає. Загальні соціокультурні детермінанти цього впливу фіксуються в уявленнях про нормальну сім’ю і норми шлюбу. Зміни, що відбуваються в предметному світі буття, знаходять своє відображення в змінах функцій сім’ї як соціального інституту – “осередку суспільства” [134, 10]. Розуміння сім’ї у богословських концепціях релігій авраамістичної традиції різне.

В іудаїзмі шлюб та сім’я відіграють особливу роль як у житті окремої людини, так і всього народу. "Значення сім'ї у єврейському житті дуже важливе, оскільки вона є з’єднувальним ланцюжком між турботою про чистоту раси і дотримання релігійних формул,” – пише Н. Лем [153, 47 - 48]. Шлюб, перш за все, це - засіб продовження роду. Однак, шлюб має і самостійну цінність. Іудаїзм вважає, що шлюб забезпечує емоційну та духовну повноцінність людини через підтримку і товариство подружжя. Біблія говорить: "Недобре бути чоловікові одному" [Бут. 2:18]. І він має приліпитися до жінки, щоб стати однією плоттю. У шлюбі є можливість відчути фізичну повноту життя у формі сексуального прояву. Безшлюбність не веде до особливої святості в іудаїзмі. Навпаки, шлюб розглядається як ідеал, а сексуальні відносини як найбільш сокровенний і радісний спосіб поглибити спілкування між людьми. Ще до того як Всевишній сказав: "плодіться й розмножуйтесь", він сотворив жінку для чоловіка. Так були висунуті на перший план у шлюбі взаємна підтримка, любов, добра воля. Іудейські мудреці в Талмуді (Кидишин, Йєвамот, Брейшит раба, Мідраше) пишуть, що Всевишній з нетерпінням чекає, коли чоловік візьме собі жінку [153]. Людина, що відмовляється від шлюбу, позбавлена благословення святості, миру й спокою. Той, хто відмовляється від шлюбу, перебуває в постійному гріху. На думку авторів Талмуда, той, у кого нема жінки, ще не може вважатись повноцінною людиною. Чоловік не повинен бути без жінки, а жінка без мужа, і обидва вони без Бога [215, 179].

У відповідності з правовими і суспільними нормами, шлюб має на увазі постійний союз між чоловіком та жінкою, ознаменований тілесною та духовною спільністю. З розповіді про створення людини виходить, що сенс і мета шлюбу - спільне життя в спільній праці і взаємодопомозі [Бут 2:18, 20,23; Пр. 5:18; Мт. 19:4-6]. Згідно книги Буття [1:27 і далі], Бог утворив цей союз чоловіка та жінки також і для народження потомства. Треба мати на увазі, що мова в даному випадку йде не лише про заповідь, але й про благословення.

При всьому різноманітті форм шлюбних союзів, що зустрічаються у Старому Завіті, в Біблії немає чіткого поняття шлюбу, а говориться лише про практичну сторону шлюбу: про укладання шлюбних союзів, про обставини, які перешкоджають укладанню шлюбу тощо. Шлюб у Старому Завіті є аналогією союзу (завіту), який Бог заключив із Своїм народом [Ос; Мал. 2:14]. Встановлення інституту шлюбу робить дітей соціально захищеними, створює умови для сімейного життя і впорядковує побут народу. Відзначена вище подібність із завітом проявляється в тому, що при укладанні шлюбу людина робить вибір і приймає на себе певні зобов'язання, що сприяє організації і згуртуванню людського суспільства. Біблія, Коран вважають одним з основних завдань шлюбу також викорінення блуду [1 Кор. 7:2]. Важливу роль у шлюбі відіграють діти, перш за все сини [Пс 146: 4 і далі], народження дітей – боже благословення, не отримати цей дар – означає бути покараним і нещасливим, [Бут. 30:1, 1 Цар. 1:2 і далі].

Якщо Біблія використовує поняття шлюбу як метафору для означення відносин між Богом та Його народом, зазначають християнські богослови В.Кун, Дж.Пейсті, Л.Крістенсон та інші, то вже тут передбачається одношлюбність згідно з першою заповіддю Божою [Вих. 54:5 і далі; 62:5; Ієр. 2:2 і наст; 3; Ос. 6:19 і далі]. Це у свою чергу має визначальне значення для людського шлюбу.

Ортодоксальний іудаїзм розуміє секс лише в шлюбі, мета шлюбу – народження дітей. Слово "шлюб" на івриті звучить як "кідушин" (посвячення), виражаючи тим його священство. Смисл “кідушин” полягає в тому , що віднині жінка належить тільки власному чоловіку і зв’язок з іншими заборонений. Шлюб не просто один із видів священних відносин, це і є священні відносини. В іудаїзмі обряд (нісуін) має бути здійснений обов'язково в присутності міньяну (10 чоловіків старші 13 років) [66, 5].

         Мета шлюбу – народження дітей. У скотарів іудеїв та арабів ставлення до народження дітей було позитивним, зокрема, до хлопчиків. Діти - це символ багатства, як приплід тварин. Все це підсилювалось необхідністю боротись і захищатись, а отже, потребою у воїнах. При високій смертності висока народжуваність була позитивним явищем і сприймалась суспільством схвально. До того ж, при жіночому перенаселенні завжди можна було відрегулювати цей процес. Вбивство дівчаток, яке згадується в Корані, тому свідчення. Потрібні були воїни Мухаммеду і для боротьби за нову віру. Постійні війни призводили до втрати чоловічого населення. Це теж сприяло схваленню в Корані дітонародження і піднесення його в ранг справи, що заохочується, приємної Аллаху.

У християнстві подружжя й родина є своєрідними людськими дійсностями, які набирають більшої щоденної насиченості й важливості, як із первинного погляду продовження роду людського, так і в пошуках здійснювання люд­ського буття, охарактеризованого статевою двоїстістю. Ці постійні функції подружжя й родини зазнали протягом століть історичних та суспільних впливів, які спонукали наполягати на тому, або іншому аспекті, чи спричинились до появи нової форми.

Оскільки офіційна доктрина Церкви в цій галузі формувалась протягом століть, почавши від доіндустріальних часів, у лоні традиційного суспільства, обов'язково слід згадати вплив на родину соціально - культурних змін. Не для того, щоб вказувати на відносність доктрини Церкви, але щоб краще охопити людське укорінення, а особливо суть його актуальної еволюції із всіма можливостями й ризиком, які вона несе. Такі примітки пояснять твердження Церкви про її компетентність у цій сфері.

Емансипація жінок Риму в пізній античний період, їх захоплення сексуальними насолодами, розбещеність суспільства, розпуста та сексуальне збочення, що панували в пізньому Римі, викликали осуд християн. "Суворі морально - етичні принципи, висунуті християнством, не були святенницьким винаходом євнухів та старих дів. Вони були природною захисною реакцією суспільства того часу на надмірне захоплення сексуальними задоволеннями, статеву розпущеність, і збоченість, що процвітали в Римській імперії. Повсюдне поширення фалічних культів та містерій споконвічно спрямованих на освячення статі і статевих відносин призвело в цей період до своєї протилежності – вульгарного торжества плотських насолод" [39, 65]. Проповідь аскетизму в ранньому християнстві пояснюється також очікуванням скорого приходу месії, потребою відчувати себе вільним для служіння Богу, та скорої участі у тяжких випробуваннях неминучої фінальної драми. З іншого боку – це було протистоянням культу тіла, розбещеності "вавілонської блудниці" Риму. Християнством заперечувалась тілесність як ознака смертності, нікчемності, слабості людини.

Виступаючи проти всього язичницького, раннє християнство дещо однобічно підходить до проблеми сім’ї. Але вже в середовищі апологетів спостерігаються дві лінії у вирішенні цієї проблеми. Так само як і в ставленні до античної спадщини взагалі, в питанні сім’ї філософи східного та африканського походження більш непримиренні, ніж греки та римляни. Більш поміркована західна лінія згодом, в 13 ст., привела до прийняття християнізованого аристотелізму Фоми Аквінського з його орієнтацією на "золоту середину ". В цілому позиція апологетів двояка: вони ніби над світом і одночасно в середині його, дивляться згори на все, що відбувається, та все ж хотіли б бачити життя кращим. Проблема сім’ї для них другорядна. Любов статева замінюється любов'ю людини до людини, адже перед лицем вічності тимчасовість немає значення. Але одночасно вони хотіли б, щоб стосунки між людьми стали гуманнішими.

 Проповідь любові людини до людини взагалі відсувала на другий план любов до конкретної людини, як представника протилежної статі, любити слід вже тільки тому, що це людина, християнин або навіть ворог. Яка ж ще може бути любов над цією любов'ю? Звідси шлюб стає непотрібним інститутом, статева любов нічого не може дати любові, більше того, вона робить людей нерівними, обмежує їх певним колом людей – чоловік любить лише свою власну дружину – замикається коло, любов обмежена, любов між чоловіком та дружиною - низького ґатунку. В Новому Завіті любов між чоловіком і жінкою, любов між людьми позначається одним терміном – агапе. Місця для плотської любові в такій інтерпретації не залишається. Любити слід не тільки тих, хто вас любить, це просто, це роблять і блудниці, любити слід людей - підкреслює Юстин [242, 285].

У грецькій культурі людина розуміє себе рівною Богові, а в християнстві – образом і подобою Бога. Христос " … приборкав нашу гордість, – писав Арнобій, – і примусив зарозуміло підняті в гору голови визнати міру своєї немочі, він показав, що ми слабі істоти, що ми віримо вигадкам, нічого не розуміємо, нічого не знаємо і не бачимо того, що знаходиться перед нашими очима" [39, 79]. Середньовіччя з його критичним самоаналізом перед лицем абсолютного божественного ідеалу стало новим етапом у формуванні філософського розуміння жінки. В цей час змінюється ставлення до статі, сім’ї та відносин між чоловіком й жінкою. Цей етап критичного самоаналізу перед лицем духовного ідеалу триватиме майже півтори тисячі років і завершився в кінці Середньовіччя, ознаменувавши епоху Відродження, привівши до нового усвідомлення людиною своїх сил і значимості. Це дало нові знання про Бога, світ і саму людину. Лише епоха Відродження змінить зневагу до тілесності новим усвідомленням значущості людини і всіх проявів її буття. Але новий ренесансний Вавилон викличе появу інквізиції, приведе до пуританських ідей Реформації.

Для раннього християнства властива проповідь самітництва, умертвіння плоті. З церковних амвонів звучали проповіді про бажану для Бога безшлюбність людей, шлюб оголошувався сатанинським насланням, повноцінними людьми вважались лише ченці та самітники. Безшлюбність у цей період була своєрідною релігійною формою протесту проти розкоші і розбещеності рабовласників, проти аморальності, що панувала серед верхівки суспільства Римської імперії в умовах чекання швидкого другого пришестя Христа [39].

Аскетизм, проповіді безшлюбності, відходу від світу цього були оголошені найкращим служінням Богу, найкращим наслідуванням життя Ісуса Христа. Для підтвердження власних закликів до безшлюбності церковники звертались до авторитету апостола Павла, котрий у Першому посланні до коринфян негативно ставиться до шлюбу.

Однак, шлюб, як це визнають Отці Церкви, - це союз чоловіка та жінки, благословенний Богом, необхідний для збереження і розселення по світу роду людського, але, як підкреслює Тертуліан [291], цей шлюб має бути єдиним, адже Бог дав Адаму лише одну жінку Єву. Правда, патріархи мали декілька жінок та наложниць, але це, на думку Тертуліана, було відходом від вимог Господа, і не єдиним до приходу Ісуса Христа. Виходити заміж і одружуватись слід по можливості з одновірцями [1 Кор. 7 :12 – 16,39].

Християнська концепція шлюбу склалась під впливом доктрини гріха, що одвіку тяжіє над стосунками чоловіка та жінки. Тертуліан проголосив  із викликом як крайність: "Шлюб заснований на тому ж акті, що і блуд" [43, 110]. Він писав у трактаті "До дружини", що вдова має відмовитись від другого шлюбу. "Я пропоную тобі по можливості не брати нового шлюбу,” - закликав власну дружину, якщо вона залишиться вдовою [291, 334]. Краще за шлюб є безшлюбність, бо в потойбічному світі, в раю і в день воскресіння все одно не поєднаються шлюбні пари, а видом і святістю стануть подібними до ангелів [Мт. 22:30]. Закликає, щоб плотська похіть відступила перед любов'ю Божою, тож слід утриматись від шлюбу. Відмовляючись від шлюбу, дівчина стає божою нареченою, вибирає благу участь, віддає Богові свою красу, невинність, відмовившись від заміжжя на землі, вона вже причислена до ангелів [291, 336]. Небесні милості важливіші земних багатств. Хто може на честь Господа в плоті перебувати в чистоті, хай перебуває без марнославства. Якщо з марнославства., то загинуть, – підкреслював Ігнатій Антиохійський [242, 142].

Однак, якщо хтось одружується, то мають отримати згоду єпископа, щоб шлюб був у Господі, а не похоті [242, 142]. Діти, в судний день стануть нам тягарем, – вважав Тертуліан. Якщо вже й одружені, то хай надалі живуть так, ніби вони не в шлюбі [1 Кор, 7:29, Лук. 17:27, 21:23; Мт. 24:19]. В Одкровенні Іоанна Богослова вказано, що в рай ввійдуть лише ті, що не осквернялись з жінками. Церковна концепція шлюбу мала на меті з одного боку, "приборкання" плоті, а з іншого - продовження роду людського. Шлюб допускався лише, як поступка людській слабості. Апостол Павло був проти одруження і радив жити самотньо, а шлюб лише розглядав як необхідне зло. Він радив вступати в шлюб лише тим, хто згорає від бажань. Вони можуть вступати, але і вони не зобов’язані. Слід, на скільки це можливо, врівноважувати свою чуттєвість розумом і зверненням до духовних справ. Краще було б якби люди добровільно вирішили жити один з одним як брат і сестра, бо тіло не для блуду, а для Бога [1Кор. 6:13. ]

Павло бачив у любові ризик, якого можна уникнути. Шлюб, на його думку служить не для того, щоб народжувати потомство, а виключно для чуттєвої похоті [43, 110]. Тут він сперечається з Ісусом, для котрого головне – любов. Павло не виключає взаємної любові, але тільки для виконання закону [Рим. 13:10]. Лише перед Богом рівні чоловік та жінка, але не в практичному житті. "Подивись на чоловіків і на жінок: усі рівночесні в доброчесності ", – вважав Григорій Богослов [111, 59]. Він закликає, щоб плотська похіть відступила перед любов'ю Божою, тому слід утриматись від шлюбу. "Із жінок подивись на тих, що не живуть у шлюбі: вони поєднані більше з Богом, ніж із плоттю; подивись на непов'язаних шлюбом і вільних: вони все посвятили Богу" [111, 59].

Ієронім (331 – 420), котрий у юності досита вкусив жіночої прихильності, а в більш зрілому віці жив самітником вимагав: "Візьми в руку свою сокиру і зрубай біля самого коріння дерево шлюбу" [43, 110]. В цілому, християнство завжди соромилось шлюбу, інтимного життя, любові, вважаючи це не лише християнськими явищами, адже вони є і в язичників і більше того, у багатьох із них це піднесено в ранг культу. Новий Завіт підкреслює особисте безсмертя, а не через потомство. Як ангели житимуть люди в Царстві Божому [Мт. 22-32], що доказує тимчасовість шлюбу і заохочує вдівство, чернецтво [271, 5].

Якщо в ранньому Середньовіччі наголошувалось на безшлюбності, то пізніше ставлення до шлюбу пом'якшилось. Тридентський Собор у середині ХVІ століття залишив безшлюбність лише для ченців та священиків, а сам шлюб визнав як таїнство [247, 383]. Християни наголошують, що таїнство шлюбу установлене Ісусом Христом. Прикладом цього є шлюб Христа і Церкви. В Біблії немає чіткого визначення про встановлення таїнства, але є розповідь про весілля в Канні Галілейській. Таїнство шлюбу визнають католики, православні, вірмени, мароніти, копти яковіти, несторіани [48, 326]. Наголос робиться на тому, що шлюбні закони дані від Бога, що створив Адама і Єву і тим самим вказав шлях до щасливого шлюбного союзу. Авраам і Сара є теж прикладом вдалого шлюбу. Були жінки і в царя Давида. Однак, в рішеннях Тридентського собору зазначалось, що якщо хтось насмілиться стверджувати, що варто надати перевагу шлюбному ложу перед станом безшлюбним, дівством і буде заперечувати, що саме безшлюбне життя є священним, хай буде навіки відлученим від церкви [285, 11]. Згодом безшлюбність у католиків і православних залишилась лише за ченцями, а у католиків ще й у священиків. Папа Лев ХІІ пояснював заборону одружуватись священикам так: "Обов’язок подружжя бути в одній плоті. Для подружжя необхідно бути пов’язаними нитями горя і радості. Тому легко зрозуміти, чому люди, які бажають посвятити себе служінню Господу, відносяться до статусу безшлюбності як до звільнення, щоби бути повністю зайнятим Богом і присвятити себе добрим справам" [257,181].

В подальшому політика християнської церкви щодо шлюбу мінялась залежно від змін у суспільстві - хрестові походи, Реформація вплинули на вирішення проблем шлюбу, безшлюбності, повторного шлюбу, розлучень тощо. Так, в ХVІІІ – ХІХ ст. на перший план виходять проблеми моралі, виховання дітей, міжконфесійні шлюби та розлучення. ХХ – ХХІ століття, позначене процесами емансипації жінки, секуляризації, панування атеїзму теж вимагає переосмислення проблем сім’ї та шлюбу.

В наш час католицька концепція сім'ї та шлюбу в багатьох положеннях виходить із циркулярного листа надрукованого ще в період понтифікату папи Лева ХІІІ в 1880 р. Оголошуючи шлюб "божественною настановою", католицизм підпорядковує його повністю божественним законам, котрі не підвладні людині. Від волі людини залежить вступати в шлюб, але збереження шлюбу не залежить від волі людини, а смисл подружжя зводиться до двох взаємопов'язаних понять:

-         в вузькому значенні – до відтворення нових поколінь,

-         в більш широкому значенні – до удосконалення християнина, як людини взагалі і суспільства взагалі.

Офіційна точка зору сучасного католицизму з питань сім'ї та шлюбу висловлена в документах Другого Ватиканського Собору, який вніс деякі зміни в католицьку концепцію сім'ї та шлюбу, зокрема, в пастирській конституції "Про церкву в сучасному світі", в енцикліці "Гумане вите". В пастирській конституції "Про церкву в сучасному світі" католицька церква визнала подружню любов важливою та самостійною метою шлюбу. Змінилось ставлення до змішаних шлюбів між католиками та не католиками. Відтепер, католику, що взяв шлюб у некатолицького священика не загрожує відлучення від церкви. Зміни не торкнулись питань контролю за народжуваністю та розлучення. Шлюб строго моногамний і не розривний [53, 274]. К.Войтила виділяє види любові: потяг, хтивість, благодійна любов, жертовна. Він вважає, що чоловік та жінка створюють особистісну і міжособистісну цілісність. Він критикує З. Фрейда, мальтузіанство з питань сім’ї та шлюбу.  "Шлюб є інститут любові, а не лише "плодовитості" [53, 297]. Целібат не тотожній дівству, це лише утримання від шлюбу [53, 314]. Сучасні католицькі богослови підкреслюють, що безшлюбність виросла з глибокої поваги до шлюбу. Секс вимагає від подружжя найповнішої віддачі, тому священики і ченці неодружені, бо тоді вони не будуть повністю віддаватись Церкві [257, 180 – 181]. Кодекс канонічного права в Католицькій Церкві визнає, що подружній союз, за допомогою якого чоловік і жінка скріплюють між собою співтовариство всього життя, призначений по своєму природному характері для блага чоловіка і жінки, а також для народження і виховання дітей, між хрещеними зведений Христом у достоїнство таїнства. Через таїнство шлюбу освячується подружнє життя і дарується благодать, що сприяє справжній любові, а також їх плідному сімейному служінню [57].

"Об'єктивно шлюб перш за все має служити існуванню, потім "співжиттю" чоловіка та дружини, і, нарешті, правильному спрямуванню "бажання" [53, 132]. "Жінки, майте своїх чоловіків вдома щасливими на їх власному ложі! Тоді вони не будуть спокушатись на те, щоби йти й шукати іншу жінку", - закликають богослови [281, 55]. "Перепона хорошому спілкуванню злість, неспокій, турбота. Людина, яка турбується, завжди має турботи. Не турбуйтесь про завтрашнє зло, турбуйтесь про сьогоднішнє “[Там само, 49].  На думку Папи негативне ставлення до шлюбу йде від маніхейців. Сам по собі аскетизм не моральний, ні аморальний, все залежить від цінностей і мети. 

Греко-католицькі богослови спираючись на Св. Василя Великого, визнають, що Бог поділив людське життя на два стани: подружжя і дівоцтво. На сучасному етапі християни мають ті ж два незмінні стани життя, якими є подружжя і священство. Кожний стан вимагає жертви. Вона — ключ до щастя. ”Хто не зможе перенести вимог дівоцтва, може одружитись, але нехай знає, що відповість перед Богом за подружню стриманість, святість і наслідування життя святих, що жили в подружжі і мали дітей” [129, 105-106].

Сучасне православ’я, як і католицизм, теж вважає нормою два шляхи для людини: християнське дівство та таїнство шлюбу, на користь якого на перший план виходять такі аргументи як, наприклад, те, що перше чудо своє Ісус сотворив у Кані Галілейській підчас весілля, тим самим благословивши шлюб.  І оскільки в Старому Завіті багато раз говориться про обрання одного народу та про обов’язки, прийняті на себе Богом щодо цього народу, то і людина має прийняти до свого обранця в шлюбі тільки одне рішення – раз і на завжди. “Шлюб” стосується відносин між Богом та Його народом [Ос. 2:20] й втілює вірність Господа, його готовність зберігати союз навіть всупереч людській невірності. Бог звертається до свого народу, прагне привести його у свій дім. Він готовий відновити порушений союз. Відповідно, відхід від Бога, поклоніння чужим богам, ідолам порівнюється з перелюбом [Єр. 3:6 і далі; 5:7; 13:25 і далі; Єз.16; Ос 2:4 і далі]. Це ж порівняння використовується в Новому Завіті, коли про невіруючих та тих, хто відійшов від Христа говориться як про “Рід лукавий і прелюбодійний” [Мт. 12:39; Мк. 8:38;Об. 2:28].

У християн [Еф. 5:32]шлюб як таїнство порівнюється також із відношенням Христа до його Церкви. Сім’я, вважають християнські богослови всіх конфесій, не просто приватна справа людини, вона належить Богу. Він створив її, зумовив її внутрішню структуру, визначив призначення і мету. З божественної ласки чоловік і жінка мають змогу співробітничати з Богом у досягненні Його мети й стати її часткою. Дім, який вони заснували, залишається Його власністю. “Коли дому Господь не будує, даремно працюють його будівничі при ньому!” [Пс. 126,1]. Діти отримують свій статус членів сім’ї теж, на думку богословів, Божою настановою: “Бог самітних уводить до дому” [Пс. 67:7]. “Відтак це не наш шлюб, а Його; не наш дім, але Його; й діти наші – насправді Його діти, як і сім’я наша – Його сім’я. Це може видатися благочестивою риторикою, проте діє цілком по земному. Якщо Ісус, насправді, є Господарем у вашій сім’ї, то вплив Його виявиться у всьому, від того, як прикрашаєте свою оселю, до того, як проводите літню відпустку,” - підкреслює протестантський теолог Л.Крістенсон [142, 11-12]. Християнська сім’я, на думку протестантських богословів, має будуватись на чотирьох принципах: відділення (від батьків), постійності (заперечення розлучення), єдності, фізичної близькості [210,27-35]. В цілому, як зазначає євангелістський пастор Д. Уілстон, “Біблія наводить три земних причини для шлюбу: потреба в помічнику, потреба в потомстві і відвернення блуду” [300, 14].

З точки зору християн, шлюб – не лише суспільна угода між двома індивідами й нічого більше. В його основі є щось утаємничене й дивовижне, Божий витвір, що досягає своїх найвищих сил і призначення саме в межах структури, котра Ним встановлена – пише протестантський богослов Л. Крістенсон [142, 12]. Від подружнього стану залежить існування окремої людини, родини, Церкви, народів, держав і цілого світу, – зазначає греко-католицький богослов Ю.Катрій [129, 105], тому йому Церква присвячує щораз більше уваги. Подружній стан становить основу всіх станів, без нього не було б людської суспільності. Католики визнають подружній стан не тільки дуже важливим, але й істотним і серйозним, бо ґрунтується на сталому, нерозрив­ному та пожиттєвому контракті любові чоловіка й жінки і потребує більше добрих якостей і чеснот, ніж будь-яке інше звання [129,107], вимагає великої відповідальності у виборі товариша чи подруги, адже “Не слухатись поклику любові не до лиця чоловікові, а легко піддаватись цьому поклику - ганьба для жінки” [126, 557-558].

Богослови релігій авраамістичної традиції вважають подружній стан найстаршою установою на світі. Цей стан життя заснував сам Бог ще в раю на засадах любові чоловіка й жінки та вимозі людської природи [Бут. 2:18]. Через заснування першого подружжя в раю [Бут. 1:27] поклав Творець основу під існування і ріст людського роду [129, 106].

Теологи вважають подружжя Адама й Єви першим подружнім зв'язком на землі, що його поблагосло­вив сам Бог. Отож, подружній стан — це не людська, а Божа установа, бо походить із рук самого Творця [129,106; 209, 29-34]. “Християнські теологи вважають подружжя не лише установою Божою, а й таїнством. Православні та католицькі богослови вважають Тайну” Подруж­жя — святою, як і Хрещення, Миропомазання чи якась інша Тайна [129, 106-107]. Як зазначає В. Любащенко, таїнство не означає освячення самого шлюбного обряду, лише одноразову дію, а обіймає весь період сімейних відносин, усе земне життя, яке проживають разом чоловік і жінка [30, 7].

У православ’ї ця проблема менш досліджена, ніж у протестантизмі, адже Отці Церкви, богослови не мали власного досвіду одруження, майже всі вони були ченцями. До ІVст. склалася ситуація, коли одруження автоматично робило чоловіка не придатним до зайняття найвищих церковних посад, а також така людина не набувала святості. Серед мирських людей, якщо були святі чоловіки та жінки, то - це князі, але про їх приватне життя нічого не розповідають джерела. Шлюб у православ’ї розглядають як поступку плоті, домінує як ідеал чернече життя. Одруження допускають як гріх, хоч і необхідний для розмноження роду людського. Православ’я і досі похвально ставиться до відмови від шлюбних відносин відразу після весілля [212, 52], або після народження 2 - 3 дітей. Утримання, духовний шлюб – це ідеал [212, 53]. Шлюб і подружнє життя допускається лише для дітонародження, а все інше – блуд. У звичайному шлюбі вони бачать лише біологічний бік, а не духовний, психологічний.

В сучасному православ’ї є багато точок зору на вирішення проблем шлюбу, ролі жінки в сім’ї, однак є межа за якою плюралізм думок допускається і навіть збагачує церковне вчення, але є такі, що спотворюють православне вчення [12, 5]. Зокрема, М. Балашов вважає, що чернецтво відіграло особливу роль в історії церкви, але Церква ніколи не ставилась з погордою до шлюбу і засуджувала тих, хто знищував шлюбні відносини через неправильне прагнення до чистоти. Ченці реалізують повноту життя в спілкуванні з Богом, більшість людей – у спілкуванні між собою в сім’ї [12, 8], основа стосунків чоловіка та жінки – спілкування.

Православна Церква виступає проти несправжнього аскетизму і відкидає як гидливе ставлення до питань статі, так і протилежне тлумачення стосунків між статями як не пов’язаних із моральними обов’язками і таки, що є чимось на зразок прийому їжі чи задоволення інших потреб. Бог створив чоловіка та жінку і тому “нехтування” плоті є проти Творця, бо це “наклеп” на Творця. Заборонено Гангутським собором (IV ст.) осуд шлюбу; нехтування, гидування жінкою, яка знаходиться в інтимних стосунках із своїм чоловіком; дівування, як нехтування шлюбом, а не заради чистоти; надання переваг дівствуючих над одруженими. Це ж РПЦ підтвердила на Синоді 28 грудня 1988 року [12, 9-10].

Причин неправильного ставлення до шлюбу на теренах колишнього Радянського Союзу, на думку православних богословів, декілька:1) священики-неофіти, що ревниво ставляться до служіння [12, 9-10], 2) паства, що ригоризм приймає за істинну набожність, 3) невігластво і недостатня любов до людей. Мотив нехтування плоттю – стара хвороба хибної духовності [12, 10], адже Біблія містить образ Христа як жениха [ Мт. 9:115, 25:1-13; Лк. 12:35-36], Церкви – дружини, чи нареченої [Еф. 2:24, Откр. 21:9], наголошується у Святому Писанні на близькості сім’ї та Церкви. Так, зокрема, розумів це Іоанн Златоуст: “Шлюб є таємниче зображення Церкви”. Слова Ісуса Христа: “Де двоє чи троє зібралися в ім’я Моє, там Я посеред них” [Мт. 18:20] – відноситься також до сім’ї, якщо людей єднає не лише любов, але й спрямованість до Христа [12, 26].

Чи завжди можливий церковний шлюб? Православна церква , наприклад, може не схвалити шлюб, якщо:

·        одна зі сторін вже тричі була в законному шлюбі,

·        існує недозволена ступінь спорідненості,

·        духовна спорідненість, тобто, наприклад, хрещений батько не може одружитись на матері дитини, а мати не одружиться з батьком похресника.

Богослови вважають, що вінчання не повинне бути квапливим, поспішливим, примусовим, чи з моди, воно не є магічною дією проти розлучення, а навертає до віри. Усвідомлюючи свою немічність люди передають Богові опікування спільним життям, щоб він захистив і зберіг цілісність [12, 28-29].

Православ’я засуджує як крайнощі заклики одружуватись, підбір подружніх пар, відмову причащати невінчаних тощо. У грудні 1994 року Архієрейський Собор РПЦ прийняв рішення про вироблення концепції з питань, що торкаються актуальних проблем сім’ї та шлюбу. Вирішено, що зі зміною державного і суспільного життя, появою нових проблем будуть вноситись зміни і затверджуватись Священним Синодом, Помісним, або Архієрейським собором [12, 8]. “Основи соціальної концепції”, одноголосно схвалені в 2000 р. на ювілейному Архієрейському Соборі РПЦ, проголошують основні підходи до тлумачення православною Церквою питань сім’ї та шлюбу. Можна коротко сформулювати православне відношення до шлюбу як вічного єднання чоловіка з дружиною в особливій близькості, в якій вони стають одною плоттю [Мт. 19,5, Бут. 12-24]. Шлюб – таїнство віри [12, 23]. Відношення чоловіка та дружини розглядається у світлі образу Христа і Церкви [Еф 5: 22-25, 31-33].

Архієрейський Собор Православної Церкви визнав дійсним “невінчаний” шлюб, укладений в радянський час, і називає порушенням у сфері духовної практики, коли невінчані не допускаються до причастя, або оголошується не дійсним шлюб без вінчання. Одночасно Церква наполягає на важливості і необхідності церковного шлюбу для всіх своїх членів. “Здійснення церковного шлюбу урочисто стверджується створення домашньої церкви” [201].

Як і в католицизмі, православні теологи (Н. Пестов, М. Балашов, Й. Мейєндорф та ін.) підкреслюють, що шлюб як таїнство в православній Церкві - це така священна дія, в якій, згідно вільного вибору, наречена і наречений перед священиком і Церквою взаємно присягають у подружній вірності, а через служителя тайн Божих надається їм згори благодать, яка освячує їхній шлюбний союз, підвищує його до духовного союзу Христа з Церквою і сприяє в досягненні всіх цілей шлюбу – взаємній допомозі в спасінні, благословенному народженні, християнському вихованню дітей [48, 323]. У християнській Церкві важливою особливістю, що відрізняє таїнство шлюбу від всіх інших таїнств, є те, що його роблять самі наречений і наречена, що перед свідками укладають подружню угоду, приносячи шлюбну обітницю. Священик (якого в особливих випадках може замінити диякон або навіть мирянин) є лише присутнім при укладанні шлюбу як головний свідок і владою Церкви підтверджує і благословляє подружній союз. Зв’язок таїнства шлюбу з євхаристією відзначає І. Мейєндорф [160,13]. Таїнство шлюбу вважається дійсним, якщо воно здійснилося сакраментально (тобто подружня угода зроблена за встановленою Церквою правилами і підтверджена нею) і фізично (тобто чоловік і жінка вступили в інтимну близькість). Таїнство не може вважатися дійсним, якщо шлюб укладений всупереч обставинам, що, відповідно до канонічного права, унеможливлюють вступ у подружній союз. Наприклад, у шлюб не може вступити людина, що вже знаходиться в дійсному шлюбі або людина, що прийняла чернецтво; не може бути здійснений з примусу або при відсутності шлюбного наміру. При виявленні цих або інших, передбачених церковним правом, обставин шлюб визнається Церквою недійсним [248, 400].

Єдина плоть, єство, особа – шлюб [Еф. 5:32, 1Кор 6:15-16]. Православна церква відрізняє тайну шлюбного союзу від шлюбу як таїнства. Під таїнством шлюбу розуміють не шлюбний союз, а встановлену Богом священну дію, що здійснюється служителем таїн божих, яка освячує шлюбний союз [48, 323-324]. Саме таїнство – це надання благодаті Божої тим, хто вступає в шлюб. Таїнство шлюбу встановлено для тих чад Церкви, котрі вступають у шлюбний союз [48,323]. Безпосередньо освячується в таїнстві шлюбу союз любові лише двох осіб, але цей союз впливає не тільки на подружжя, а й на всю сім’ю, а через сім’ю і на суспільство [48, 327].

На відміну від аскетизму для якого, якщо вже шлюб допустити, то з єдиною метою дітонародження, сучасне православ’я вважає метою не тільки народження дітей, але і подружні відносини. Однак, із мети шлюбу - продовження роду - витікає відповідальність за дітей перед Богом [12, 37]. Утримання – хороша чеснота, але в міру й індивідуально. Пара, що не бажає мати дітей, не може стати домашньою церквою і не може бути названою християнською сім’єю в повному розумінні цього слова – це егоїсти [12, 38].

Велику увагу богослови приділяють цілям подружнього життя. Бог не тільки створив рослин, тварин й людей, але також подбав про їхнє розмноження, відтак, головна мета подружжя, на їх думку, – множитися і наповнювати землю. Для цієї цілі Бог вклав у тіло чоловіка й жінки розплідну здатність, статеве бажання і взаємну привабливість. Св. Тома Аквінат навчає: “Кожна людина має два найсильніші інстинкти: інстинкт самозбереження та інстинкт розмноження” [129, 110-111]. Отож, перша й головна мета подружнього стану життя, як вважають католики, із волі Божої, - приводити на світ дітей. Господь, всемогутній, міг знайти інший спосіб розмноження людей на землі, але Він вибрав найкращий і найрозумніший, опертий на любові. Батько – мати – дитина творять нерозривний природний трикутник, що є символом Святої Трійці, підкреслює Ю.Катрій [129,111]. Ісус об’єднав людей обопільним обо­в'язком любові. “Чоловіки, любіть своїх жінок, як і Христос полюбив Церкву!” [Еф. 5, 25]. “Хай чоловік віддає належне жінці, так само й жінка — чоловікові” [1Кор. 7,3].

У зв’язку з тим, що подружній стан вимагає великої пожертви від тих, які в ньому перебувають, християнські теологи вважають, аби полегшити виконання обов’язків, Бог, окрім головної цілі, дає подружньому життю ще іншу, другорядну ціль – взаємну допомогу, особисте добро та щастя подружжя. Чоловік і жінка так створені Богом, що вони себе обопільно доповнюють. Щоправда, між ними є велика фізична й психічна різниця, але їхні прикмети взаємно доповнюють і разом утворюють гармонійну цілість. Чоловік і жінка в подружжі несуть спільний тягар та жертву, тому Бог хоче, аби вони мали також, наче нагороду за свою пожертву, спільну приємність, задоволення й радість і дозволяє одруженим те, що поза подружжям ніяк, ніколи й нікому не дозволене, бо це виключно привілей подружнього життя. “Жінка не має влади над своїм тілом, лише – чоловік, - каже апостол Павло [1 Кор. 7, 4], - так само й чоловік не має влади над своїм тілом, лише – жінка” [129,112-113].

 Любов у подружньому житті – це любов духовна, оперта на вірі; любов, яка йде у вічність; любов, повна взаємної пошани. Про таку духовну любов говорить св. апостол Павло: “Чоловіки, - каже він, - любіть своїх жінок, як і Христос полюбив Церкву… Так і чоловіки повинні любити своїх жінок, як свої тіла; бо хто любить свою жінку, себе самого любить… а жінка нехай поважає чоловіка” [Еф. 5. 25-33].Тому на думку християн справжня любов засновується не тільки на вірі, але й на пожертві, бо пожертва – мова любові. Любов без пожертви – пустий звук [129,115].

В основу подружнього стану Бог поставив не лише єдність любові і нерозривність шлюбу, але й його святість. Подружжя не лише установлене Богом , але й Ним освячене. Про святість подружжя митрополит А. Шептицький говорив: “Христос учинив подружжя святим зв'язком. Вчинив його святою Тайною християнського життя — знаком і символом містичної любові Христа до своєї Церкви... А взаємні права подругів урівноважив” [129, 106; 210, 29-34]. І кожний, хто в тому стані живе чи до нього готується, мусить пам’ятати, що подружжя – це не тільки Божа установа, але й свята тайна. Усвідомлення того буде давати одруженим силу дбати про головну ціль подружжя та вірно зберігати подружню присягу. Зберігання святості подружжя буде для одружених великим джерелом спокою, радості, задоволення і Божого благословення [129,117]. Подружжя святе не лише тому, що це свята установа, але й тому, що має святу мету: давати життя новим розумним істотам. Якщо ж подружжя таке святе, то, відповідно, співжиття подругів має бути також святим. Вони мають взаємно зберігати щодо себе глибоку пошану, не сміють дозволяти собі що-небудь таке, що противилося б святості подружжя та понижувало їхню людську гідність [129,117].

З встановленням шлюбного союзу, на думку богословів, Бог встановив і спосіб розмноження людей [48, 99]. Таким чином, Богом установлений спосіб розмноження людей складається зі шлюбного життя та народження ними з себе подібних на себе [48, 100]. Призначення людини полягає в тому, що через поступове розкриття сукупності сил і здібностей, через діяльне намагання та наближення до свого первообразу досягати певної можливості для кінцевого єства, міри богоподібності, найтіснішого єднання з Богом, а разом із цим, можливо, повної участі в божому блаженстві на всю вічність [48, 106]. Кінцева мета людини в Богові: спілкування, чи в живому союзі з Богом. Патріарх Московський і Всія Русі Алексій ІІ зазначає, що сім’я – образ Святої Трійці. Батько, мати, дитя – три іпостасі єдиного по суті творіння Бога. Адам – від Бога, Єва від Адама, діти - від них обох, а благословив розмноження сам Бог [12, 73].

Союз чоловіка і жінки, на думку православних богословів, нагадує також материнство: виховання один в одному кращих рис, взаємовдосконалення, натхнення на творчість, релігійну діяльність, працю. Сім’я – це мала церква, як і церква вона стоїть на любові, жертві, служінні кожного цілому [12,72].

Протестантський погляд на шлюб, як вже зазначалось, близький до католицького, православного. Так, наприклад, баптисти в питанні шлюбу виходять із таких принципів: шлюб запроваджений Богом [Бут. 2:18 – 24]; шлюб є союзом між чоловіком та жінкою для взаємної допомоги та підтримки, для продовження роду людського та сумісного проходження життєвого шляху в любові та злагоді, поки смерть не розлучить їх [Бут. 2:18, І Кор. 7:38, І Петр. 3:1 – 7, Еф. 5:22 – 33]. Вони вважають, що чоловік може мати тільки одну дружину, а жінка – одного чоловіка [Мт. 19:4 – 6, І Кор. 6:6, 7:2]. “У разі смерті одного з подружжя Слово Боже не заперечує тому, що залишився сам, вступити в шлюб, але тільки в Господі [І Кор. 7:39]. Шлюб, що є Божим установленням [Кол. 3:17, І Петр. 2:13] та громадянським актом оформлюється за законами держави, а в церкві отримує благословення через настановлення в Слові Божому та молитву” [52, 23].

Адвентисти теж наголошують, що сім’я – це божественне установлення, що дійшло до нас з Едему й утверджене Христом як пожиттєвий союз між чоловіком і жінкою для спільного життя і любові [167, 13]. "Шлюб є ключем, який може відімкнути двері до великого щастя” [328, 11].

 Відомий протестантський теолог Дж. Пейсті зазначає, що сім’я створена Богом, щоб людина краще зрозуміла, що є Божа любов. “Сім’я – жива притча” [210, 9]. З інтимних, довірливих відносин чоловіка і дружини ми дізнаємось про відношення Бога до своєї нареченої – Церкви. В сім’ї ми дізнаємось, що таке любов до дітей, авторитет. Любов не може існувати сама по собі, вона є любов’ю до когось. Бог подбав, щоб нам було кого любити і показав свою любов як зразок. По Божому замислу люди мали стати членом Божої сім’ї. Але зогрішивши, зруйнували близьке спілкування з Богом. Сімейні відносини з Небесним Батьком були порушені гріхом. В своїх взаємовідносинах із Сином, Бог показав нам зразок сімейних взаємовідносин. В Ісусі Христі через пролиту за людей кров, християни стали синами Божими. “Бог – Отець всіх віруючих у спасіння, здійснене Ісусом Христом на хресті. Отже, вся Біблія – це зображення Бога отця, Його улюбленого Сина Ісуса Христа і нас, грішників, прийнятих у небесну сім’ю” [210, 11].

Свідки Єгови вважають, що Єгова заснував шлюб для того, щоб Адам міг привести до життя більше людських створінь і, в такий спосіб, розповсюдити людський рід. Але шлюб включає ще щось більше [328, 11]. Вони проти одруження з представниками інших конфесій [328, 12], проти міжрелігійних шлюбів [31, 18]. Одружуватись можна лише з одновірцем [345, 16 – 17]. Свідки Єгови наголошують, що Бог [Бут. 2:4] поєднав перших чоловіка та жінку нерозривними ланцюгами шлюбу [275, 14], але дуже швидко чоловіки почали брати собі в дружини декількох жінок [Бут. 4:19]. В Біблії [Бут. 6:2] розповідається, що коли деякі ангели побачили дочок людських, помітили, що вони красиві. Матеріалізувавшись у людей, ці жадні ангели "брали собі жінок". Потоп у дні Ноя примусив демонів повернутись в духовну сферу [275, 14]. Але зараз, згідно поглядів свідків Єгови, вони знаходяться в межах землі [Об. 12:9 – 12]. Звідси всі проблеми, серед них і блуд як сексуальне життя до шлюбу [275,15]. Все, що стосується відносин між чоловіком і жінкою має бути по любові і в шлюбі [І Кор. 16:13 – 14].

Християнські теологи попри важливість шлюбу все ж визнають, що як не кожний надається до духовного чи чернечого стану, так і не кожний надається до подружнього життя через його важкі та відповідальні обов'язки. В наш час безшлюбність визнається багатьма конфесіями, в тому числі і протестантськими, як норма з причин економічних, моральних тощо. Безшлюбність як можливий шлях у житті проголошується не тільки католиками чи православними, але й, наприклад, свідками Єгови [18,18], п’ятидесятниками [210,62]. Виправдання неодруженого стану вони шукають у Біблії. Одруження не є єдиним шляхом для християнина. "Можна жити неодруженим і бути порядною людиною” [328,13]. І шлюб і неодруженість є дарами від Бога [Рут. 1:9, Мт. 19:10 – 12]. Хоч шлюб та народження дітей вважалися серед народу Єгови ранніх часів “благословенням від Бога” [272,17], але, наприклад, із поваги до клятви її батька, дочка Іфтаха [Вих. 38:8, Суд.11:37 – 40] залишилася незаміжньою [272, 17]. У зв’язку з тим, що час, коли жив пророк Єремія був драматичним, Бог наказав йому утримуватися від шлюбу та виховання дітей [Єр. 16:1 – 4]. Неодруженими були пророчиця Анна, апостол Павло, Ісус Христос [272, 17]. Неодружені мають переваги: більше часу для вивчення Слова Божого, збільшувати можуть час служіння, підкреслюють свідки Єгови [272, 18], у них більша мобільність – вони можуть здійснювати поїздки в інші країни [272, 19]. В цілому протестантські теологи відкидають крайні точки зору на шлюб, тобто вважають, що безшлюбність не є ні недоліком людини, ні проявом святості. Безшлюбність – нормальний спосіб життя [210,67].

Місіонерський союз "Свет на Востоке" вважає, що Бог передбачив цілі у подружжі: спілкування між чоловіком та жінкою, тому що "недобре бути людині одній", інтимні взаємовідносини між подружжям, розмноження, тобто народження дітей, створення домашньої церкви [50, 24]. Апостол Павло не веде мову про планування сім’ї, але з його висловлювання [1Кор. 7:5 – 6] вони роблять три висновки стосовно нашої теми: утримання від інтимного життя не є гріхом, інтимне життя не зводиться тільки до дітонародження, а попереджує спокусу, зокрема, допомагає утримуватись від блуду, апостол не втручається в інтимне життя подружжя, він лише дає пораду [50, 24].

На відміну від християнства, в ісламі, як і іудаїзмі, шлюб – це освячений обов'язок кожної людини. Безшлюбність – злочин перед суспільством і родичами [Коран 24:32]. Правильною формою стосунків чоловіка і жінки, що перебувають у шлюбі, на погляд богословів ісламу, є згода кожного з них із сімейними обов'язками та функціями, які покладаються на нього в ім'я створення міцної сім'ї і добробуту всіх її членів [6, 26]. Мусульманство цінує сім’ю дуже високо. В хадісі про дві дорогоцінні речі говориться, що Мухаммед, звертаючись до вірних, сказав: “Я залишаю вам у спадок дві дорогоцінні речі: книгу Аллаха і мою сім’ю” [173, 42].

Проповідь крайнього аскетизму в ставленні до протилежної статі, чернецтво не характерні ні для іудаїзму, ні для ісламу. Іслам проти безшлюбності, утримання, чернецтва. Аллах “послав мене проповідувати не чернецтво, а необтяжливу приємну релігію,” – підкреслював Мухаммед [177,176]. Одна молитва з двома колінопреклоніннями, що здійснюються одруженим чоловіком, більше угодна Богу, ніж нічні молитви і денний піст, який здійснює холостяк протягом життя [37,150]. “Чоловік, що одружився, захищаючи, зберігає половину релігії, повністю віруючим він стане, коли боятиметься Аллаха” [37, 152]. “Хто бажає зустріти Аллаха з чистою душею і вільним від гріхів має стати перед ним одруженим чоловіком” [37, 153]. Мухаммед сказав: “Є чотири обставини, при яких по милості Господа відкриваються небесні ворота: коли йде дощ, коли дитина дивиться в обличчя своїм батькам, коли розкриваються двері Кааби, коли укладається шлюб” [37,154].

В ісламі шлюб вважається добром, праведністю й актом поклоніння Творцю. Іслам завжди виступав за створення чоловіком і жінкою сім'ї. “Спішіть створити сім’ю”, - закликав Мухаммед [37, 157]. Тільки суфізм в 9 – 11 ст. проголосив безшлюбність, але пропаганда суфіями безшлюбності, релігійно-статевого аскетизму не відіграла важливої ролі в історії шлюбно-сімейних відносин в ісламі [40, 38].

 В Корані, Суні і заснованому на них шаріатському законодавстві так само як і у іудеїв, до найменших деталей розроблено правила взаємовідносин між подружжям при укладанні шлюбу, розлученні, обов'язки батьків та дітей, майнові, спадкові відносини [40, 35]. Іслам дуже суворо ставиться до тих чоловіків і жінок, які відрікаються від життя в шлюбі. Навпаки, іслам наполягає на тому, щоб кожна молода людина несла громадянську відповідальність, як її батьки, коли приходить її черга. Іслам не тільки не вважає чернецтво добродійством, але й засуджує його як очевидне нововведення, яке цілком суперечить природі людини, що закладена в неї Аллахом. Мухаммед сказав: “ Навіть сплячий одружений чоловік більш бажаний Аллаху, ніж холостяк, який постить вдень і не спить вночі, проводячи час у молитвах” [37,150].  Не схвалює різні грошові витрати й інші звичаї, які ускладнюють і перешкоджають вступу до шлюбу. Іслам всіляко прагне якомога більше полегшити і спростити процедуру шлюбу і максимально ускладнити перелюбство і розпусту. В ім'я цієї мети заборонив шлюб лише між особливо близькими родичами, дозволивши чоловікам одружуватись, будь коли та на кому завгодно з числа близьких і далеких родичів [6, 27].

Іслам у ставленні до статевого життя є запереченням християнського заперечення і повернення до іудаїзму, але вже в новій формі, яка ввібрала і християнські моменти. Якщо іудаїзм вимагає суворого обмеження власним народом, замкнутості, то для християн – немає ні елліна, ні іудея, всі рівні, то для мусульман – національні межі теж стерті, більше того, допускається шлюб і з жінкою іншої віри. В ісламі нема заборони на тілесні, чуттєві задоволення. Як і в іудаїзмі, тут теж важливим є заклик Аллаха розмножуватись, але приватне життя має бути суворо закритим для сторонніх очей. В ісламі існує культ чоловічої сексуальності, часто перебільшений.

 Коран радить рано видавати дочку заміж, адже сам Мухаммед одружився на Айші, коли тій було 9 років. Бажано видати дочку до першої менструації. Для юнаків у більшості мусульманських країн шлюб дозволено вступати з 15 років. Сучасна практика ісламських країн законодавчо закріпила 15 – 18 років. Іслам надає перевагу в сім’ї чоловікові, однак, жінка завжди розглядається як ключ до повноцінного життя чоловіка. Формулу шлюбу першою вимовляє наречена, а потім наречений, можуть зробити це за них батьки, довірені особи. Жінка – цінний товар, то ж при одруженні мусульманин має сплатити певні кошти – махр, калим [Кор. 4:3]. Практикується умикання, обмінний шлюб, відробіток нареченої з метою зменшення розміру викупу (калиму), економії коштів.

Людина має постійну потребу в любові і прив’язаності з того дня як вона входить у цей світ і починає своє існування і до тієї хвилини, коли ворота життя на її шляху закривають [175, 98]. Індивідуальне щастя цілком спирається на соціальний мир і благополуччя, зазначає мусульманський теолог Мусаві Ларі [176,148-147]. Іслам чітко регламентує всі сторони діяльності людини, особливо, сімейне життя, стосунки між чоловіком та жінкою, чужими людьми, передбачає систему покарань за різні провини. Чи не тут джерело стабільності мусульманської сім’ї, її міцності та довготривалості? “Любов є природнім людським почуттям”; “Любов є основою безпеки і комфорту”; “У цьому світі немає нічого ціннішого за любов” [178, 12]. Любов освітлює горизонти життя. Любов людини до свого брата є істинним проявом людської прив’язаності. Вона навіть може розглядатися як основа всієї високої моральності і її найхвалебніших вчинків. Особливістю людини є її соціальність і любов [178,98-99] “Спішіть створити сім’ю”, - закликав Мухаммед [37, 157].

 У мусульманських богословів розглядається сім’я як одиниця суспільства, тож її атмосферою має бути любов, а її ґрунтом – особистість. В ній людське життя починається і закінчується [178, 81]. Основою суспільства є особистість, основною формою соціальної спільності людей є сім’я – робить висновок мусульманський теолог Мусаві Ларі [178, 158].

Інстинкт виживання внутрішньо властивий людським істотам. Дітонародження є виразом одного зі спонукань цього інстинкту, оскільки дитина є продовженням власної особистості і гарантією продовження тієї ж життєвої сили. Багато мислителів вважають первинним джерелом спонукання створювати сім’ю інстинкт виживання. Потреба годувати і підтримувати сім’ю спонукає людину до промислового виробництва [178, 158].

Мусаві-Ларі розрізняє три підходи до розуміння первинних спонук до створення сім’ї: статевий інстинкт, стадний інстинкт і шлюб як звичайна комерційна угода між сім’ями для обопільної вигоди [178, 158].

Звести любов між чоловіком та жінкою тільки до сексу, вигоди або захисту – це означає заперечувати людську природу в її найвищих виразах [178, 158]. В ісламі сім’я – це структурна одиниця суспільства. Сім’я – жіночий інститут нав’язаний чоловікові більш слабкою істотою. Бог дав людині статевий інстинкт. Бог створив статеві відмінності. Бог створив інстинкт виживання, інстинкт безпеки і суспільний інстинкт стадності. Кожний інстинкт ускладнюється зі змінами в соціальному устрої. У стародавньому суспільстві велика кількість дітей сприяла полегшенню праці, зараз – на перший план виходить секс, адже є достатньо їжі, житла тощо. В наш час до створення сім’ї спонукає любов і потреба бути любими, які є найвищими атрибутами людської природи [178, 159].

Мусульмани вважають, що сім’ю можна створювати, коли є можливість її утримувати, а також є необхідні моральні якості, характер, віра. Іслам ставиться до шлюбу як до святого союзу сердець, джерела безпечності і надійності для обох сторін подружжя. Шлюб потребує таких якостей як чистота, доброзичливість, людяність, ніжність, великодушність і віра до глибини сердець. Іслам встановлює чіткі правила поведінки в сім’ї, практичні деталі шлюбного контракту і його виконання. Іслам звертає пильну увагу на всі сторони сімейного життя. Чоловік зобов’язаний бути годувальником і забезпечувати матеріальні потреби і виробництво речей. Він приймає на себе відповідальність за домашнє господарство, засоби до життя, благополуччя, дітей і турботу про них [178,161-162]. Дружина є домогосподаркою, її обов’язком є забезпечення потреб сім’ї та народження нових людей, вирощування нового покоління і турбота про виховування потомства. Не слід збуджувати увагу поза домом, сім’я потребує розумної голови, а жінка – істота емоційна.

Сучасна неповага до шлюбу йде від нехтування всіх цих високих понять про подружжя. Іслам бачить ідеалом гармонію розуму і душі між чоловіком і жінкою. Про шлюб слід думати як про святе й основне, вважають мусульмани [178, 163]. Сім’ю слід засновувати не на багатстві або пристрастях, або зовнішній красі тощо, але на вірі, чеснотах, цнотливості і чистоті, духовних якостях і прихильностях, а також на благочесті чоловіка і жінки [178, 164]. Головне – чистота життя, а не краса, багатство [178, 164]. Шлюб – це питання моралі і способу життя, однак богослови визнають, що фінансові труднощі не завжди дають можливості одружитися.

Розглянувши підходи до шлюбу в іудаїзмі, християнстві та ісламі, можна зробити висновок, що основне місце реалізації призначення, сенсу існування жінки в релігіях авраамістичної традиції є сім’я. Вона виникає зі створенням жінки і є основним місцем її діяльності.

Всі релігії надають шлюбу виключно важливого значення в наш час, вважаючи, що шлюб установлений Богом і ним освячений. Шлюб визнається найвищою цінністю міжстатевих відносин, що гарантує жінці та дітям захист.

В іудаїзмі та ісламі закон вимагає обов’язково одруження. Одруження підноситься до служіння Богу.

Мета шлюбу в авраамістичних релігіях – взаємна допомога, народження дітей, особистий добробут та щастя подружжя. Шлюб – це засіб від блуду.

Однак, ставлення до сім’ї та шлюбу неоднакове, історично змінювалось, що пояснюється умовами виникнення та функціонування релігій. Три земних причини для шлюбу: потреба в помічнику, потреба в потомстві і попередження блуду [300, 14] у релігіях по-різному інтерпретується і кожна релігія надає перевагу різним чинникам. Іслам наголошує на потомстві та утриманні від блуду, іудаїзм - підкреслює необхідність народжувати обраних Богом людей, християнство більше наголошує на створені домашньої Церкви, взаємодопомозі, утриманні від блуду. Народження дітей у більшості християнських конфесій відступає на другий план, хоч і відзначається, що важливим є не саме утримання від шлюбу, дітонародження, а причина утримання.

Шлюб в іудаїзмі прирівнюється до союзу Бога з обраним народом.

У християнстві шлюб – це союз Христа і Церкви є божою установою, ним освяченою, таїнством, що характеризується єдністю, нерозривністю та святістю. Бог підбирає пару людині як Єву Адаму і через жертву Христа християни включені в Божу  сім’ю.

Мусульмани сім’ю визнають способом існування людей, створених як чоловік та жінка, призначену для народження вірних Аллаху. Шлюб є громадянським актом.

2.3. Форми та види сім’ї у богословських концепціях релігій авраамістичної традиції.

 Сім’я - відносно самостійний елемент суспільних відносин, що має специфічну основу цілісності в якості підсистеми ведення домашнього господарства, народження і виховання дітей, спілкування поза сферою суспільної праці, діяльності. Сім’я розвивається через суперечності: батьки – діти, різна стать (чоловіча – жіноча), виховні настанови, звичаї, традиції. З одного боку, сім’я – досить замкнуте об’єднання людей, що ретельно захищають свій внутрішній світ, протистоять зовнішньому впливові – з іншого боку, вбирає все, що відбувається у світі. Це сприяє її розвитку.

Суть сім’ї - це подружнє співжиття, турбота про підростаюче покоління, які передбачають певну історичну форму господарсько-побутової спільності та міжособистісних відносин між членами сім’ї. Через це сім’я має певне господарське, морально-психологічне значення, що має вираз в правових й моральних нормах і санкціях, що скріплюють її.

У світі, що спирається на релігії авраамістичної традиції існують різні форми та види шлюбу і сім’ї. Класифікувати форми сім’ї та шлюбу можна за різними видотвірними ознаками (основами). Залежно від кількості дружин (чоловіків) – полігамна, моногамна; кількості членів сім’ї - повна, неповна; кількості дітей – з однією дитиною, двома, багатодітна, бездітна; національності подружжя – мононаціональна, міжнаціональна; релігійної приналежності подружжя – монорелігійна, міжрелігійна, міжконфесійна тощо. Окремо можна виділити групу неофіційних, нетрадиційних, повторних шлюбів, заборонених релігією, чи таких, що не визнаються та ін.

Основні форми сім’ї, що визнаються в релігіях авраамістичної традиції – це моногамна та полігамна сім’я. Не зважаючи на те, що в книзі Буття явно перевага надається моногамному шлюбу, тобто союзу одного чоловіка з однією жінкою, в ізраїльському суспільстві довгий час панувала полігамія, на відміну від, наприклад, Вавилону, який вже приблизно в 2100 р. до н.е. знав лише моногамні шлюби. Відомо, що іудаїзм та християнство не завжди різко заперечували багатоженство. Воно, наприклад, дозволялось папою в Німеччині як виняток на деякий час у 18 столітті після тридцятилітньої війни для виправлення демографічної ситуації. У давніх євреїв теж був звичай мати дві дружини: одну – для насолоди, а іншу – для продовження роду. Уся увага й любов діставалась бездітній дружині. Наприклад, Ада та Циля в усній Торі [238, 189]. Патріархи мали багато жінок і наложниць. Другу дружину міг також взяти чоловік, якщо у нього протягом 10 років не було дітей, прикладом є біблійні Сарра й Агар в Авраама. У Якова було дві дружини: Рахіль і Лія, а коли вони не змогли народити, то привели до чоловіка ще й своїх невільниць [Бут. 30:3 – 8, 9 – 12]. Багатоженцями були не лише Ламех [Бут. 4:23], але і праотці Арам та Яків, а також ізраїльські царі – аж до періоду Нового Заповіту [238,376]. З Біблії [Пов.Зак.21:15-17] очевидно, що про шлюб чоловіка з декількома жінками говориться в законі, хоча з іншого боку, вже в писаннях пророків зустрічаються висловлювання проти полігамних шлюбів. Новий Заповіт висловлюється на користь моногамії.

Багатоженство (полігамія) частково породжене бажанням мати більше дітей, практично було й ознакою багатства [2 Цар. 5:13;3 Цар. 11:1-8]. Чоловік міг мати декілька рівноправних дружин, або одну дружину і декілька наложниць; останні могли бути рабинями. В Торі [Бут. 16;21; 29:30;30:1 і далі] говориться про те, які труднощі виникали в шлюбі, якщо чоловік надавав перевагу одній з дружин, а також про ревнощі і розбрат. Оскільки в шлюбі враховувались перш за все інтереси чоловіка, який міг мати декілька дружин, то зрозуміло, що чоловіки користувались значно більшою свободою, ніж жінки.

До дарування Тори євреям не заборонялось одружуватись на дочці батька від іншої жінки, брали шлюб із двома сестрами одночасно, дозволялось багатоженство. Наприклад, Яків одружився на сестрах Лії і Рахілі. До 1000 року фактично полігамія не була заборонена в іудаїзмі, хоч багато століть була нормою моногамія. Кращим варіантом вважається в іудаїзмі, коли одна жінка призначена одному чоловікові. Наголос ставиться на високій оцінці чоловіком власної дружини, але, звичайно, це є оцінка жінки з точки зору чоловіка.

Тора забороняє одружуватись не тільки на кровних родичках – матері, дочці, сестрі, внучці, тітці, як збоку матері так і з боку батька, але й на колишній дружині, чи вдові сина, батька, дядька, брата, окрім, коли брат вмер бездітним. До заборонених категорій належать також кровні родички дружини, тобто мати, дочка від попереднього шлюбу, сестра, але можна одружитись із сестрою покійної дружини. Заборонено вступати в шлюб із жінкою, що не отримала законного релігійного розлучення – "гет" [82, 256], видавати дочок заміж силою (наприклад, історія Ривки). В часи патріархів вибір дружини здійснювався у власному роду або племені [Бут. 24; Суд. 14:3]. Дочкам, що успадкували родовий наділ, пізніше було заборонено виходити заміж за межами коліна, до якого вони належали [Чис. 36:5 – 12], оскільки наділ мав переходити у спадок тільки в цьому коліні. Закон заборонив шлюб між родичами по висхідній і низхідній лініям, а також по першій боковій лінії між родичами подружжя [Лев. 18: 7-17; 20:11; 2 Цар. 16 : 21]. Забороняються також шлюби між зведеними або прийомними братами та сестрами [Лев. 18:9; Бут 20 :12], а також шлюб одного чоловіка з двома сестрами [Лев. 18:18]. В ранній період ізраїльської історії не виникало проблем, коли ізраїльтяни брали за дружин із чужих племен дівчат [Бут. 41:45; Вих. – 2:21; Чис. 12:1; Суд. 14: 1; 2 Цар. 11: 3 ], причому ці жінки, природно, приймали віру чоловіків. Пізніше шлюби з жінками з інших племен, а також із язичницями заборонялись через небезпеку відходу від іудаїзму [Пов. Зак. 7:1-4; 20:16; 21:10; Езд. 9:12]. Показовий у цьому відношенні приклад царя Соломона [3 Цар. 11:1 – 11], котрий під впливом своїх дружин відійшов від віри в єдиного Бога.

Поселившись у землях Ханаану, євреї не злились з місцевим населенням завдяки релігійній ідеології, яка строго забороняла одружуватись з чужинцями. Давньоєврейське войовниче плем'я змогло вижити, згуртувавшись навколо єдиного Бога. Релігія вимагала не змішуватись з іншими народами (такий шлюб називається "шлюб назовні", вихід із віри), бо сама доля віри в такому шлюбі під загрозою, адже вираз віри відбувається через побут, домашній уклад. Віра зберігається, якщо діти виховуються в єврейській сім'ї. Зв'язок між євреєм (єврейкою) та не євреєм (не єврейкою) не визнається шлюбом, навіть якщо він скріплений офіційно громадянським шлюбом тієї чи іншої країни. Людина, що перебуває в такому шлюбі вважається неодруженою. Статус дитини народженої від подібного зв'язку залежить від того, чи є єврейкою мати. Якщо мати єврейка, дитина - єврей, якщо мати не єврейка, то дитина – не єврей.

Ця вимога діє і в наш час. Сучасний іудаїзм негативно ставиться до міжрелігійних шлюбів. Актом 1949 р. в Ізраїлі дозволяється реєстрація шлюбу, що уклали двоє людей, котрі сповідують іудаїзм. Жоден рабин не може бути присутнім на міжрелігійному шлюбі в якості офіційної особи. В США така участь заборонена ортодоксальними, консервативними і реконструкціоністськими рабинами і схвалюється лише реформістами [ 215].

Ортодоксальний іудаїзм вважає, що не може бути справжньої сім’ї з не єврейкою, бо чоловік не зможе виконувати закони. Дитину важко виховати відразу у двох релігіях. Ортодоксальний іудаїзм протидіє будь-якому шлюбу з не євреєм, не єврейкою. Найважливішим є закон Галахи, згідно з яким, тільки дитина, що народилась у єврейської матері є євреєм. Якщо жінка, не єврейка і не переходить в іудаїзм, то шлюб не може відбутись в синагозі. В міжнаціональних шлюбах вони бачать загрозу іудаїзму. Вимога Закону, відповідно за яким за жінкою, що вийшла заміж за не єврея, відправлявся поминальний обряд як за померлою. Однак, в ХХ ст. міжрелігійні шлюби стали повсюдними. Наприклад, після 1917 р. набувають поширення змішані шлюби в Радянському Союзі. За даними В. Єленського, в 1925 р. 4, 2% чоловіків і 4, 7% жінок - єврейок вступили в змішаний шлюб, а в 1927 р. це вже було відповідно 5% і 5, 5% [93, 68 – 74]. "Через шлюб з іудаїзму йде більше чоловіків, ніж жінок,” - відмічає Пілкінгтон [215, 191]. В Великобританії сьогодні більше 70% шлюбів укладаються між євреями і не євреями.

Але, якщо ортодоксальний іудаїзм виключає такого єврея зі своєї общини, то прогресивний залучає у своє середовище й партнера для того, щоб він почав розуміти ті цінності, на яких виріс чоловік чи жінка, підкреслює рабин прогресивного іудаїзму А. Духовний [84, 5]. Реформістами ведеться робота за повернення в іудаїзм тих, хто вступив у міжрелігійний шлюб, а не відрікаються від них, на відміну від ортодоксального напряму. Якщо змішане подружжя не приймає іудаїзм, то метою є хоча б повернути дітей і дати їм змогу прийняти іудаїзм. Британські реформісти дозволили дітям, народженим не єврейками, але якщо батько - єврей, відвідувати релігійну школу при синагозі, в подальшому щоб вони стали іудеями, прийнявши віру.

В ізраїльтян був відомий також шлюб дівера (левіратний шлюб), мета якого - не допустити вимирання роду. Якщо чоловік умирав бездітним, брат повинен одружитися на дружині свого померлого брата для “відновлення сімені” [Бут. 38:8; Пов. Зак. 25:5-10]. Перший син від цього союзу носив ім’я померлого і вважався його спадкоємцем. В усіх інших випадках одруження з власною невісткою було заборонено [Лев. 18: 16; 20:21]. Від левіратного шлюбу звільняється жінка особливим обрядом – "халіца".

Заміжжя для дівчини обов’язкове. Середній вік ізраїльтян, що вступали в шлюб був 18 років. На думку рабинів дівчина може вступати в шлюб по досягненню 12 років, юнак – 13 років, що пояснюється раннім статевим дозріванням у південних країнах. Як зазначає Й.Гольдшмідт, якщо є небезпека в майбутньому залишитись дівчині самотньою (через економічні труднощі, відсутність у даній місцевості одновірця тощо), то іудейські мудреці радили видати її раніше, до 12 років, але хлопця одружувати при подібних обставинах законом заборонено, такий шлюб немає законної сили і вважається розпустою. В наш час в Ізраїлі закріплений законом шлюбний вік дівчини 17 років, лише в особливих випадках – дозволяється шлюб в 16 років [66,22].

Особливі настанови діяли й що до шлюбу священиків. Так первосвященик міг мати лише одну дружину, причому одружитись йому належало тільки на ізраїльтянці, тільки на дівиці [Лев 21:14]; жоден священик не мав права одружитися з удовою, відкинутою, опороченою жінкою або блудницею.

Християнство, спираючись на греко-римську традицію, із перших століть свого існування проголосило моногамію. Раннє християнство до міжрелігійних та міжнаціональних шлюбів ставилось лояльно. Невіруючі, язичники через віруючих жінок та чоловіків залучались до християнства. Шлюби між християнами і невіруючими можливі, казав апостол Павло, бо невіруючий чоловік освячується дружиною віруючою, і дружина невіруюча освячується чоловіком віруючим [1Кор.7:14]. У такому випадку шлюбну обітницю приносить тільки віруючий. В поширенні християнства в ранній період особлива заслуга належала жінкам. Поступово із збільшенням кількості віруючих, негативне ставлення до змішаних шлюбів зростає, в матеріалах Вселенських соборів все частіше закликають до одруження з християнином. Проблема міжконфесійних шлюбів церквою розглядалась неодноразово у зв’язку з церковним розколом 1054 р. та Реформацією. Церква негативно ставиться до таких шлюбів.

 З мусульманськими завоюваннями в Європі, хрестовими походами, виникає проблема шлюбу з мусульманами. Збереглись окремі постанови церковних соборів, що регулювали сімейно-шлюбне життя хрестоносців. Собор у Наблусі 1120 р. постановив, що франкський рицар, який взяв у дім сарацинку, підлягав оскопленню, а його сожительці відрізали ніс. Жінка-християнка, що вступила в плотський зв’язок з арабом, розглядалась як пропаща, розпутниця "moecha". Якщо ж християнка зазнавала насилля збоку сарацина, то його належало оскопити [152,73]. Незважаючи на прагнення церкви обмежити можливість змішаних шлюбів, такі шлюби були досить частими явищами в житті хрестоносців. Церква інспірувала неприйняття ісламу, реальне життя розходилось з церковними нормами [152, 74].

Великий відтік на Схід рицарської молоді вплинув на демографічну ситуацію на Заході, сприяв зростанню ролі жінки в суспільстві, її статусу, змінилось відношення до неї, з’явилась можливість брати другий шлюб, змінились деякі звички. Церква пом’якшила ставлення до сексу, розлучення, повторного шлюбу [152, 75].

Ставлення до міжконфесійних шлюбів у християн і в наш час у цілому негативне, однак екуменічний рух в останні роки робить їх більш терпимими. Раніше католицька Церква намагалася не допускати шлюбів між католиками і не католиками. У наші дні, як і раніше, вважаючи однодумність чоловіка й жінки важливою передумовою сімейного благополуччя, вона, проте не перешкоджає змішаним шлюбам (хоча і не рекомендує їх). Цілком допускаються шлюби між католиками й іншими хрещеними; вони відбуваються як таїнство в католицькій Церкві і визнаються нею, якщо були укладені в будь-який іншій християнській конфесії. Разом із тим католицька сторона зобов'язується виховувати дітей у міру можливості в католицькій вірі. Католики вимагають із боку католицької частини формального зобов'язання стосовно навчання й виховання дітей згідно з католицькою вірою. Не входячи в подробиці проблеми, яка належить до канонічного права (новий Кодекс — канони 1124 – 1129), скажемо, що для католицької сторони по­дружжя залишився обов'язок просити дозволу в компетентної релігійної влади, яка б гарантувала деякі умови, із яких перша стосується віри, тобто, щоб це подружжя не ризикувало втратити віру, та ще, крім того, що католицька сторона зробить усе можливе для того, щоб діти були хрещені й виховані в католицькій релігії, сповістивши некатолицьку частину про цю обіцянку. Єпископська конференція повинна визначити спосіб, яким виконаються ці зобов'язання. Ці зв'язки будуть нагодою для постійного свідчення екуменічного діалогу, де спільний розгляд того, що об'єднує і є основним, має перевагу над тим, що розділяє [195, 132].

Православна церква теж постійно звертається до проблеми шлюбу православних з іновірцями. Церква радить одружуватись лише з тими, хто поділяє християнські переконання [Рим. 16:4; Филим. 1:2;]. Церковний канон здавна, безумовно, не допускав укладання шлюбу між православними і нехристиянами [12, 30]. Наприклад, із часів Київської Русі не дозволялись для простого люду міжрелігійні союзи, лише для членів княжого роду робились винятки з політичних мотивів. Православна Церква вважає шлюб із представниками інших християнських Церков більш пристойним, ніж з атеїстами чи представниками нехристиянських релігій. Наприклад, в імператорській родині спадкоємець престолу міг одружитись лише з православним, інші – не обов’язково. При одруженні з протестантами до революції 1917 року, вінчались й хрестили дітей у православному храмі.

В наш час Архієрейський Собор РПЦ визначив можливим шлюб православного християнина з католиком, членами Давніх Східних Церков і протестантами, що сповідують віру в Триєдиного бога, за умови благословення шлюбу в православній церкві й виховання дітей у православній вірі” [12, 31].

У зв’язку з довготривалим періодом пануванням атеїзму й переслідуванням релігії в СРСР, православна церква визнає законними шлюби між християнами укладені в радянський період без церковного вінчання, або якщо до Церкви приєднались люди, що вже давно одружені й раніше не були християнами, лише зараз христились. Якщо один із подружжя не віруючий, то такий шлюб також дійсний. Якщо шлюб був укладений, а потім один став християнином, теж не потрібно розлучатись, або якщо вже відбулось одруження з невіруючим [12, 36]. Сучасна доктрина Церкви вимагає зберегти шлюб, що був укладений до прийняття одним із подружжя православ’я. Але одна справа схвалити стосунки, що вже склалися, а інша - схвалити вступ віруючого в шлюб із невіруючим, або іновірцем, адже цілісність, стійкість шлюбу від початку є під загрозою. І в наші дні Церква не може освячувати шлюби з іновірцями вінчанням, хоч визнає їх законними і не прирівнює до “блудного співжиття” [Там само, 29-30].

Ставлення до повторного шлюбу в християнстві відрізняється від іудаїзму та ісламу. Це має давню традицію. У своєму "Пастирі" Єрма допускає шлюб вдівців, але більшу славу, вважає він, заслуговують ті, що утримались від повторного шлюбу [242, 178-188]. Юстин писав, що ті, хто бере другий шлюб по закону людському у Ісуса вважається грішником, так само як і ті, хто дивиться на жінку з похіттю. Адже не тільки той Богом відкидається, хто ділом чинить перелюб, але й той, хто хоче чинити, адже Богові відомі не тільки справи, але й побажання [242, 284]. “В утриманні вдови більше заслуги, тому що вона знає, чого позбавляється" [291, 338]. Подружки балакучі, ліниві, п’янички, до всього цікаві, заважають дотримуватися вдівства [291,338]. Удівство Тертуліаном ставиться вище, ніж дівство. Адже легко не бажати незнайомого й уникати того, чого ніколи не знала. Хай погана похіть уступить любові божественній. Але багато жінок, відмовляючись від нагороди небесної, хоче бути господинями чужого дому, насолоджуватись багатствами чоловіка, користуватись своїм перевагами, щоб приваблювати до себе повагу не власними заслугам – зазначає Тертуліан [291, 336].

РПЦ вважає, що “Після церковного розлучення, згідно канонічного права, другий шлюб дозволяють невинному подружжю”. Такий дозвіл має характер “пастирської поступки, поблажливості до людської слабкості”. Особам, перший шлюб яких розпався й був розірваний з їхньої вини, вступ у другий шлюб дозволяється за умови покаяння й виконання єпитимії, накладеної у відповідності з канонічними правами. Термін не може бути менше 3-х років. В тому випадку, коли допускається 3-й шлюб, термін епітимії згідно з правилами, святого Василя Великого, збільшується [12, 35].

Не менш важливою є проблема, що аналізується представниками як християнських Церков, так і іудейськими богословами в сучасному світі – це неофіційні подружжя. “Упродовж сотень літ подружній стан, заснований самим Богом у раю, мав у всіх культурних народів велику пошану та повагу. Традиційні подружжя завжди були під опікою й законами Церкви й держави,” - зазначає греко-католицький богослов Ю. Катрій, але в наш час під впливом ліберальних і безбожних ідей майже по цілому світі шириться страшна та шкідлива подружня пошесть, що розбиває основи подружжя. “Ця недуга – неофіційні подружжя! У них перебувають ті, що проголошують “вільну любов”, не зв’язану ні Божими, ні церковними, ані цивільними законами. Для таких метрика церковного шлюбу – це тільки “шматок паперу”. Неофіційні подружжя – це бунт проти традицією освяченої установи подружжя. Це, властиво, ніякі не подружжя, бо вони не визнають шлюбної присяги, ані подружнього контракту” [129,117].

Ще одну проблему обговорюють богослови, представники авраамістичних релігій – нетрадиційні сім’ї. Аналіз священних книг та богословських трактатів свідчить, що всі вони фіксують відхилення від норми у стосунках між статями. В Біблії про це говориться в книгах Буття, Левіт, Вихід. Міжстатеві відносини були не завжди моральними, свідчення цього є згадки про такі випадки у священних писаннях авраамістичних релігій. Про розпусту свідчить і історія міст Содоми й Гоморри, де пороки та пристрасті настільки заполонили людей, що не поважали навіть правил гостинності, а навпаки глумились над гостями міста [Бут. 19:4, 5, 28]. Закони Содому передбачали зґвалтування гостей міста, щоб ніхто до них не приїжджав. Лот замість гостей пропонував власних дочок, що теж засуджує Тора. За це жителі були Богом покарані, але навіть ті, що врятувалися повели себе негідно: дочки Лота зловжили слабістю батька і завагітніли від нього [Бут. 19:31 – 38]. Гріх дочок Лота свідчить про випадки інцесту.

Однозначно негативно ставляться до сексуальних меншин і Біблія, і Коран. Питання про гомосексуальні відносини в ортодоксальному іудаїзмі не обговорюється, вони різко засуджені Торою. Засуджується содомія, скотоложество, кровозмішення [Бут. 19:5-8, Лев. 18:22,23; 29:13, Вих. 22 : 19]. Засуджуються ці явища також і в Корані.

Римо-католицька церква налаштована категорично проти гомосексуалізму, в інших церквах ці питання теж обговорюються. Серед них: чи може проводити службу священик, що не скриває своєї гомосексуальної орієнтації, чи можуть гомосексуали бути рукоположені в сан, чи має церква визнавати стійкі зв'язки таких пар. Подібні питання обговорюються і в іудеїв-реформістів США, Англії та інших країн. Серед священиків католиків неоднозначне ставлення до гомосексуальних пар. Соціологічні опитування, проведені в Голландії, свідчать, що більшість священиків готові благословляти такі шлюби за межами храму, а половина навіть у храмі. Національний єпископат строго заборонив такі церемонії, але 80% опитаних священиків (усього опитано 380 із 1300 нідерландських священиків) не поділяють точку зору національного єпископату. Нідерланди стали першою країною у світі, де з 1 квітня 2000 р. офіційно на державному рівні легалізовані гомосексуальні шлюби [188,2].

Різко негативно оцінюють гомосексуалізм та лесбіянство греко-католики. На їхню думку це суперечить волі Божій, адже, по-перше, не чоловік і жінка стають одним тілом, а особи однієї статі, по-друге, нехтується Божим даром давати нове життя, даром співтворіння з Богом [78,11]. З гріхопадінням любов між чоловіком та жінкою прикріплена до розмноження. В нову епоху, епоху Духа Святого цього не буде. В людській природі чоловік і жінка роз’єднані, а в дусі об’єднані через освячення шлюбу в любові [Бут. 19:5, 8,12-13,24-25; Лев. 18:2, 22,24,25; 20:1-13; Пов. Зак. 21:17; Рим. 1:26,27,32; І Тим. 1:10; 1 Кор. 6:9,10]. Православ’я вважає гомосексуалізм гріховним ушкодженням людської природи і рішуче виступає проти гомосексуалізму [12,67-70].

Велику увагу цим проблемам приділяють свідки Єгови [229;119;288]. Вони приходять до однозначного висновку – гомосексуалізм – аморальна поведінка, розпуста [325]. Розпуста має ширше значення, ніж перелюб. Вона описує всі форми статевих зв’язків за межами законного шлюбу, в тому числі гомосексуалізм [344, 6].

Питання про допустимість "вінчання" гомосексуалістів обговорювалось протягом останніх років у пресвітеріанській громаді США, що налічує 3,6 млн. дорослих віруючих. В червні 2000 р. Національна асамблея пресвітеріан прийняла заборону здійснювати такі обряди в церквах, однак це рішення могло вступити в силу тільки після схвалення його більшістю пресвітерій. Для ратифікації заборони потрібна була підтримка половини пресвітерій 87 з 173, однак регіональні органи висловились проти рішення асамблеї. До цього часу єдиною великою деномінацією США, що офіційно дозволила благословення одностатевих союзів була Об’єднана Церква Христа. На практиці терпимо до вінчання геїв та лесбіянок ставиться також Єпіскопальна (англіканська) Церква [187].

Як уже зазначалось, мусульманське ставлення до шлюбу має багато спільного з іудейським. Пророк Мухаммед був проти того, щоб жінка, зберігаючи цнотливість, залишалась на все життя незаміжньою [37,157]. Аллах дарує одруженим добру вдачу, збільшує їхні статки й укріплю їх гідність і благородство [37, 154].

 Шлюб мусульманина з мусульманкою укладається як угода в присутності двох свідків – мусульман. Якщо шлюб укладений з немусульманкою, свідками можуть бути і немусульмани. З точки зору ісламу, немає потреби в затвердженні шлюбної угоди суддею, юристом-теологом і його фіксації у документі. Укладання шлюбної угоди в ісламському суспільстві досить проста процедура. Для визнання шлюбу дійсним досить взаємної згоди повнолітніх чоловіка й жінки в присутності двох свідків. Головні умови полягають у тому, що ця процедура не повинна бути таємною, а її слід проводити відкрито й прилюдно в селі, кварталі чи махалі [6, 27].

Іслам засуджує нерівні шлюби. Наречені мають бути рівні по багатству, або чоловік багатший [213,160]. “Одружуватись треба з тим, хто має істинну віру. Хто жениться на багатстві, той нічого іншого і не отримає, “- підкреслює відомий богослов Мусаві-Ларі [178, 168-169]. "Іслам знищив і заборонив будь–які общинні розбіжності, дозволивши мусульманам вільно вступати в шлюб між собою, – зазначає ісламський теолог Абу Аля Ал – Маудуді [6,27]. В арабських країнах переважає ортокузенний шлюб на дочці дядька з боку батька, тобто з кузиною, двоюрідною сестрою. Махр при такому шлюбі не йде в чужий рід. В Біблії теж є згадка про такий шлюб як норму в іудеїв [Чис. 36:11]. В доісламський період в арабів був поширений звичай одружуватись на дружині батька, якщо вона не його мати. Практикували одруження братів у складчину, якщо один не міг купити собі дружину, брати допомагали йому. Брати брали одну спільну дружину (поліандрія), але частіше практикувалась полігінія.

На відміну від іудаїзму та християнства, в ісламі існує три види шлюбу: постійний, тимчасовий, із невільницями. В ісламі лише шиїти визнають тимчасовий шлюб, тобто шлюб на певний термін [Коран 4:28]. У сунітів його відмінив ще халіф Омар [40, 50]. Іноді такий шлюб дослідники розцінюють як легалізовану проституцію, однак, він має і дещо інше значення. У шиїтів цей шлюб зберігся до нашого часу і застосовується у таких випадках:

–       тимчасовий шлюб часто укладають люди похилого віку, самотні, щоб допомагати один одному по господарству;

–       у зв’язку з тим, що шаріат забороняє жінці перебувати в домі чужого чоловіка, то отримати хатню жіночу прислугу, можна уклавши з жінкою тимчасовий шлюбний договір, в який включаються пункти про обмеження, наприклад, жінка повинна тільки готувати їжу, або прибирати, мити посуд тощо без фізичної близькості.

Тимчасові шлюби укладаються на чітко визначений термін [178,188] і застосовуються як засіб проти проституції, або як допомога самотній жінці, вдові. Тимчасовий шлюб не дає права на отримання спадку. Із закінченням терміну шлюбу, чоловік не несе матеріальних обов’язків по відношенню до жінки. Діти народжені в тимчасовому шлюбі визнаються законними. Не має різниці між становищем постійної та тимчасової дружини в утриманні, увазі до неї.

З усіх релігій авраамістичної традиції лише іслам вважає нормою багаторазові шлюби. Мусульманські богослови вживають поняття не полігінія (вона була до прийняття ісламу), а багатократне (багаторазове) подружжя. Існування полігінії в арабів у до ісламський період можна пояснити способом життя арабів, котрі займались караванною торгівлею, переїжджали з місця на місце, надовго покидали рідні місця, не могли брати сім'ї із собою, а, отже, заводили сім'ї там, де проживали досить довгий час, або часто бували. Другою причиною була недостатня кількість чоловіків і велика кількість вдів через війни, що призводили до зменшення народжуваності й збільшення бідняків за рахунок удів із дітьми, самотніх жінок.

Закріплення в Корані полігінії пов'язане з тим, що в боротьбі з невірними гинуло багато чоловіків і підтримувати кількість населення можна було через дітонародження, а кількість дітей простіше всього збільшити за рахунок кількості дружин. За один і той же період 4 дружини народять більше дітей, ніж одна. На Сході жартують, що якщо жінка має дев’ять чоловіків, то виношуватиме одну дитину 9 місяців, а за цей час у чоловіка, що має чотири дружини народиться четверо дітей. В результаті війн ставало багато вдів та сиріт, потурбуватись про них не було кому, то ж заохочення шлюбу вдів та народжуваності можна пояснити і турботою про них. Багатоженство, полігінія в ісламі дозволена Кораном [Кор. 4:3] і як засіб проти розпусти.

Згідно з Кораном мусульманин може мати чотири дружини, але не зобов'язаний. Тобто іслам допускає, але не зобов'язує мати кількох дружин.

Збереження полігінії деякі автори [61] пояснюють функціями жінки в сім’ї, традиціями, також тим, що внаслідок війн скорочується чоловіче населення і щоб самотня жінка не грішила, хай краще родить у сім'ї дітей. Велику роль відіграє і громадська думка. З іншого боку, щоб чоловік не гуляв, хай краще утримує дружину. Щоб не було зради, обману, лицемір’я та аморальності, вважають мусульмани, хай краще чоловік оформить свої стосунки ще з однією жінкою офіційно. Кожна наступна дружина береться чоловіком для вирішення якоїсь проблеми. Наприклад, це може бути у випадку, коли перша дружина не може мати дітей, або хвора і не може виконувати свої функції. Якщо дружина безплідна, щоб не розлучатись і не всиновлювати чужих дітей, можна взяти в дім ще одну. Коли чоловік їде надовго від сім'ї, щоб не гуляв у чужих краях, хай краще утримує там ще одну дружину. Полігінія, вважають мусульманські автори, є гуманною, коли виникає демографічна криза після війн, епідемій.

Єменські селяни, котрих можна віднести до сільських багачів, стверджують, що чотири жінки завжди можуть прогодувати одного чоловіка і що, чим більше в домі жінок, тим менше чоловікові доводиться працювати [61,102]. В селянських сім'ях переважає мотив узяти нову робітницю в сім'ю. В багатій селянській родині жінка веде домашнє господарство, виховує дітей, виготовляє килими тощо. Отже, на неї покладається багато роботи, то ж поява іншої робітниці тут бажана. В бідних сім'ях – величезна робота випадає на долю жінки і вона часто сама просить взяти помічницю.

В багатих родинах одруження розглядається як певний династичний союз, вважається не престижно мати мало дружин. Дружина – це ще свідчення певного достатку, не всі можуть собі дозволити утримувати багато дружин. В деяких багатих сім'ях іноді жінка сама хоче взяти собі подругу, щоб не бути самотньою в гаремі.

Іслам допускає і більше чотирьох дружин [Коран 33:49, 52]. Відомі гареми з історії, де були не тільки десятки, але сотні й тисячі жінок. Наприклад, в абасидського халіфа Мамуна (813 – 833) гарем налічував 630 жінок. У персидського шаха Фатх – Алі (1797 – 1834) у гаремі було 158 жінок знатного походження і 900 наложниць. А шах Насер – од – Дін (1848 – 1896) мав 1200 жінок та наложниць. Турецький султан Абдул Хамід (1876 – 1909) теж мав біля тисячі дружин [70].

 Сам Мухаммед мав також багато дружин. Перший його шлюб в 25 років із багатою вдовою, старшою за нього на 15 років, із красивою жінкою зі знатного, багатого роду, котра до того вже двічі овдовіла. Разом прожили вони 25 років. Весь цей час Хадіджа залишалась єдиною дружиною. В 50 років Мухаммед залишився вдівцем. Згідно з переказами Мухаммед не одружувався 6 років, дуже сумував за померлою дружиною. За іншими переказами, коли Мухаммед сумував за Хадіджею, йому порадили взяти в утіху жінку і незабаром він погодився. В 56 р. він узяв третю дружину, а в 60 років - ще 8 дружин. Наступні шлюби Магомета носили здебільшого політичний характер. Так, одруження з Марією – дочкою єгипетського короля, забезпечило йому союзника і надійного партнера. Одруження із Зейнаб було жестом дружби з королем Абіссінії. Шлюб із Софією, дочкою впливового іудея, примирив ворожих іудеїв, що жили поруч. Аіша (дочка Абу-Бекра) забезпечила Пророку надійного соратника й спадкоємця його справ. Не всі шлюби Мухаммеда були лише політичні. Так одруження з колишньою невісткою, дружиною сина, було викликане саме закоханістю в неї Пророка. Син розлучився, щоб батько міг одружитись з нею.

 До прийняття ісламу в арабських племенах була поширена полігінія, чоловіки мали до 10 дружин. Реформи Мухаммеда гарантували жінці певні права у сім'ї, покращилось становище жінок. Мухаммед скоротив офіційно кількість дружин; строго регламентував сімейне життя; виступив проти розпусти; урівняв усіх жінок у правах, незалежно від того перша вона, чи четверта; засудив незадоволеність батька народженням дочки; виступив проти звичаю ховати новонароджених дочок живцем; відмінив левірат, дозволив удові виходити заміж не тільки за брата покійного чоловіка, а й за будь-кого. Але вважається гріхом пропозиція одружитись засватаній дівчині [181,11], недотримання рівноправ’я між дружинами відносно обов’язкових витрат і нерівномірний поділ ночей між ними. В різниці ж любові гріха немає [181,13].

Той, хто бере жінку за дружину повинен поважати її, бо дружина дана йому на втіху [178, 178]. “У судний день для жінок немає кращого заступника перед Аллахом, ніж задоволений дружиною чоловік” [178, 180]. За невірність дружині покарання – побиття камінням, утримання в домашній тюрмі. За вбивство дружини платиться половина викупу, за вбивство чоловіка - 100%.

Іслам дозволяє багато разів одружуватись, якщо дозволяє майнове становище. Усі дружини мають рівні права, а чоловік має забезпечити кожну дружину всім: від одягу до житла. Чоловік зобов’язаний: забезпечити достатком кожну дружину щоб мала гідну їжу, житло, одяг; однакову подружню увагу кожній; виконувати по відношенню до кожної дружини й дітей свої обов’язки [178, 201]. У зв’язку із проблемою відповідальності чоловіка за добробут своєї сім’ї існує дві крайніх точки зору. Прибічники однієї з них закликають батьків сімейств повністю відмовитись від турботи про своє сімейство. Друга точка зору, про яку говорив імам Алі, спонукає їх до невгамовного накопичення заради своїх домочадців. Будь-яка з цих крайностей заслуговує осудження [37,144]. В Суні наведені слова Мухаммеда, що підтверджують на думку богословів необхідність турбуватись про сім’ю: “ Є три категорії людей, які не будуть допущені в царство небесне: п’яниці, чаклуни, і ті, хто відрікається від своїх родичів” (Али-хисал) [37,139].

 Мусульманці дозволено виходити заміж лише за мусульманина, або ж за людину, яка прийняла іслам. На відміну від іудаїзму та християнства, Мухаммед дозволив одружуватись мусульманам з іновірками, бо рід ведеться по батьківській лінії, приналежність до релігії теж. Але жінка-мусульманка не повинна виходити за іновірця, тобто зберігся доісламський арабський патріархальний звичай племінної ендогамії – плем'я своїх жінок на сторону не віддає, але чоловіки можуть приводити чужинок, адже це призводить до зростання могутності племені за рахунок зростання кількості дітей. Прихід чужинок покращує біологічні основи племені, але етнічні, мовні, релігійні особливості зберігаються. Національність, приналежність до релігії, на відміну від іудаїзму, визначається за батьком, а не за матір'ю. Іслам схвально ставиться до шлюбу з іновіркою, якщо жінка приймає іслам. Це богоугодна справа і за неї чоловік буде в раю [40, 40]. Віровідступник карається смертю [213,160]. Чоловіка також піддають покаранню за невірність, якщо утримує у своєму домі наложницю-язичницю. Не можна одружуватись з язичницями, вогнепоклониками [213,159], але можна з жінками з “кітабі” (іудейки, християнки), тобто з тими, що мають писання [213, 159].

Отже, щодо різних форм сім’ї та становища жінки в них можна зробити висновок, що релігії підтримують ті форми сім’ї, де в тій чи іншій мірі реалізується сутність та призначення жінки.

Форми сім’ї змінювались в історії, як і ставлення до них. Але всі вони забороняють ті форми шлюбу, що не сприяють реалізації жінкою свого призначення бути помічницею чоловіка та продовжувати рід людський, тобто виконувати заповідь плодитись й розмножуватись та не сприяють збереженню віри.

Розглянувши сутність та смисл існування жінки у віроповчальних системах релігій авраамістичної традиції, можна зробити наступні висновки:

-         Богослови релігій авраамістичної традиції вважають, що жінка, як і чоловік є образом і подобою Бога. За своїм походженням по відношенню до чоловіка вона вважається істотою вторинною, створена пізніше нього як його частина, як помічниця, подібна до нього. Творення жінки є свідченням неоднаковості статі.

-         Сім’я – це місце, де себе може реалізувати жінка. Вона виникає зі створенням жінки і є основним місцем її діяльності. Бог сам обрав першу шлюбну пару, привівши Єву до Адама. Сім’я, як природний стан відносин між чоловіком та жінкою, є особливим інститутом, що виник, як твердять теологи, ще до гріхопадіння і зберігається після нього, набуваючи нових рис.

-         Першими словами Бога, зверненими до людей, було благословення “плодитись й розмножуватись”.

-         Становлення чоловічої і жіночої статі в процесі творення жінки не закінчилось, остаточне розділення (чи виділення) жіночого й чоловічого начала відбулось після гріхопадіння. Вина за гріхопадіння в релігіях авраамістичної традиції лежить на жінці. В авраамістичних релігіях у тлумаченні проблеми статі відображене пануюче становище чоловіка.

-         В результаті гріхопадіння неоднаковість доповнюється нерівністю, жінка покарана фізіологічно (вагітність, болі при місячних і пологах), психологічно (сильний потяг до чоловічої статі) і соціально (панування чоловіка), що знайшло своє відображення у функціях жінки в сім’ї. Чоловік покараний, працею, основне його місце поза сім’єю.

-         В іудаїзмі та ісламі закон вимагає обов’язково одруження від чоловіків та жінок. Одруження підноситься до служіння Богу, інакше - це неповноцінна людина. Релігії надають шлюбу виключно важливого значення в наш час, вважаючи, що шлюб установлений Богом і ним освячений. Шлюб визнається найвищою цінністю між статевих відносин, що гарантує жінці певне майбутнє  її та дітей.

-         Мета шлюбу – взаємна допомога, народження дітей, особисте добро та щастя подружжя. Хоч дітонародження у іудеїв та мусульман найважливіша мета створення сім’ї, а у християн це дещо другорядна мета, але святість життя і гуманне ставлення до дітей є в усіх авраамістичних релігіях.

-         Фундамент шлюбу у християн - єдність любові, нерозривність та святість. Сім’я для слави Бога, а не тільки для власного благополуччя. Шлюб двох християн є образом союзу Христа та Церкви, в іудеїв – завіту Бога й обраного народу.

-         Сім’я ніколи не була обов’язком католика та православного християнина. Їм більш ніж іудаїзму, ісламу, протестантизму притаманні такі риси як проповідь аскетизму, безшлюбності, бездітності, гріховності тілесного, заборона розлучення, повторного шлюбу. В цілому ж ставлення до шлюбу, безшлюбності, аскетизму позитивне лише у християн. Найбільш аскетичною з релігій авраамістичних теж є християнство.

-         Однак, ставлення до сім’ї та шлюбу в релігіях авраамістичної традиції неоднакове, історично змінювалось, що пояснюється умовами виникнення та функціонування релігій.

-         Полігінії дотримувались в давнину багато народів, однак у наш час допускає лише іслам. Іслам на законодавчому рівні закріплює багатоженство, переважне право чоловіка на дітей.

-         Важлива проблема, із якою стикаються сучасні релігії у питанні сім’ї – це міжрелігійні шлюби. Ставлення до одруження з іновірцями в релігіях авраамістичної традиції різне: негативно ставиться іудаїзм та християнство. Саме в цьому вони бачать основну загрозу релігії. Міжрелігійні шлюби розмивають націю – неможливо дотримуватись закону, адже більшість обрядів здійснюється в сім’ї. Сім’я готує іудея з дитинства, і в змішаній родини це не можливо.

-         Для мусульманки теж існує заборона виходити заміж за іновірця, водночас мусульманину дозволяється одружуватися з жінкою будь-якого віросповідання, за винятком язичниць.

-         Релігії підтримують ті форми сім’ї, де тією чи іншою мірою реалізується сутність та призначення жінки. Форми сім’ї змінювались в історії, як і ставлення до них. Але всі вони забороняють ті форми шлюбу, що не сприяють реалізації жінкою свого призначення – продовжувати рід людський, тобто виконувати заповідь плодитись й розмножуватись та заважають збереженню віри.

 

 

 

РОЗДІЛ 3

РОЗУМІННЯ АВРААМІСТИЧНИМИ РЕЛІГІЯМИ ПОЛІФУНКЦІОНАЛЬНОСТІ ЖІНКИ ЯК РЕАЛІЗАЦІЇ СЕНСУ ЇЇ ІСНУВАННЯ

 

3.1 Природно-біологічні функції жінки.

Жінка у віроповчальних системах релігій авраамістичної традиції вважається створеною як помічниця чоловікові і разом з ним здійснює велике благословення Бога – розмножувати рід людський. Сенсом її життя має бути реалізація функцій закріплених за нею остаточно після гріхопадіння. Умовно функції можна поділити на три групи відповідно до функцій сім’ї: природно-біологічні функції жінки, суспільні, духовно-психологічні. Розглянемо як інтерпретують богослови природно-біологічні функції жінки в структурі сім’ї, котрі включають відносини між чоловіком та жінкою, родинні стосунки батьків і дітей.

Кожна релігія, як і кожна історична епоха, виробила своє особливе ставлення до стосунків чоловіка та жінки, еротики, сексу, дітонародження. Проблема жіночої статі не зводиться до проблеми сексу, хоча вона і включає в себе секс, але не тотожна йому. Традиціоналістський підхід бачить вирішення проблеми статі, однієї з центральних проблем людського існування, в подоланні глибинної роздільності двох начал і возз’єднанні половинчастих душ, що втратили один одного в часі, починаючи з Адама та Єви [86,8]. "Що стосується жіночого начала – узагалі всю множину його смислів і проявів можна звести до двох основних архетипів – афродичному та диметричному, інакше кажучи, до матері та коханки,” - писав Ю. Евола [86, 200].

Ставлення до жіночої статі в природно-біологічній структурі сім’ї в іудаїзмі склалось поступово на основі давніх вірувань. Багато чого було запозичене, але й багато від чого іудеї відмовились, не сприйняли, або навіть активно боролись. В іудаїзмі велику увагу приділено сексуальному життю людини, як природному явищу, нормальному за нормальних умов. В сексі нема нічого ганебного, але він має бути подружнім. Подібно  того, як їжа й пиття піднесені Торою до рівня служіння Всевишньому, освячено все, що відноситься до області сексу [82, 135]. Заповідь Бога "Плодіться й розмножуйтесь" на думку іудеїв освячує сферу статевих стосунків. "Закони сімейного життя складають важливу частину релігійного кодексу і зачіпають всі його аспекти - аж до інтимних відносин," – підкреслює іудейський богослов Х. Донін [82,131]. Але так само, як за законами кашрута не всяка їжа приносить користь, так і в інтимній сфері іудей має розрізняти чисте й нечисте, святе й низьке. Відносини між статями мають відзначатись скромністю. Люди знаходяться постійно перед Богом, тож їм має бути соромно за непристойну поведінку.

Іудаїзм не тільки дозволяє, а й заохочує статеві стосунки в певний час і в межах дозволеного законом. "Єврейство не бачить нездоланної суперечності між Богоподібністю і сексуальною природою людини, між тілом і духом," - зазначає іудейський теолог Н. Лем [153,27]. Право на статеві стосунки в іудаїзмі вважається законним правом жінки, не менш важливим, ніж право на отримання їжі та одягу, якими чоловік зобов'язаний її забезпечити. Статеві стосунки іудаїзм не обов'язково пов’язує із зачаттям та продовженням роду, хоч і заохочує народження чим більшої кількості дітей. Рамбам писав: "Той, що дає нову душу Ізраїлю подібний до Того, Хто створив світ" [82,149]. Жінка має право на статеві стосунки і тоді, коли вона не здатна до зачаття, хвора, стара, безплідна тощо. Секс – є запорукою збереження духовного й фізичного здоров'я, як чоловіка так і жінки.

Як вважають іудейські богослови, в рамках дозволеного немає в сексі нічого гріховного, непристойного чи тваринного. Більше 1/6 об'єму Талмуда присвячено проблемі статі, шлюбу, прав жінки, розлученню. Сексуальний аспект сімейного життя талмудисти вважають одним із найважливіших. Цій проблемі присвячено трактат "Ніда" у розділі "Тогорот” (”Чистота”). Біблейські твердження з приводу "ніда" є в книзі Левіт [15:19-24, 18-19, 20:18]. Сексуальне життя регламентується релігією у зв’язку з розумінням суті крові та її значення в житті людини. Душу людини іудеї розуміють і як дух, що вдихнув Бог в тіло Адама, і як кров. Секс не оскверняє жінку, але менструальна кров вважається нечистою субстанцією, як і сім’я поза тілом жінки, як хвороби на зразок прокази, яка виступає втіленням смерті. Підтвердженням цього є “ніда” – відділена, заборонена жінка для чоловіка. Жінка вважається нечистою також протягом семи днів підчас та після менструації, або народження сина і чотирнадцяти після народження дочки. В обидвох випадках після цього відраховують ще сім "чистих" днів, які закінчуються відвіданням мікви. В деяких общинах увійшло в традицію відкладати відвідання мікви до закінчення 40 днів із дня народження сина і 80 із дня народження дочки [82,146]. Саме народження дочки робить жінку на довше нечистою. В цей час чоловік навіть не може торкатись її. Знову їх об'єднує спеціальна процедура - міква. Ритуальне очищення після менструації, перед весіллям, після народження дитини через відвідання мікви, занурення у воду з читанням молитви благословення - називається "твіла" - занурення.

На відміну від інших авраамістичних релігій, в іудаїзмі є деяка незалежність жінки в сексуальному житті від чоловіка і, більше того, є можливість впливати на чоловіка, регулювати відносини. Це перш за все через омовіння в мікві до якого вона для нього недосяжна, заборонена, хоча богослови і повчають жінок, що вони не повинні використовувати в боротьбі з чоловіком, чи для покарання чоловіка, подовження стану заборонності, зволікаючи відвідання мікви. Відкласти її можна, але тільки якщо чоловік у від'їзді. Тобто, сексуальне життя не повинно використовуватись одним із членів подружжя проти іншого. "Жінка не повинна відкладати омовіння в мікві чи якимось іншим чином "ставити перешкоду” між собою та чоловіком, щоб зробити йому прикрість або відомстити. Серйозним гріхом є використання фізичного "потягу" як знаряддя "покарання чоловіка, або засобу тиску на нього," – підкреслює Х. Донін [82,143]. Серйозним гріхом жінки є взагалі будь–який тиск на чоловіка: використання влади, фізичної сили. "Чоловіка закликають турбуватись про задоволення жінки під час статевого акту і не схвалюють, якщо робота заставляє його знаходитись поза домом і цим прирікати дружину на більш довгі перерви в спілкуванні з чоловіком, ніж вона чекала, коли виходила за нього заміж," – пояснює С. Пілкінгтон [215,182].

"Міква відділяє період утримання, коли подружня близькість заборонена, від періоду, коли вона не тільки дозволена, але й заохочується, бо приносить користь фізичному й духовному здоров’ю людини," - зазначають богослови [82, 145]. Дружина зобов'язана слідкувати за своїм менструальним циклом, віднімаючи день останньої появи крові і відрахувати сім наступних "чистих" днів, щоб не занадто рано і не дуже пізно здійснити обряд [82,145]. Рабини встановили мінімальний термін протягом якого жінка не повинна мати сексуальних контактів - це 12 днів на місяць.

Уперше жінка відвідує мікву перед шлюбом, тож і весілля планують так, щоб воно припадало на дні, коли близькість дозволена. "Подружня пара заохочувалась й заохочується до сексуальних контактів в суботу, як один із радісних днів" [215,182].

 Іудейське збереження "чистоти сім'ї" богослови вважають способом збереження свіжості почуттів - вічний медовий місяць. Після 12 - 14 днів розлуки, коли не можна було навіть торкатись один одного, спати в одному ліжку тощо, жінка знову приходить до чоловіка як уперше після весілля. "Хай буде нечиста сім днів, щоб була жаданою для чоловіка, як у часи вступу під весільний балдахін”. Період нечистоти, вважають іудейські богослови, не принижує жінку. В тому, що вона "нечиста" немає ні її вини, ні заслуги. "Жодна властивість не применшує і не принижує жінку перед іншою жінкою, яка знаходиться в стані "чистоти". Нема заслуги чи вини в тому, що була "нечиста" стала "чистою" або навпаки. Це лише констатація, що вона не може мати статевих зносин. Поняття "чистий" не тотожне "гігієнічний", "нечистий" – "негігієнічний". Не штучна перерва, а "добровільне утримання". Це - відображення відчуття жінкою божественного часу й ритму. Міква змиває почуття сорому, вини за близькість і підсилює взаємну любов. Закони "ніда" стосуються ритуальної чистоти і розглядаються лише окремими представниками іудаїзму як такі, що принижують жінку, однак більшістю, в т. ч. реформістками, корисними, виразом єврейської жіночності [215,181]. Міква для жінки це також свідчення причетності та приналежності до давньої історії, традицій освячених тисячоліттями. Вона формує жіночу національну самосвідомість. Входження у води мікви - це знак того, що ти одна з тих, хто обраний, тобі передали естафету, ти продовжиш традицію. "Ніда постійно нагадує мені що я єврейка, "- каже Блу Гриберг. "Багато відчувають святість єврейських жінок, їх приналежність до народу," – підкреслює С. Пілкінгтон [215,183-184].

"Подружжя має уникати всього, що порушує “шлом байіт” (мир в сім'ї), - зазначає Х. Донін [82, 142-143]. Система, яка встановлена єврейським законом для чоловіка та дружини, відома під назвою "таората – мишнаха” (чистота сім'ї) [153,49]. Дотримання законів чистоти збереже свіжими почуття.

Ортодоксальна іудейська традиція орієнтується на чоловіка. Іудейські богослови критикують християнство за ототожнення сексуальних відносин із первородним гріхом, а народження дітей як передачу первородного гріха наступним поколінням. "Євреї в сучасному світі знайомі як з аскетичним християнським ідеалом відносин між чоловіком і жінкою, так і з гедонічним принципом сучасної секуляризації, з його сексуальною вседозволеністю. Іудаїзм далекий від обох крайнощів, і для віруючих євреїв однаково чужі як ці полярні концепції, так і норми поведінки, що витікають із них,” - підкреслює Х. Донін [82,132]. Жінка народжує дітей, а отже, збільшує кількість тих, хто обраний Богом і сприяє таким чином приходу Його царства на землі і це її основна функція. Всі інші види діяльності підпорядковані цій меті.

Дещо відмінним є підхід до цієї проблеми в християнстві. Протиріччя християнського вчення про стать зумовлене неоднорідністю підґрунтя, на якому сформувалось християнство. Воно, як і будь-яка інша релігія, постійно відчувало на собі дію соціально-політичних, культурних та інших чинників суспільного життя, не залишалось незмінним, а, пристосовуючись до нових умов, постійно трансформувалось в ході історії, вміло обслуговувало нові соціальні структури і таким чином зберігало свій вплив на людей. Раннє християнство мало есхатологічний та месіанський характер. Християни використали ідеї іудаїзму про прихід помазаника Божого, месії: спасіння роду людського має відбутись через другий прихід Ісуса Христа, котрий судитиме людей і установить Царство Небесне, Царство Боже, тобто ідеальну державу, що складатиметься з праведників, в ній буде вічний мир, гармонія та справедливість. На відміну від іудаїзму, на перший план виходить вселенський, універсальний, космополітичний месіанізм, котрий звертається не до Богом обраного народу, а до всього людства. Він мав важливе значення для поширення християнства, бо відкрив шлях до усвідомлення рівності людей, як членів людського роду, зміцнив становище жінки в суспільстві та релігійному житті. Перемога цієї тенденції дозволила подолати іудейський ізоляціонізм і перетворитись в релігію спочатку Середземномор'я, а пізніше - й у світову.

Проблема відношення між статями в ранньому християнстві відображає суперечливі погляди християнства в цілому. Виникнувши, як секта в іудаїзмі, в питаннях ставлення до взаємин статей воно ввібрало ідеї східних містичних учень, досягнення грецької філософії від її початків до періоду еллінізму, а поширюючись в Римській імперії, зазнало впливу стоїцизму, неоплатонізму та римського права. Найхарактернішою рисою раннього християнства була віра в спасіння через другий прихід Христа, останній суд і Царство Небесне на землі. Для цього періоду характерна, так звана, актуальна есхатологія. В умовах загальної екзальтації і загостреного містицизму, що супроводжував становлення нової релігії, перші християни чекали скорого кінця світу, вірили, що месія прийде найближчим часом [Об. 1:3; 3:11; 22:7, 20; Мт. 24:34; 10:21; інші]. Актуальні месіанські-есхатологічні тенденції спирались на революційно - бунтарські настрої нижчих верств загарбаних Римом народів. Ставлення до жінки, плотської любові, дітонародження зумовлене саме цим. Але, разом з тим, в новозавітних текстах сформульоване й інше трактування есхатології. Месія прийде, але не зараз [Ів. 5:7; 2 Сол. 2:1, 3; 5:1-2].

 З часом раньохристиянський месіанізм перейшов від актуальної есхатології до неактуальної - до закликів довготерпіння. В подальшому офіційне християнство взагалі виключило есхатологічний рубіж із яких би то не було реально - історичних земних параметрів і перетворило в ідеальний орієнтир для вдосконалення душі.

 Ставлення до плоті в християнстві має дві лінії. По-перше, відкидання плоті. Адже вже незабаром, ще за життя цього покоління настане кінець світу. Нехтуванням плоті як джерелом зла йде ще від платонівського трактування тіла як темниці душі, тіло прив'язує людину до матеріального світу. Причиною, що викликає плотські гріхи є жінка. Есхатологічний характер християнства в перші віки його існування привів до нехтування плоттю. Жінка перед лицем близького кінця світу провокує чоловіка множити гріх, народжуючи грішників, а близький кінець світу не потребує примноження грішників. Отже все, що пов'язане з відносинами між чоловіком та жінкою є гріховним, тож слід відмовитись від будь-яких зв'язків із протилежною статтю.

Недостатньо контролювати сексуальні пориви, бажано зовсім їх згасити. Таке ставлення до еротики та сексу в християнстві склалось під впливом боротьби з язичницькими культами, що заохочували сексуальну розбещеність. Августин вважав, що секс є гріхом. Заборонений плід в Біблії – це секс, а гріхопадіння – пізнання сексу. Секс грішний, треба утримуватися від спілкування з протилежною статтю. Не повинно бути жодних сексуальних контактів. Ідеал - обітниця безшлюбності. Особливо це стосується духовних лідерів, які взагалі не повинні мати контактів із жінками.

У християнстві засуджується будь-який прояв еротизму, сексуальності. Чуттєвість розглядається ними як зло, диявольське наслання. Проблема похоті стає провідною в стосунках людей. В розумінні похоті можна виділити дві лінії: по - перше, похіть - це будь-яке тілесне задоволення, насолода; по-друге, це бажання чужого, надмірного, неприродного. У християнстві панував страх перед плоттю.

 Однак, з іншого боку, плоть є храмом Божим, де перебуває душа. Отже, відносини між чоловіком та жінкою, якщо вони цнотливі й гармонійні, є позитивним чинником у духовному становленні особистості. Чоловік, жінка, плід їх любові – дитина - це матеріалізація почуття материнства, почуття любові, з яким Бог створив землю й людину.

Мусульманські та іудейські дослідники зазначають, що з трьох релігій авраамістичної традиції найбільш аскетичною є християнство. Починаючи з його зародження і до епохи Ренесансу панував страх перед плоттю. Найбільш яскраві приклади еротично закритих суспільств можна знайти в середньовічних християнських країнах, де домінували два стереотипи:

1.     Позитивна – " хороша" жінка – наділена цнотливістю, котра уособлювала байдужість і навіть відразу до статевого життя.

2.     Негативна – “зла” жінка - персоніфікує неприборкану похіть і спокусу.

Формується женоненависницька ідеологія – мізогінія (misogyny). Як зазначає Е. Вардіман, у християнстві "статевий потяг, як і акт зачаття, завжди порочний, він ніколи не є вільним від гріха" [43,83]. Під впливом доктрини гріха, що тяжіє над стосунками чоловіка та жінки, склалась християнська концепція відносин чоловіка та жінки не тільки поза шлюбом, але і в шлюбі. Покаранням за гріхопадіння любов між чоловіком та жінкою стає прикріпленою до розмноження. В Єві мати принижена, дітонародженням виявляється пов'язане з гріхом та спокусою.

Але водночас Мати Божа – це поєднання вічності жіночності з вічним материнством, спасіння світу - від Матері. Прихід нової людини у світ супроводжується муками матері, але вона переживає не лише біль та страх, а й сокровенне, найважливіше: вона усвідомлює значимість виношування плоду, їй інтуїтивно дано відчути, що здоров’я, життя майбутньої людини, її душевний стан залежить від неї. Як монастир - місце відмолене перед Богом і ченці оберігають шматок святої землі, мати оберігає утробу із зародком. В момент появи дитини мати переживає досвід смерті й отримання релігійного досвіду, подібного до того, який відкривається у священних текстах. Господь допомагає служити матері природі людській, материнській, матеріальній, земній.

Образ Пречистої Діви це не стільки перемога жінок, скільки чоловіків. Це ідеал жінки в очах чоловіка, а не жінки. Чоловік більше всього хоче бачити в жінці чистоту і непорочність через власну еротичну потребу й потреби власника в патріархальному суспільстві, як ознаку його виключної власності. Ідеал жінки – заміжжя, стати чиєюсь, коханою. Лише тоді вона в очах інших жінок і чоловіків отримує певну цінність. Про це свідчить низький соціально-гендерний статус старої діви. Заміжжя, шлюб – ось цінність в очах жінки. Психологічно, а не фізіологічно чи біологічно, вона хоче вийти заміж більше, ніж чоловік одружитись. Незайманість додає їй цінності лише в очах чоловіка, а не в очах жінок. Для неї самої незайманість має значення як засіб підвищення власної цінності в очах чоловіків. Як пасивна сторона у взаєминах “чоловік – жінка”, як істота, що не вибирає, а її обирають, вона сприймає інтерес до себе як своє визнання. "Статевий акт є вищою цінністю жінки, яку вона старається завжди й усюди здійснити," - вважає О. Вейнінгер. Це є демонстрацією, підтвердженням своєї потрібності [47, 287]. Для жінки її "чистота", або "невинність "всього лише одна з прикрас, один із способів надання собі сексуальної привабливості,” – додає Ю. Евола [86,164]. Ідеал Марії - це чоловічий ідеал жінки для жінок, а не для чоловіків, вважають деякі дослідники (Е. Вардиман, О. Венігер, Ю. Евола та ін.).

Однак християнство своїм поширенням багато в чому завдячує жінкам. Це не могло не вплинути на статус жінки в християнстві. “Багато жінок, закріпленні благодаттю Божою, здійснили багато справ мужніх,” - визнає Климент Римський [242,57]. Але вже в ранньому християнстві поряд із статевим аскетизмом, як свідчить Климент Олександрійський та Іриній, поступово формується й зворотне явище. Ці автори зазначають, що єресі II-III ст. (канаїти, адаміти, василіадіани, миколаїти, симоніани) мали виразний оргіїстичний характер. Боротьба з єресями та демонами теж була перейнята еротичним духом. У процесіях флагелантів спостерігаються не високі взірці аскетизму, а групові статеві акти. Ідея гріховності плоті у флагелянтизмі набули потворного вигляду [146]. На зміну дохристиянським уявленням про шлюби людей з богами (приміром, Зевс і Даная) прийшли уявлення про статеві зв'язки людей зі злими духами, демонами. Згідно з Біблією, люди вже мали зв'язки з ангелами, але від цього людство стало не кращим, а ще гіршим і Бог покарав їх всесвітнім потопом. Вплив язичницьких культів на християнство теж був великим. Секс - суперник Бога у ранніх християн. Привабливість, хтивість жінки розглядається як знаряддя її панування над чоловіком [291]. Тертуліан закликає стати добровільним скопцем заради царства Божого. Утримання – це шлях до великого спасіння, свідчення віри, найкраще приготування нашої плоті до того дня, коли вона стане в нетлінності для виконання останньої волі Божої. "Не будь похітливим, бо похіть веде до блуду. Утримуйся від непристойних речей і не будь нахабним, бо все це породжує перелюб," – зазначається у “Вченні 12 апостолів” [241,7]. "Тому всі, хто вступив у співжиття з Богом поважайте один одного і дивіться по плоті на ближнього свого, але завжди любіть один одного в Ісусі Христі”, – підкреслює Ігнатий Антиохийский [242,78]. Християнський гностик Іриній виступив за нове розуміння любові. Спираючись на Новий Завіт [Петр. 4:8; 1 Кор. 13:4], він стверджував, що любов підносить людину до нездоланних висот: “Любов з’єднує нас із Богом; любов покриває багато гріхів.” Іриней, протестуючи проти безшлюбності, писав: "Хто не любить жінку, той не знає істини, він ще має прийти до істини" [43,111]. Климент Римський наголошував, що любов усе приймає, все терпить великодушно. В любові немає нічого низького, любов усе робить із згоди, любов’ю всі, обрані Богом, досягли досконалості, без любові немає нічого приємного Богу [242,57].

В агіографії того часу жінка змальовувалась смиренною, чоловік - деспот, а вона мольбами, послушанням стримувала його, підтримувала мир в домі. Шлюбні стосунки розглядались як лише духовні, платонічні, тілесне єднання не заохочувалось, духовна єдність без статевого життя й дітей [196,56]. Як зазначає К. Опіц, житійні героїні проповідують утримання від сексуального життя, релігійний аскетизм [196,60].

В пізньому Середньовіччі йде романтизація чоловічої любові до жінки. Відкидається егоїзм та секс в стосунках між статями. З’являється мотив діви, яку треба врятувати, мотив недосяжної дами серця. "Глибокі риси аскетичності, чоловічої самопожертви, властиві рицарському ідеалу, найтісніше пов’язані з еротичною основою цього підходу до життя і, можливо, є лише моральним заміщенням незадоволеного бажання,” – приходить до висновку голландський філософ та історик Й. Хейзинга [314, 82].

В епоху Середньовіччя жінка - це спокуса для чоловіка й покарання. Красива жінка - теж покарання чоловіку. Своєю красою, сексуальністю вона приваблює чоловіків. Вона пожадлива не тільки до чоловіків, але навіть до самого диявола. Виникає вчення про інкуби та сукуби. Від такого трактування образу жінки не відступили і в епоху Ренесансу, коли теж розглядали жінку як відьму, вірили в можливість спілкування з дияволом і вважали нормою вогнище для неї. Навіть відомі гуманісти писали трактати про відьом і носили амулети проти них, як, наприклад, засновник Флорентійської академії, відомий гуманіст Марсіліо Фічіно, автор трактату "Відьма". В цей період Бога-Отця сприймали як саму силу, вічну, всюдисущу, як дію, священну каузальність, котра навряд чи може набути вловимих для земних очей рис. На противагу Богу, Діва Марія, Мати Божа - це реалізоване божественне, представниця грішних, яка зберігає благодать. Протилежним до Марії є світ диявола. Паралельно існують два світи: зло, відьми, хитрість, підступність і Діва Марія, святість, добро. Разом із полум'ям любові до Марії, горіло полум'я вогнищ спалюваних відьом. Людина над прірвою, кожний день - вічна боротьба. Це знайшло, зокрема, відображення в архітектурі готики.

Можна погодитись з Г. Бьолем, що звичайно, "Єва, Марія, Магдалина - три іпостасі, що ніколи не виступають у жіночій природі в чистому вигляді і ніколи нарізно" [19,333]. А ,отже, як зазначав О. Шпенглер в епоху Відродження "Саме тому, що у вигляді Марії небесна любов знайшла для себе осереддя, земна любов стала родичкою диявола. Жінка - це гріх - так відчували великі аскети… Диявол панує через жінку; відьма є поширювачкою гріха" [338, 50].

Під час хрестових походів європейці ближче познайомились з мусульманським світом, такими традиціями як полігінія, фіктивний, тимчасовий шлюб, розлучення, сексуальна розпуста, чуттєвість, жорстокість. Християнські автори критикували статус мусульманської жінки, зокрема, необхідність ховати себе від чужих поглядів, неможливість відвідувати храм, вільно вийти з дому. Але знайомство з чужими традиціями допомогло західному світу глибше осмислити особливості власних традицій та чіткіше сформулювати християнську концепцію сімейно-шлюбних відносин.

В цілому, можна погодитись з висновком Ю. Еволи, що християнська точка зору негативно сприймає сексуальний гедонізм, водночас виправдовує (хай і без старозавітної апології "плодіться та розмножуйтесь") відтворюючу функцію статі як природну основу сім'ї та шлюбу - безкорисних та освячених церквою цінностей. Статеве почуття сприймається церквою як начало, що має в собі можливість гріха, але його наслідок - дітонародження - благословляється як основа продовження роду. Правда, таке відношення до статевої любові присутнє не в церковній догматиці, а перш за все, у способі поведінки християн, що історично склався, особливо у католиків [86, 9]. На це вказував також і відомий російський філософ В. Розанов. З проголошенням переваг одруженого стану, акцент зміщується на материнство.

Сучасні християнські богослови, враховуючи зміни, що відбулись в суспільстві, переглядають ставлення до інтимного життя. Особливо помітні ці тенденції в католицизмі та протестантизмі, дещо консервативніші православні богослови. Єдиної точки зору тут немає, але можна вказати на певні тенденції.

У кінці XX ст. католицька думка знайшла своє вираження в енцикліці папи Іоанна Павла II про завдання християнської сім’ї в сучасному світі (1981 р.). Цей важливий документ, присвячений проблемі сім’ї, став підсумком роботи Синоду, що засідав у Римі з 16 вересня по 25 жовтня 1980 р. В енцикліці папа підтверджує, що саме через сім’ю людина реалізує своє глибинне покликання до любові. Християнська сім’я названа малою або домашньою Церквою, тому що вона — це перша громада, де люди прийняли, визнали, розділили досвід любові до Бога і до людей. Сім’я повинна стати глибоким і сильним співтовариством життя і любові, що дозволить кожному з її членів розширити й реалізувати власне покликання, навчивши служити життю, роботі і людяності. У такій якості вона бере участь у місії Церкви.

Пропонуючи цей ідеал християнської любові, католицизм не ідеалізує сім’ю, а навпаки відзначає, що в родині бувають конфлікти, люди можуть наносити один одному образи, часом досить сильні. Але Церква визнає ту вихідну людську реальність, що зветься сім’єю і вказує, що вона повинна пройти довгий шлях, щоб перебороти замкнутість на собі і стати відкритою для інших. Церква стверджує, що саме сім’я має згодом стати співтовариством, заснованим на любові, повазі до особистості; місцем солідарності, спілкування, неупередженості і безкорисливості; місцем, де люди учаться приймати розходження і прощати один одного; символом світу й милосердя [248, 408-409].

У проблемі жіночої статі "неможливо розібратись, не зрозумівши саму особистість, умови її існування, вчинки та права," – зазначає К. Войтила в праці “Любов і відповідальність” [53, 78]. "Чоловік і жінка через народження дітей, через участь в процесі становлення нової людини, по-своєму приймають участь в процесі творення" [53, 119]. І далі пише: "Чоловік і жінка через подружнє життя, через повноцінне сексуальне співжиття включається в цей порядок, вирішуючи особливим чином приймати участь у справі творіння” [53,121]. Він критикує пуританізм за розуміння шлюбу лише як використання жінки для дітонародження. Бог використовує людину як засіб творіння. Жінка, секс існують для "забезпечення екзистенції виду homo sapiens” [53,124-125]. Католицький філософ розрізняє дві групи вчинків: внутрішні та зовнішні, пояснюючи, що декалог в 6-й заповіді говорить "не чини перелюбу", а в 9-й – "не побажай жени ближнього свого", тобто спрямований проти похоті [53, 210].

З точки зору структури гріха (в рамках аналізу гріховної любові), ні чуттєвість в її чистому виразі, ні похіть плоті, ще не є гріхом. Католицькі теологи вбачають в похоті плоті лише "осередок гріха". Важко не визнати осередком гріха постійну схильність до оволодіння тілом особистості іншої статі, як "об'єктом використання", тоді як відношення до людини має бути не споживацьким”, - підкреслює К. Войтила [53,223].

Католицизм виходить з того, що зло не має субстанційної основи й пояснює причини зла у світі свободою волі людини. "Чуттєвість, і навіть похіть тіла, самі по собі ще не гріх, адже гріхом може бути тільки те, що йде від волі - дія свідома й добровільна" [53,224]. Гріх в цьому випадку породжується тим, що людина не хоче підпорядкувати почуття особистості й любові, а навпаки - особистість й любов підкоряють почуттям. "Цнотливість в систематиці св. Фоми пов’язана с кардинальною доброчесністю поміркованості і їй підпорядкована...Треба, щоби чуттєві збудження підкорялись розуму, в цьому якраз і полягає завдання чесноти “поміркованість," – робить висновок К. Войтила [53, 231-232].

Завдання цнотливості - звільнити любов від принципу використання. Бути цнотливим означає мати "прозоре" ставлення до особи іншої статі. Суть цнотливості – “… в будь якій ситуації "встигнути" за цінністю особистості і дотягувати до неї будь-яку реакцію на цінність плоті та статі," - підкреслює філософ. Цнотливість не веде до нехтування плоті, їй властиве певне смирення плоті [53,233-235]. Виділяє також К. Войтила поняття дівство, як жертовну любов, звернену до самого Бога [53,315].

Фізичні взаємовідносини освячені та установлені Богом. Фактично він їх придумав. “Він уже створив Адама сексуальною істотою," – зазначає християнський теолог Р. Стромбек [281,92]. В Біблії [2:17] сказано, що Есфір отримала благодать і благословення у царя. На якій підставі? На основі своєї краси й сексуальності. Книга Еклезіаста [9:9] говорить про те, що треба жити з дружиною в радості все життя. Р.Стромбек вважає, що “це відноситься до подружньої радості. Тільки з вашою власною дружиною в усі дні життя вашого…секс має продовжуватися протягом усього вашого подружнього життя. Чоловічий сексуальний потяг – дуже могутня сила для успіху або невдачі в роботі чи служінні" [281,94]. Однак, на його думку, навіть не всяка техніка сексу є християнською [281, 101], адже "сексуальні відносини – це акт любові, а не похоті. Секс призначений для двох в шлюбі, виражати свою любов, а не похіть по відношенню один до одного" [281, 105]. Йому заперечує інший християнський теолог Самрал Л. у книзі “60 речей, які Бог говорить про секс”, наголошуючи: "Жодне із сексуальних задоволень не є забороненим для подружжя, оскільки секс – це відчування Бога. Деякі люди думають, що тільки певна техніка сексу свята, інші ж – гріх" [257, 70]. "Часом бувають дуже важкі ситуації дома або на роботі (може бути, що хтось із батьків помирає). Немає більш сильнішої розради в цьому світі, ніж сексуальна любов вашого подружжя,” – підкреслює він [281,93].

Дотримання Божого закону всім серцем – це і є любов, яка проявляється не лише в покірності Богу, але й ароматі любові (вторинний ефект покори), – зазначає протестантський теолог Д. Уілсон [300,6]. Якщо християни живуть в любові, то вони наслідують Христа, який приніс себе в жертву за людей і ці “пахощі” приємні Богу [Еф. 5:2]. Християнська атмосфера в домі приємна Богу, а отже, і людям.

Богослови всіх авраамістичних релігій засуджують секс до шлюбу, або з іншим партнером в шлюбі як блуд [257,75]. Статевий потяг не тільки неминучий в шлюбній любові, але благословенний в ній. Але жахливо, якщо шлюб будується тільки на ньому, - визнають православні богослови [24,5]. Заснувати шлюб можна на їхню думку, тільки на дружбі, а стать нехай приходить після і тільки тоді, коли це потрібно. Стать ненаситна, як чудовисько, а тому не можна на цьому будувати шлюб. Вірно і те, що будь-яка дружба з жінкою пройнята статтю. Люди не безстатеві, але стать має бути приборкана. Чоловік і жінка однаково є носіями образу Божого і гідності людської особи. Але створені вони різними. Звичайно, різнять їх не тільки фізіологічні особливості: вони порізному сприймають світ, у них різне покликання. Чоловік і жінка - два різних способи існування в єдиному людстві [12,8]. Будучи різними, вони потребують один одного, доповнюють один одного. Саме разом в спілкуванні вони отримують повноту буття.

Існує дві небезпеки:1) Проголошувати в людині, що пала все прекрасним і вільним від контролю Духа. 2) Проголошувати тілесність лише вмістилищем гріха [12,11]. Церква визнає, що існує недооцінка жінок, неувага до їхніх потреб та особливостей. Фундаментальна рівність гідності статей не скасовує їх природної відмінності і не означає тотожності її покликань як в сім’ї, так і в суспільстві. Жінка має свої таланти, чоловік - свої. Православна Церква бачить призначення жінки не в простому наслідуванні чоловіка і не в змаганні з ним, а в розвитку всіх, дарованих їй від Господа, здібностей, в тому числі, властивих лише її єству. Справа в першості в турботах та любові. Кожний – найважливіший, кожний - у своєму, кожний – по-своєму, підкреслює православний теолог М. Балашов. [12,14-15]. Таку ж думку висловлює католицький теолог-філософ Й. Хьофнер, зазначаючи, що статеве буття як полярність чоловічого й жіночого начала, що є передумовою шлюбу, визначає біологічну динаміку статей і сукупне тілесно-душевне буття чоловіка та жінки, що виявляється в почуттях, характері і навіть у відношенні до Бога. В той час як своєрідність чоловіка полягає в тому, що він більше звернений до виробничої діяльності, сутність жінки визначається жертовним материнством. Тому чоловік – це не еталон для жінки та дівчини, хоча деякі жінки й дівчата на основі своєї більшої адаптивної здатності свідомо чи несвідомо – особливо в професійній діяльності – розглядають чоловіка як еталон для себе [315,81-82].

Як зазначає протестантський теолог У. Дуглас, призначення й покликання чоловіка – в повній самовіддачі, бути захисником, приймати рішення, відповідати за їх реалізацію. Для християн шлюб — не тільки спосіб взаємин чоловіка й жінки. Він призначений для дітонародження, тобто для побудови родини. Внутрішньою стороною шлюбу, на думку богослова, є взаємовідносини чоловіка та дружини, які свідомо наслідують відносини Христа та Церкви. Наслідування має бути справжнє, а не зовнішнє, показне. Ключ до всього – ставлення чоловіка до жінки. Любити дружину чоловік має постійно, постійно підтримувати сім’ю. Любов має природу наслідування, їй вчаться, наслідуючи Христа, як діти у батьків. Чоловіку, який любить дружину, не треба щось винаходити, за нього це зроблено Христом: Христос любить лише свій народ, чоловік має кохати лише власну дружину. Має бути не показна покора волі Бога, а благочестива, зазначає протестантський теолог Д. Уілсон [300, 6-7]. “Любов іде зі слухняного Богові серця, на славу Божу, а не для щастя домашнього вогнища... Кінцева мета шлюбу полягає в прославлянні Бога і вічній насолоді спілкування з ним” [300, 8].

         Серед мусульманських учених, богословів існує в наш час три точки зору на функції жінки:

–     Традиційна точка зору полягає в тому, що “Аллах створив чоловіка й жінку нерівними один одному, тобто жінки є: 1). Необхідним злом для реалізації чоловічої сексуальності; 2). Малоцінним пристроєм для дітонародження [112,196]. Жінка - це істота за своїм творенням похідна, вторинна, крихка, потребує захисту від зовнішнього світу, чужих чоловіків, може стати жертвою своєї властивості збивати чоловіків з праведного шляху.

–       Друга точка зору визнає існування дискримінації жінок, проголошує рівність чоловіка та жінки в здійсненні своїх функцій в світі і закликає чоловіків покращити становище жінки.

–       Феміністична герменевтика, яка витлумачує Коран та Суну на користь жінок [112,197-198], вважає, що дискримінація жінки спирається не на закони ісламу, а на мусульманські звичаї [112,207].

Іслам у відносинах чоловіка та дружини заперечує протиставлення духу й тіла. На відміну від християнства, іслам, як і іудаїзм, допускає будь-який прояв безмежної людської чуттєвості, але акцентує на тому, що все це важливо приховати від чужого ока. Можна все, бо головне призначення жінки – служити для задоволення чоловіка, її покликання – догодити чоловікові і продовжити рід.

Іслам увібрав традиції завойованих арабами народів, але найбільший вплив на мусульманське ставлення до жінки мали іудаїзм та християнство. Коран на особистість жінки дивиться виключно з точки зору ревнивого чоловіка. Безумовна покірність і покора чоловіку в усіх відношеннях є вищим ідеалом жінки. Кожна арабська дівчинка з раннього дитинства засвоює, що вона створена виключно для насолоди чоловіка й виховання численних дітей. Посилаючись на Суну, араби говорять: "Жінка - це верблюдиця, котра має пронести чоловіка через пустелю життя".

Як сказано в Корані, Аллах створив не чоловіка і жінку, ”Він створив подружжя – чоловіка й дружину” [53:446]. З дівчинки мусульмани виховують дружину. Навіть в ході арабки відчувається "нега і лінь", вона злегка покачує стегнами, вона повна грації. Але це не данина природи, кожний її жест, рух відпрацьований, вона пройшла спеціальне навчання. Наприклад, в усіх арабських сім'ях Єгипту навчають обов'язково дочок володіти власним тілом, спеціальними вправами досягається покачування стегон. Часто в мусульманських країнах чоловік уперше бачить наречену лише на весіллі, однак розчарування не настає - її професійно підготували до зустрічі з ним. Наречена обов'язково має бути незайманою, інакше її відправлять до батьків, а можуть і вбити. Завдання й призначення жінки - догоджати сильній статі й продовжувати людський рід. Коран приписує чоловікові шлюбний обов'язок виконувати в ніч із четверга на п'ятницю, саме тоді було зачато самого пророка. За кожний випадок нехтування своїми обов'язками чоловік при вході в рай мусить заплатити по верблюду. Вечір у четвер для жінки особливий – вона готується цілий день до його настання. Наприклад, в Єгипті жінки самі виготовлять парфуми, індивідуально підбирають свій запах і протягом життя не змінюють, адже вважається, що чоловік звикає до певного запаху і запах чужої жінки відкине. Для четверга підбирається спеціальний одяг: легкий та прозорий. Готується спеціальна вечеря з продуктів, що підсилюють чоловічу силу. Єгиптяни вважають такими є омари, креветки, голубине м'ясо, язик, ікра, плоди манго. Це - їжа чоловіка, що завжди готовий продовжити рід. В цей день уникають їсти банани, картоплю, куряче м'ясо, макарони, вживати алкоголь. Ідеологія ісламу спрямовує свої зусилля на збільшення мусульманського роду та збереження здоров’я [342,40-41].

Емоції жінки не приймаються в розрахунок, це не передбачене ні Кораном, ні Суною. Жінка має бути привабливою, щоб чоловік захотів узяти її за дружину. Як і в іудаїзмі, в ісламі головна мета жінки-мусульманки - заміжжя. Повсякденне життя жінки повинно бути скритим від сторонніх. За винятком установленого кола осіб, ніхто не має бачити, що відбувається в домі. Дім мусульманина поділений на дві частини. Жіноча частина будинку (гарем, сераль), або будинок, де живе жіноча половина сім'ї: мати, дружини дочки, родички, невільниці, прислуга – заборонена частина (арабською - харим). Входити в гарем має право лише глава сім'ї. Тільки чоловіча половина дому відкрита для чужих. Для мусульманства характерно приховування сімейного життя від сторонніх очей. Дівчина чи жінка - цінне майно, яке слід оберігати від сторонніх.

Приклад сегрегації в ісламі подав Мухаммед, коли в 630 р., вступивши в Мекку, прийняв клятву на вірність ісламу спочатку в чоловіків, а потім - окремо у жінок. Особливістю мусульманського права є те, що шаріат зобов'язує жінку коритися чоловікові, визнавати верховенство чоловіка, але влада чоловіка поширюється тільки на особистість дружини, а не на її майно [Кор. 2 ;223; 4:38]. Іслам визнає два види стосунків між чоловіками та жінками - кровні та шлюбні, а отже, спілкування між чужим чоловіком і жінкою єдино можливе тільки статеве. Звідси, заборона будь-якого спілкування з чужими чоловіками. Вільно спілкуватись, перебувати в одному приміщенні, здійснювати хадж тощо з представниками чоловічої статі слід лише з тими, за кого не можна вийти заміж. Це - чітко визначене коло близьких родичів.

Як зазначає мусульманський богослов Абу Аля Ал-Маудуді: "Іслам не вважає дрібницею розпусту в інтимних стосунках між чоловіком і жінкою. В ісламі це не розглядається як забава, або пустощі. З точки зору ісламу, це не просто негарний вчинок, а знищення підвалин людської цивілізації, яке загрожує їй загибеллю й вимиранням. Такі стосунки категорично забороняються ісламом, це злочин, за який і передбачено суворе покарання. Треба знищити в суспільстві всі фактори, мотиви, які підбивають чоловіка й жінку вступати в аморальні зв'язки, або створюють для них сприятливі умови. Саме тому в ісламі існує положення про покривало для жінок, заборонено мати зв'язки між чужими чоловіками і жінками, обмежені співи, танці та інші приводи здійснення гріховних учинків. Висока мета і принципова суть цих заборон полягає в тому, щоб зміцнити і зберегти сім'ю, запобігти її ослабленню й розпаду [6,26-27].

 З іншого боку, іслам не тільки дозволяє законні зв'язки шляхом вступу в шлюб, але й зобов’язує чоловіка одружитись. Право на статеві стосунки в ісламі вважається законним правом жінки, не менш важливим, ніж право на отримання їжі та одягу, житла, котрим чоловік зобов'язаний забезпечити її.

Іслам зробив чоловіка наставником дружини, доглядачем за тим, щоб домашні справи йшли належним чином. Дружині іслам наказує підкорятись чоловікові і робити йому послуги, так само як дітям наказує підкорятися батькам, а батькам - доглядати дітей. Іслам не заохочує безлад в домі, відсутність в сім'ї справжнього господаря й безвідповідальність. Лад в сім'ї може бути досягнутий лише при наявності наставника й доглядача за всіма сімейними справами. Господар сім'ї більш підходить на цю важливу роль, вважають мусульмани. "Однак, це зовсім не означає, що іслам зробив чоловіка одноосібним хазяїном всіх членів сім'ї, який керує ними як йому заманеться, а жінка виступає при цьому в ролі безгласої невільниці, яка не має впливу на домашні справи" [6,27 -28].

Однією з найважливіших проблем пов’язаних з природно-біологічними функціями жінки, є дітонародження, вагітність, кількість дітей тощо. Постає питання планування сім’ї, а з ним - проблеми контрацепції, переривання вагітності. Ці питання в останні роки активно обговорюються на сторінках періодики та серйозних богословських досліджень всіх конфесій. Неплідність в цілому засуджується авраамістичними релігіями. Однак є відмінності в підході до дітонародження в конкретних релігіях. Можна прослідити дві лінії: іудео-ісламську та християнську.

 Іудаїзм виходить з того, що найперша заповідь Тори говорить: "Плодіться і розмножуйтесь" [Бут. 1:28] велить народжувати дітей. Це сприяє здійсненню божественного замислу, наближає людину до Всевишнього у вічному акті творіння," - зазначає Х. Донін [82,133]. З давніх часів в іудеїв наявне відношення до дітей як до свого обов'язку й одночасно як до великого блага. У патріархів іудейських часто були проблеми з народженням дітей, бо ж їх жінки були безплідними. Народженням дітей вони зобов'язані Богові: щоб народити, потрібне було чудо. В біблейських та рабиністичних писаннях діти розглядались як дар Божий, а їх відсутність як велике нещастя [Бут. 16:1]. Однак найважливішим тут є не просто збільшення кількості євреїв, а збільшення кількості людей, що визнають певні взаємовідносини з Богом і в такий спосіб сприяють приходу його Царства на Землі. Більше того, відмова від дітонародження карається Богом. Наприклад, історія синів Іуди, Онана, Ір та Тамари. “Той, що дає нову душу Ізраїлю, подібний до Того, Хто сотворив світ", - писав іудейський богослов Рамбрам [82,149].

Кількість дітей - спірне питання, але чим більше дітей, тим краще. Взагалі відмовитись від потомства означає порушити повеління Всевишнього. Іудейські вчителі вважають, що єврейський чоловік зобов'язаний продовжувати націю обзаводячись потомством. У той же час вони не приховують того, що перевага віддається нащадкам чоловічої статі і блаженні ті, у кого діти чоловічої статі, шкода тих, у кого вони жіночої статі. З народженням сина пов’язано більше обрядів, ніж з народженням дівчинки. Серед них, "брит мила" (договір обрізання) на восьмий день після народження, перед цим хлопчика поміщають на спеціальний стілець – стілець Еліягу (трон Іллі) і дають ім'я на івриті. Дівчаткам дають давньоєврейські імена в синагозі в суботу, наступну після народження доньки. На честь неї батько призначається читати Тору. Наступною церемонією, якщо перша дитина хлопчик і народжена не через кесарів розтин, є церемонія викупу первістка на знак викуплення зі священицької служби [Вих. 13:2]. Викуп відбувається, якщо це не син когена чи левіта, або ж якщо його мати не є дочкою когена чи левіта. В реформаторському іудаїзмі цю церемонію проводять рідко, вважаючи, що вона приводить до дискримінації інших дітей в сім'ї, а також тому, що роль когена у них відмінена.

Відсутність дітей визнається іудаїзмом за вагому причину розлучення. Якщо у жінки протягом 10 років не було дітей, Тора радить розлучитись. Разом з тим дитина, народжена незаміжньою жінкою, як би це не суперечило єврейській моралі, не вважається незаконнонародженою і не обмежується в правах.

Християнство дещо інакше ставиться до дітей, ніж іудаїзм. Заперечуючи язичництво, християнство все-таки ввібрало античну традицію, яка з одного боку опоетизувала образ жінки, а з іншого – жінка у нього є істотою нижчого ґатунку, не здатною породити великі ідеї, якими живе суспільство і за які чоловіки йдуть на смерть. Жінка може лише народити дитину і, хоч це важливо для продовження роду, але це - нерівноцінне. "Єдиний обов’язок жінки – стати матір’ю," – підкреслює С. Гроддек [68,76].

 В Римі дочок не цінили зовсім, їм взагалі не давали ніяких імен. Незаміжні жінки називались іменем батька, заміжні – чоловіка. Жінки носили лише тільки родове ім’я (Юлія, Клавдія). Якщо в сім’ї було декілька дівчат і виявлялось, що в них одне і те ж ім’я, раціоналісти-римляни їх просто нумерували: Клавдія Терція (третя), Клавдія Квінта (п’ята) т. д.,  констатує Е. Вардиман [43,121]. Кількість дітей в римських сім’ях регулювали викиданням непотрібних. Правом батька було залишати в живих дитину, чи ні,  підтверджує історик С. Винничук [49,156].

Християнство лояльне до дітей, але не вважає народження дитини способом служіння Богу. З виключно гуманістичних позицій, ранні Отці Церкви критикували язичників Римської імперії за вбивство дітей, підкидання їх у чужі сім'ї. Невідомий представник апологетики, автор "Послання до Діогнета" пише про християн, що вони такі як і всі. Як всі, вони народжують дітей, але не кидають їх, - підкреслює він. "Вони у плоті, але живуть не по плоті" [241,246-247]. Про це говорить Юстин в "Апології", протиставляючи християн і язичників: "Щоб нікого не турбувати й самим не грішити, ми тримаємося тієї думки, що підкидати новонароджених малюків є справою поганих людей, по-перше, тому, що майже всі такі – ми бачимо – не тільки дівчатка, але й хлопчики використовуються для любодійства, і як давні говорять, тримали стада кіз або овець чи коней, що паслись, так і сьогодні діти використовуються тільки для цієї огидної справи; і є також у кожного народу багато жінок гермафродитів і розпусників, які служать для цієї “гидоти". З них ви берете податки, подарунки, пожертвування, замість того, щоб викорінювати їх з вашої землі," – звинувачує він владу [242,297]. Це призводить до того, як свідчить Юстин, що діти можуть мати інтимні стосунки з батьками, сестрами, братами, родичами. Язичники віддають своїх дітей на розпусту, калічать себе задля протиприродної розпусти [242,298].

Але у християн є й інша причина не підкидати дітей. Це - щоб дитина не померла, бо винний в смерті стане таким чином вбивцею. Тому, пояснює Юстин, християни або беруть шлюб з метою виховати дітей, або відмовляються від шлюбу і живуть постійно в утриманні від статевого життя [242,299].

Християнство в перші століття свого становлення, в очікуванні скорого кінця, спасіння через другий прихід Христа, останній суд і Царство Небесне на землі, коли виникне ідеальна держава, котра буде складатись з праведників і буде мир, вічне блаженство, гармонія й справедливість, виступало як проти шлюбу так і проти дітонародження, адже скорий кінець світу не потребував умноження грішників, в день Суду діти будуть тягарем – пояснював Тертуліан [291,336].

Юстин доводить, що християнство не включає еротичних ритуалів і не обожнює статеві відносини. Він наводить приклад молодого чоловіка, який просив оскопити його, щоб всі переконались, що статеве життя для християнина неважливе. Коли лікарі відмовились, він жив дівственником самотньо [242,299]. “Безсмертна душа живе в смертному житлі, так і християни живуть як прибульці, у тлінному світі, чекаючи нетління на небесах", – зазначається в “Посланні до Діогнета” [241,.248]. Татіан хвалиться, що у християн ”всі жінки цнотливі” [242,398], водночас, він виступає проти багатодітності: “Потрібно було б відчувати відразу до тієї, що принесла так багато плодів нестриманості й подоба якої у римлян представлена у свині" [242,399].

Народження дівчинки теж викликає у християн меншу радість, ніж хлопчика. Біблія також говорить, що у випадку народження дівчинки період очищення жінки продовжується вдвічі довше, ніж при народженні хлопчика [Лев. 12:2-5]. Ф.Аквінський вважав, що тільки "завдяки диявольському втручанню чоловіче сім’я іноді виявляється попсованим або у жінки хвора матка, або через вологі південні вітри в зародку виявляється занадто багато води, тоді народжуються дівчатка" [43,118].

 Коли ж Церква стала панівною, з опозиції дійсності перейшла до її освячення, ставлення до дітонародження змінюється. Суспільству необхідні робочі руки, солдати, спадкоємці багатих помість, а пізніше - мануфактур, фабрик. В буржуазному суспільстві з використанням дитячої та жіночої праці ще більше змінюється ставлення до дітонародження. Це дало змогу дослідникам говорити навіть про виникнення в ХІХ ст. дітоцентризму. Якщо в аграрному суспільстві велика кількість дітей при високій дитячій смертності була запорукою забезпеченої старості, то народження дітей в ХХ столітті у розвинутих країнах Заходу перестало бути економічною потребою.

В наш час у віроповчальних системах релігій авраамістичної традиції існує дві крайні точки зору щодо дітонародження:

1.     Негативне ставлення до дітонародження.

2.     Позитивне ставлення: велика сім’я – благословення Боже.

Обидві точки зору теологи називають недосконалими. Богослови всіх християнських конфесій наголошують, що добровільно бездітний шлюб – це результат егоїзму, турботи про власну плоть [263,81]. Звичайно, слід розглядати конкретні причини утримання від продовження роду, але в цілому це суперечить волі Божій. Більш схвально ставляться до цього Свідки Єгови. Як похвальні наведені приклади утримання від дітонародження в сім’ях свідків в статті “Чому у них немає дітей?” в журналі “Вартова Башта” [230,20-23].

Відмова від народження є нормою у католицизмі та православ’ї лише у тих, хто прийняв чернечий постриг. Християнські богослови переважно говорять про обмеження народжуваності, а не про відмову. Але обмеження, на їхню думку, залежить від волі Бога, а не від людини. Спираючись на Біблію [Притчі 17:25], протестантський теолог Д.Уілсон вважає, що діти можуть бути як благословенням, так і прокляттям [300,122]. Відповідно багатодітність може бути або великим благословенням, або великим прокляттям. Все залежить від батьків, можливостей утримувати, виховувати дітей. Немає ніякої доброчесності в самовпевненому народженню дітей. Діти стають благословенням, коли виростуть й видно, що з них вийшло. Лише тоді можна ними пишатись, коли вони дійсно стануть сильними стрілами в сагайдаці і говоритимуть в брамі з ворогами [Пс. 126:3-5].

“Природа довірила жіночому лону свій найцінніший скарб, а саме рід людський в зародку, через котрий він має розмножуватись й увічнювати себе,” – писав Е. Кант [126, 556]. Народження дитини для жінки багато значить і на довгі роки займає у її житті центральне місце, розв’язує багато жіночих проблем, але і ставить не менше: це і втеча від самотності, якщо їй приділяється недостатня увага в сім’ї. Діти - важливий чинник в зміцненні сім’ї, покращення або погіршення стосунків з чоловіком, з його батьками. Новий статус - справжньої жінки – це підвищення її значення, поваги до неї, засіб самоствердження. З появою дитини з’являються нові труднощі: важко бути одночасно дружиною й матір’ю, а бути доброю дружиною й одночасно доброю матір’ю - ще важча справа. До цього необхідно готувати дівчину змалечку власним прикладом матері та приготуванням приданого також.

Іслам, як і іудаїзм, заохочує дітонародження, вважаючи безпліддя покаранням Аллаха, величезним нещастям, а умисну безплідність та умисну безшлюбність - тяжким гріхом. В ісламі літня й багатодітна мати оточена повагою й любов'ю всіх членів сім'ї, включаючи і чоловіка, а особливо, якщо вона народила кількох синів. Мусульманство відзначає, що біологічний устрій жінки пристосовує її до виконання певних творчих функцій в житті, специфічних для її істоти, які вона покликана здійснити. Її здатність до материнства несе із собою певні емоційні, розумові й нервові конфігурації духу. Вона створена для того, щоб турбуватися й виховувати дітей з найвищим мистецтвом і сердечністю [178,88].

Мусульмани, критикуючи християнство, зазначають, що воно усунуло жінку від ролі, для якої вона була призначена. Мусаві-Ларі [177] зазначає, що західні жінки зайняті роботою поза домом, відмовляються від долі призначеної природою, вони відкинули чудові таланти, властиві особливостями жіночого характеру, поміняли на неприродні й згубні захоплення, що йдуть в розріз з волею Бога. На відміну від них, мусульманки залишаються в сім’ї, адже, як зазначено в Суні, пророк Мухаммед підкреслював: “Під час вагітності, народження дитини і її годування жінка подібна до воїна, котрий в ім’я Аллаха стоїть на сторожі рубежів ісламу і якщо їй в цей час суджено буде вмерти, то вона помре як мученик за віру” [37, 149]. І далі Мухаммед сказав: “Жінка, що виношує в собі дитину, подібна до того, хто поститься в день, молиться вночі і жертвує власним життям і всім своїм достатком в Священній війні в ім’я Аллаха. Жінка, що народила дитя, отримує винагороду, велич якої вона не в силах навіть уявити. Жінці, що годує груддю, воздасться за кожний ковток молока...Коли ж вона припиняє годувати, ангел штовхає її в бік приказуючи: “Продовжуй, Господь простить тебе” [37,149].

Дійсно, існує певна різниця в розумінні становища жінки із самого факту її народження в Біблії й Корані. Відношення до жінки як джерела зла привело арабів-язичників до того, що в них поширилася практика вбивства новонароджених дівчаток. В Аравійській пустелі здавен існував звичай виривати перед кожними пологами яму в піску. Над нею мати народжувала, сидячи навпочіпки. Якщо дитина, що впала в яму, була "всього лише дівчинкою", батько в ту ж мить вирішував, засипати над нею яму чи ні, або, якщо дівчаток у племені не вистачало, дозволити їй жити" [43,115]. Цей жорстокий звичай був засуджений Мухаммедом [Кор. 16:58 - 59,43:17,81:8-9]. Більше того, Коран не проводить різниці у народженні дівчинки чи хлопчика. На відміну від Біблії, Коран проголошує народження дівчинки даром і благословенням Всевишнього, так само, як і народження хлопчика. У Корані народження дівчинки, як божественного дарунка, навіть згадується першим: "Владний Аллах над небесами й Землею. Дає Він те, що побажає, дарує, кому побажає, потомство статі жіночої, а кому захоче - чоловічої" [Кор. 42:49].

Для того щоб остаточно стерти сліди звичаю умертвіння дітей жіночої статі в мусульманському суспільстві, Пророк обіцяв тим, у кого народжувалися дівчата, велику винагороду за добре ставлення до них: "Тому, хто виховає дочок і буде по - доброму ставитися до них, вони стануть захисницями його від полум'я пекельного", "Той, хто виховає двох дівчаток до їхнього повноліття, той у Судний День буде зі мною поруч" [43].

Однак, невдоволеність народженням дівчинки, не зважаючи на слова Пророка, залишається до нашого часу. В ісламі народження дочки розглядається як нещастя чи зло. "Дочки краще не мати, а якщо вона є, то краще їй бути заміжньою, або в могилі" [40,26]. В ісламі вважається також, що на Страшному суді мати забуде свою дитину.

Іслам заохочує народження чим більшої кількості дітей. Мета шлюбу - народження дітей. Вагітність - доказ того, що жінка бажана, жадана, кохана. Тонка талія неприваблива, приваблива талія вагітної жінки. Безпліддя - це величезне нещастя, покарання Аллаха. Діти, народженні від невільниці, прирівнюються до законних [40,50].

Отже, природно-біологічні функції жінки, які включають статеві відносини та народження дітей в віроповчальних системах релігій авраамістичної традиції визнаються як основні, виходячи із заповіді Бога людям “плодитись й розмножуватись”.

В авраамістичних релігіях стосунки між жінкою та чоловіком займають важливе місце, спостерігається тенденція збільшення уваги до цієї проблеми в богословській літературі всіх конфесій.

Іслам та іудаїзм не заперечують тілесності. Ставлення до статевих відносин в рамках сім’ї позитивне (крім заборонених днів). Християнство, найбільш аскетична релігія в цьому плані. Поряд зі статевим життям воно визнає утримання як норму співжиття в сім’ї (духовний шлюб) і як засіб контрацепції.

Дітонародження як дар і благословення Бога розцінюють іудеї та мусульмани. Католицькі та православні богослови, погоджуючись з такою оцінкою, вважають нормою також бездітне чернече життя.

3.2 Суспільні функції жінки.

Жінка, як сказано в Біблії, створена, щоб допомагати чоловіку, а після гріхопадіння і коритись йому [Бут 3: 16]. Ніяких правил про її роль в священних текстах авраамістичних релігій не дано, а в той час, коли Тора почала коментуватись, іудеї вважали, що основна роль жінки полягає в тому, щоб господарювати в домі, виховувати дітей, а не брати участь в суспільному чи релігійному житті. Від жінки чекали, що вона не зробить нічого такого, щоб могло завадити їй виконувати материнські обов'язки. Ортодоксальні іудеї вважають, що роль, яку жінки відіграють в суспільстві, релігійному житті не говорить про те, що жінка займає нижче становище від чоловіка. Вона просто займає те місце, яке чоловік не займає. Жінки не зобов'язані молитись три рази в день, так само, як вони звільнені від виконання всіх позитивних заповідей, які виконуються в суворо визначений час. За нею залишалось виконання заповідей, котрі можна виконувати вдома. Наприклад, дотримання Суботи, посту в День Спокути, споживання маци в Пейсах. Вона мала дотримуватись також заборонних заповідей, вважають іудейські богослови Х. Донін, Р. Вашгал, Н. Лем та інші. Такий підхід викликаний тим, що Галаха приймає до уваги обов'язки жінки, як дружини та матері. Так, від матері, що годує немовля не чекають, що вона кине дитину, щоб дотримуватись графіку молитов. Таким чином, вона звільнялась від заповідей, котрі слід виконувати в певний час доби, в певному місці [82,171].

Таким самим є питання й про те, чи повинна жінка працювати. Може працювати, хоч і не зобов'язана і навряд чи працюватиме, якщо має малих дітей. В ортодоксальному іудаїзмі зберігається з равиністичних часів "горда традиція: жінка годувальниця" (годувальниця дає можливість чоловіку вчити Тору). Вся проблема в тому, що наголос у євреїв робиться на шлюбі та дітонародженні" [215, 121].

Жінка не бере участі в релігійному житті. Їй це не потрібно, бо ж її життєдіяльність і є виявом її релігійності. Функції жінки в сім'ї тотожні її релігійному служінню. Життя її відповідає циклам, божественним ритмам. Так, Хава покарана в муках народжувати, але не добувати хліб, не працювати, не доглядати землю, навіть її покарання пов'язані з розмноженням.

Жінка в іудаїзмі не зобов'язана молитися у синагозі, чи ще в якийсь спосіб брати участь в релігійному житті, адже прояв віри відбувається в іудаїзмі через побут, домашній уклад. В дотриманні правил особливу роль відіграє жінка. Кошерність залежить не лише від того, що їсти, а й від того, як приготовано, ким і в чому. "Харчові обмеження пов'язані з великими зусиллями, витратами і перешкоджають асиміляції з неєврейським суспільством" [215,39]. Вони нагадують євреям про їх відокремлення від інших народів. Мета кашрута – відчуття спільності, зв'язку іудеїв між собою, - зазначає С. Пілкінгтон [215,139]. Іудейські богослови наголошують й на тому, що тіло та їжа дані Богом, котрий закликав свій народ до святості, а вона має проявлятись у всьому процесі життєдіяльності людини.

Жінка бере участь в релігійному житті через щоденну домашню роботу: приготування їжі, вмивання тощо. Головне її завдання - зберегти віру, а вона зберігається, якщо діти виховуються в єврейській сім'ї. Саме тому євреї виступають проти міжрелігійних шлюбів, адже іновірець чи іновірка не зможуть в побуті виконувати Закон і віра буде під загрозою. "Наші мудреці вчать, що мати, котра веде свою дитину в садок чи хедер, де її будуть вчити Торі і мицвот, отримає велику нагороду в Майбутньому Світі. Чи може така висока нагорода не приносити задоволення? Щоденні справи матері, які здаються такими прозаїчними й буденними, оцінюються так високо, як вивчення Тори. Думка про це облагороджує домашню роботу: з неприємного тягаря вона перетворюється в джерело насолоди,” – відзначає рабин Р. Вашгал [46,12].

Істинне служіння Всевишньому – це правильно годувати дитину, щоб в неї були сили вивчати Тору. Вставати рано вранці, щоб випровадити дитину в школу, дати сніданок, одягти по погоді, взути в зручне взуття, бути вдома, коли дитина повернеться додому, щоб не почувала себе покинутою, не бродила по вулиці, не спілкувався з поганими компаніями, вважає теолог [46,12]. Дотримання мицвот у житті завжди і всюди – це і є релігійна діяльність, адже ти завжди перед Богом: від одягання, роздягання, самого одягу, до поведінки в громадських місцях, наодинці із собою. Святість народу вимагає відповідної діяльності і будь-яка діяльність є священною. "Висновок, що навіть виживання єврейського суспільства залежить від ефективності передачі віри, залишається так само правильним, як завжди і роль сім'ї у такій передачі життєво важлива", - пише С.Пилкингтон [215,164].

В публікаціях останніх років багато критики висловлюється з таких питань:

-         сімейна орієнтація іудаїзму виключає незаміжніх жінок, батьків-одинаків, вдів;

-         участь жінок в житті синагоги обмежена функцією обслуговування;

-         становище ортодоксальної єврейки, котра вважається заміжньою, якщо чоловік відмовляється дати їй релігійне розлучення, навіть при умові, що вона отримала громадянське розлучення;

-         входження жінок до кворуму або проведення молитовних богослужінь [215,117].

Релігійна функція жінки – творити разом з усіма членами сім’ї та підтримувати домашню церкву. Як вважають більшість богословів, жінка –священнослужитель – це перебирання функцій чоловіка жінкою. В релігіях авраамістичної традиції до нашого часу переважно жінка не допускається до активної участі в релігійному культі, особливо до зайняття посад. Це пояснюють різними причинами, частіше, посилаючись на традицію.

На відміну від ісламу й іудаїзму, християнство виникло в Римській імперії в умовах, коли жінка хоч і не мала громадянських прав, але не була "затворницею". Роль жінки в суспільстві прагнули регулювати ще Платон, Аристотель, імператор Август. Це зумовило відмінне від іудаїзму ставлення в християнстві до жінки. Християнство ще більше ввело жінку у сферу публічної діяльності, відкрило перед жінкою велике поле громадської діяльності, вивело з античних "гінекеїв" в світ державних турбот про благо оточуючих, міста, держави. Деякі автори вважають, що перша в історії людства емансипація жінки пов'язана саме з християнством [118,11–13].

Жінки почали займатись доброчинною діяльністю; доглядати хворих, немічних, старих. Жінка в ранньому християнстві виконувала і релігійні функції. Жінки брали активну участь в житті християнських громад в І ст. нашої ери. У християнстві жінки теж відзначались особливою увагою Бога. Від самого Господа породила Марія, ангели з’являлись Марії [Лук. 1:26-28], біля гробу Господнього сповістив ангел про воскресіння Христа трьом жінкам - Марії Магдалині та іншій Марії. Перша християнська Церква в Єрусалимі збиралась у матері апостола Марка Марії [Діян. 12: 12 – 15], в Філіпах – у Лідії. Відомі свою діяльністю жінки з м. Фіатир [Діян. 16: 14-15]. Жінки були співпрацівниками апостола Павла під час його проповіді, подібно до Синтихії і Єводії [Філіп. 4: 2]. В Коринфі була відома домашня церква Акіли й Прискіли, яких апостол неодноразово вітав у посланнях. В Посланні до римлян він вітає подружжя "Прискіллу й Акилу, співробітників моїх у Христі Ісусі, що голови свої за душу мою клали, яким не я сам дякую, але й усі церкви з поган" [Рим. 16: 3-4; І Кор. 16: 19]. У благовісника Пилипа з Кесарії, чи­таємо вже в Новому Завіті, було чотири доньки-пророчиці [Дії. 21:8-9]. Апостол Павло у Посланні до филип'ян [4: 2] звер­тається до жінок Єводії та Синтихії так само, як і до інших своїх співробітників, що поширюють Євангеліє. Про Фіву прямо згадує, як про служебницю Церкви [16: 1] Дуже цікавим є вітання Павлом "Андроніка і Юнія, родичів моїх і співв'язнів моїх, що славні вони між апостолами" [16: 7]. Деякі дослідники доводять, що Юнія була жінкою (тобто в перекладі її ім'я слід було б поставити в родовому від­мінку), і це в Павлові часи було широко ­відомо. Лише з часом жіноче ім'я Юнія було трансформоване в чоловіче Юніяс [98,24]. Первісне християнство проголосило рівність чоловіка та жінки, адже для багатьох чоловіків шлях до християнства проклали жінки. В цей час наголос ставився на Жінці – Спасительці.

Жінки відігравали важливу роль в процесі формування догматики, культу, поширенні християнства. Це виявилось, зокрема, у скликанні Вселенських Соборів. Скликання Халкедонського (четвертого) Собору відбулось завдяки Пульхерії, сестрі імператора Теодосія, 7-й Вселенський Собор скликаний завдяки Ірині, яка відновила поклоніння іконам. Мати імператора Костянтина – Елена, Ніна – грузинська цариця, київська княгиня Ольга визнані рівноапостольними.

В ІІ - ІІІ ст. на зміну вільним служінням в церкві вводяться церковні посади, серед них і жіночі: "правдива (істинна) удова", диякониса [І Тим. 5: 4-16]. В чин "правдивих вдів" приймали жінок не молодших 60 років, які були дружиною лише одного чоловіка, відомі хорошими справами, виховали хороших дітей [І Тим. 5: 4-16]. Молодим вдовам радив апостол виходити заміж. Існував чин вдів (на зразок Юдиф), що молились за громаду, читали святе письмо, не виходили заміж, перебували вдома (домашня молитва, а не в храмі). Було також харизматичне служіння – дар святого духу – вважає богослов П. Зінич. "Пастир Ерма" змальовує вдову на ім’я Грапта, яка наставляла чоловіків з кафедри в храмі. Вдови готували до хрещення, можливо, і самі хрестили. В ІІІ ст. вдів витісняють диякониси. В пам’ятках ІV - V віків говориться про жінок пресвітерів, а також згадується особлива служба – “утреня вдовиць" та служби вдів вдома або в храмі в період очищення [107,8].

До того ж, ліберальні теологи відзначають, що сам Ісус змінив уявлення про роль жінки, яка в тодішньому єврейсько­му суспільстві була доволі приниженою. Вони звертають увагу на те, що близько десяти Христових послідовників Єванге­лія змальовуються в найменших деталях, і половина з них - жінки. Вони також до­водять - і часом, слід визнати, доволі пе­реконливо, що улюблений пасаж про­тивників жіночого священства з послання апостола Павла до Тимофія "А жінці навчати я не дозволяю…" [2: 12] є більш піз­ньою вставкою. А відома настанова Послання до коринтян про мовчання жін­ки в церкві, наполягають ліберали, взага­лі стосується всіляких розмов під час бо­гослужінь [98,24]. В Новому Завіті згадується багато імен жінок, як позитивно так і негативно: Марія, мати Божа, мати синів Заведеєвих, Іродіада та її дочка, Мати Марії, мати Іоанна Хрестителя та інші. Однак переважала думка Августина Блаженного, який, посилаючись на Біблію [1Тим.2:12-13], зазначав, що жінка не може ні вчити, ні свідчити, ні судити, а тим більше керувати.

Очевидно, обмеження на жіноче священство починається пізніше. Лаодикейський собор 352 р. вже цілком визначено забороняє пресвітеріат жінок. Карфаген­ський собор 398 р. не дозволяє жінкам вчити чоловіків у зібранні і хрестити. 15-ий канон Халкедонського собору 451 р. приписує не висвячувати в диякониси жі­нок, молодших за 40 років [298].

Водночас раннє християнство поширювало думку про те, що “єдиною гідною метою життя є єднання з Богом і особисте спасіння, а благоденство і навіть саме існування держави в порівнянні з ними нічого варті,” –писав Д.Фрезер [306,397]. Ще один спосіб участі в релігійному житті у християн – монастир. Лише в монастирі жінка могла зробити релігійну кар’єру, дослужившись до вищих чернечих чинів. Неминучим наслідком прийняття цього егоїстичного й аморального вчення був зростаючий відхід віруючих від служіння суспільству, концентрація на особистих духовних переживаннях і поява у них презирства до оточуючого життя, в якому вони починали бачити не більше як тимчасове випробування перед життям вічним. Найвищим ідеалом людини в народному уявленні став святий самітник, сповнений презирства до всього земного й заглиблений в екстатичне релігійне споглядання; цей ідеал прийшов на зміну давньому ідеалу самовідданого героя - патріота, готового пожертвувати життям на благо своєї батьківщини. Людям, чиї погляди були спрямовані до захмарного граду божого, град земний почав здаватися низьким та жалюгідним. Почався процес загальної дезінтеграції суспільства: державні й сімейні зв'язки ослабли, суспільна структура стала розпадатись на складові фрагменти, над суспільством знову нависла загроза варварства. Як зазначав Д. Фрезер, цивілізація можлива тільки за умови активного сприяння з боку громадян, за умови їх готовності підпорядкувати свої приватні інтереси загальному благу. Між тим, люди відмовлялись захищати свою батьківщину і навіть продовжувати свій рід. У прагненні спасти власну душу та душі інших людей вони байдуже дивились на те, як гине світ, що став для них символом гріховності. “Це наслання продовжувалось ціле тисячоліття. Повернення європейців до одвічних принципів їх життєвої орієнтації, до тверезого, мужнього погляду на життя позначено відродженням в кінці середньовіччя римського права, філософії Аристотеля, античної літератури та мистецтва" [306,397].

Монастир можна розглядати і як втечу жінки від природно-біологічної функції, та й до певної міри від соціальної, адже релігійна кар’єра жінки на рівні монастиря закінчувалась, як і участь в релігійному житті.

В багатьох християнських церквах жінки знову займають важливе місце в релігійному житті. Однак ставлення до жінки-священослужителя неоднозначне. Жінки в більшості християнських церков визнають, що, як зазначає протестантський теолог А. Собко [270,13], Бог "поставив нас трохи нижче чоловіків на землі, а не у вічності," – і вважають за необхідне обмежитись зборами жінок, молитовними семінарами та зібраннями. Марія принесла поразку дияволу, тому важливу роль жінки в релігії визнають багато християнських конфесій. Особливе місце посідає дружина священика, пастора в публікаціях останніх років. Позитивний образ – дружина пророка Єзекіїля – "утіха очей", негативний – жінка Йова [270,13]. Дружина пастора підтримує його в служінні, бере на себе турботу про власний дім, який не повинен відгороджувати її від громади, а навпаки згуртовувати громаду навколо пастора. Гостинність - "перший обов’язок жінки й повеління Боже" [270,13]. Разом із тим, як це зауважує протестантський теолог В.Бричка, "Церква не є власністю пресвітера, і жінка пресвітера не повинна виявляти особистого впливу на церкву. Пресвітер має бути "обрізаний" від жінки й дітей" [36,24].

В останні роки створені жіночі відділення у п’ятидесятників, які займаються роботою з жінками, видаються спеціальні журнали для жінок. В першу чергу організовують роботу жінок із сиротами, старенькими, хворими. Подібні жіночі відділення з 1999 р. існують у баптистів, адвентистів. Вони здійснюють такі види діяльності:

1.     Молитовне служіння.

2.     Вивчення слова Божого.

3.     Служіння милосердя.

У баптистів України жінки мають свої "сестринські спілкування", кожної другої п’ятниці вони моляться за своїх чоловіків, це називається " встати на молитовну вахту за наших чоловіків" [ 240, 6].

Першою жінкою новітньої історії, яка отримала пресвітерську висвяту, була, мабуть, Антуанетта Браун. В 1852 році вона стала пресвітером громади Конгрегаціоналістської церкви у США, а згодом - од­нією з тих, хто заснував Об'єднану церк­ву Христа [98, 22]. В 1863 р. пресвітером громади Універсалістської церкви стала Олімпія Браун. Вона також згодом змінила деномінацію і перейшла до громади унітаріїв. Втім, 1961 р. унітарії та універсалісти об'єдна­лися в єдину асоціацію (ІЛІА), яка стала першою великою спільнотою, де переважають жінки-священики. 2000 року у громадах асоціації їх було 431 проти 422 священиків-чоловіків [98, 22].

В 1865 р. було створено Армію спасіння, де висвячувались як чоловіки, так і жін­ки. В 1889 р. жінку вперше висвятили пресвітеріани; в 1914 р. - п'ятидесятники, в 1920-х рр. - це почали робити баптисти та Об'єднана Реформатська церква Вели­кобританії; у 1930-ті - методисти; в 1947 р. - Гуситська церква Чехословаччини; в 1948 р. - Євангелічно-Лютеранська церк­ва Данії, в 1949 р. - старокатолики, в 1960 р. - шведські лютерани, в 1970-ті рр. — Церква Гонконгу Англіканської спів­дружності, реформаційне крило іудаїзму, лютерани Америки, Єпископальна церк­ва, в 1988 р. - лютерани Фінляндії, в 1992 р. - Англіканська церква, в 1995 р. - адвен­тисти сьомого дня та інші [98,22]. У 1980-х роках деякі протестантські цер­кви починають висвячувати жінок у єпископи: Методистська і Єпископальна церкви у США, Євангелічно-Лютеранська церква в Німеччині, Лютеранська у Шве­ції, Англіканська в Канаді, Пресвітеріан­ська у Гватемалі, Моравська в Америці та Гуситська в Чехії.

Ставлення католицької та православних церков до проблеми священства жінок негативне, зазначає В.Д. Поспішіл [226,157]. Православна Церква не висвячує жінок в сан священика чи єпископа (за винятком диякона). Але високо цінує жінку і прикладом цього є ставлення до Богородиці, в якій освячується материнство й утверджується важливість жіночого начала. За участь Матері Божої звершилась таїна Втілення: тим самим вона стала приреченою до справи спасіння й відродження людства [12,12].

Сім’я в доіндустріальний період була господарською одиницею. Прикладом цього є сім’я селянина, ремісника. Сімейне коло пов’язувало членів сім’ї в єдиний трудовий колектив на основі домашнього виробництва. Сім’я була також домашньою Церквою, якою керував глава сім’ї.

Індустріальне суспільство характеризується конвергенцією, вимагає соціального та технічного розподілу праці, відділенням сім’ї від підприємства та робочих місць, веде до секуляризації, урбанізації та підвищеної соціальної мобільності. На зміну розширеній сім’ї, яка складається з кількох поколінь приходить нуклеарна сім’я. Промисловість використовує жінок і дітей на виробництві.

Ісламський теолог Мусаві-Ларі вважає, що в іудаїзмі та християнстві працююча жінка послабила шлюбні ланцюги. Жіноча енергія витрачається не на сім’ю, а на виробництво, а подвійна роль для жінки занадто непосильна. Час для дітей, дозвілля, сімейного життя втрачено. Домашня робота – тягар після промислової роботи [178, 82].

Сім’я відіграє важливу рекреативну функцію в житті людини і тут жінці належить чільне місце. Мати навчає дитину підтримувати порядок в хаті, прибирати, вчить естетиці життя, чистоти, гігієни. Домашня робота, приготування їжі, порядок, убирання та прикрашання житла, оформлення місця відпочинку тощо виховує майбутнього громадянина, віруючого, людину. Дім для сім’ї - це цілий всесвіт, місце на землі, де усе рідне, звичайне, має кожний предмет своє місце, колір, запах, своє звучання й розташування. Колір одягу теж не менш важливий.

 Саме мати закладає уявлення про престижні заняття, ціннісні відношення до світу, до книги, знань, праці, грошей, суспільства, держави і т.п. Традиційно побут не змінювався століттями, особливо в селянському середовищі. А отже, усталеність, закон - як те, що постійно повторюється, незмінно було присутнє в житті народу. Саме повторюваність вкладала впевненість, виховувала спокійних, врівноважених, працьовитих людей. Жінка передає досвід, навчає, зацікавлює, дає позитивну установку на прагнення до знань, до праці. Ієрархія видів праці прищеплюється жінкою з дитинства.

Мати виконує важливу роль в реалізації комунікативної функції сім’ї. Жінка дає можливість дитині засвоїти різні структури взаємодії з природою, з іншими людьми, з самим собою. Елементи діяльності, мови, соціалізації, спілкування, знання й пізнання, поведінки в суспільстві тощо закладає мати. Любляча мати готує поступово дочку чи сина до відкритості, спрямованості особистості не на себе, а на людей, дає їй можливість успішно спілкуватись з людьми, тоді такі відносини відповідають нормам гуманістичної моралі.

Мати дає змогу дітям через домашній побут, ведення господарства підготуватись до самостійного життя. Всі господарські роботи в домі лежать на жінці. Як зазначав Кант, саме тут жінка краще всього може проявити свої таланти, чоловік лише здатний правильно розпоряджатись по господарству.

Важливою функцією сім’ї є регулятивна або функція соціалізації. Жінка через побут, ведення домашнього господарства теж виконує функцію соціалізації дитини. В сім’ї здійснюється первинний соціальний контроль, реалізується влада й авторитет. Сімейне життя виробляє певну систему регулювання стосунків між членами сім’ї, не лише через главу сім’ї, а й через матір контролюється поведінка підростаючого покоління з боку суспільства, держави. Це відбувається через державні закони, що регулюють відносини між батьками та дітьми (опікунство, спадщина та ін.) та через моральні норми. Характер реалізації функцій залежить значною мірою від належності до певної верстви населення. Так, наприклад, в українському селі за поведінкою молоді й жінок спостерігали суворіше, ніж в місті. Регуляція відбувається через:

·        управління поведінкою дітей в різних видах діяльності;

·        вимоги до поведінки дитини в різних видах діяльності;

·        особистий приклад матері як зразок для діяльності дітей.

Все, що закладається в дитинстві, проявляється в подальшому житті. Не дарма і філософи й богослови закликають: “Матері, виховайте дочок матерями!” [68,76]. Від матері залежить підготовка дівчинки в сім’ї до майбутньої ролі матері. Мати має навчити жити для іншого, знаходити в іншому здійснення, наповнення власного єства. Перед лицем смерті, вважав Кант, думка про потомство стала для людства втіхою. Але не тільки сім’я, є ще інше середовище, де дітям може бути добре і яке є гарантією їх майбутнього. Це - держава. Залишити дітей на когось, хто і після батьків подбає про майбутнє дітей та онуків, підтримає зв’язок з минулим, предками, що лежать в цій землі. Рід в своїй нерозривності - це не лише сім’я, але й держава, країна, власне земля предків і нащадків.

Суспільна функція жінки в сім’ї реалізується і через такий важливий елемент економічної структури сім’ї як власність. Зовнішній прояв свободи волі – володіння: в ньому реалізується наша воля. В Біблії, Корані, рішеннях Вселенських соборів є положення про власність, про це писали також богослови релігій авраамістичної традиції.

 Господарсько-побутовий бік сімейних відносин пов’язаний з індивідуальною формою привласнення. Особливо зростає її роль в зв’язку з появою приватної власності. Втрата жінкою або відсутність у жінки приватної власності, перехід до спільної з чоловіком власності, майна – це втрата свободи.

Сім’я існує, за Гегелем, в наступних трьох аспектах:

1.     В образі свого безпосереднього поняття як шлюб. "Шлюб – це правова моральна любов" [60,210].

2.     В зовнішньому вияві наявному бутті: і власності та майні сім’ї й турботах про нього.

3.     У вихованні дітей і розпаді сім’ї (створення дітьми власної сім’ї, смерть подружжя).

Шлюб має не лише свій моральний бік, але й правовий, економічний. Права батька та матері щодо членів сім’ї є  такою ж мірою обов’язком щодо них. Той, хто не має ніяких прав, не має ніяких обов’язків, і навпаки, – писав Гегель. Право одруження з власної волі є одночасно обов’язком перед сім’єю не допустити розтрати майна чоловіком чи жінкою, забезпечити існування власної сім’ї. Рівність людей може бути забезпечена лише власністю, позаяк особистість реалізується через власність. На цьому особливо наголошує католицька соціальна філософія, починаючи від енцикліки Папи Льва ХІІІ ”Rerum novarum” [87,67-69], пізніше - “Laborem exercens” [87,145-150], “Centesimus annus” [87,232-255].

Але величина власності не рівна. Селянка, підприємець, банкір мають різну величину власності, але є власницями, у наявності власності вони рівні, від них залежить вести спільне господарювання, віддати у розпорядження чоловіка своє майно, чи самій керувати приданим.

Суспільна функція жінки в наш час включає такі сфери життя як робота, бізнес, політика, влада. Зміни у світі в ХХ столітті в статусі жінки в суспільстві призвели до визнання й прийняття цих змін і теологами. Так, глава католицької церкви Папа Пій ХІІ ще в 1956 році визнав підвищення статусу жінки, а Папа Іван ХХІІІ називав знаком часу вступ жінки в громадське життя. ІІ Ватиканський Собор дійшов до висновку: “Мова вже більше не йде про підлеглість між чоловіком і жінкою”, вони однаково рівні у своїх правах і обов’язках як батьків. Уточнено, що “турбота про дім не повинна перешкоджати правомірному соціальному просуванню жінок” [195 ,221].

Можна погодитись з католицьким філософом-теологом Йозефом Хьофнеромм, що в доіндустріальний період “сім’я, ”дім” були економічною, моральною та релігійною твердинею, місцем, де жили разом, турбувались один про одного, молились і працювали, а також у випадку хвороби й старості отримували харчування та догляд” [315,121]. Професійно робота заміжніх жінок поза домом стала нормою в індустріальному та постіндустріальному суспільстві, що є наслідком і одночасно причиною змін функцій жінки. Втрачені певні функції доіндустріальної сім’ї, вона перестала бути місцем виробництва, ці функції взяли на себе позасімейні інститути, наприклад, професійне навчання, виготовлення предметів для домашнього вжитку тощо. Це в кінці ХХ викликало стурбованість філософів, соціологів, педагогів, психологів та богословів, які констатують, що “багато сімей вже не знають більше домашнього спілкування, оскільки батьки і діти перенесли основний зміст їх життя назовні і розглядають сім’ю тільки як місце для сну” [315,119]. Однак, більшість дослідників вважає, що функції не зникли, а змінились, наповнились новим змістом, відповідно змінились функції жінки. Участь жінки в громадському житті в християнському світі порівняно з ісламським чи іудейським дуже велика, особливо в наш час. Жінки в Європі в порівнянні з жінками мусульманками досягли великих успіхів в науці, освіті, культурному та політичному житті. "Здоровий стан суспільства виявляється в розвитку прав жінки," - зазначав М. Грушевський [69,406].

Суспільна функція жінки залежить від її віку. Ще Аристотель виділяв три вікові типи жінки: молода дівчина, зріла жінка, жінка похилого віку. Зріла жінка – це середина між крайнощами, позитивні якості найкраще розкриваються на цьому етапі життя. Розсудлива, стримана, врівноважена, уміло узгоджує бажання душі й вигоду. Саме в цей період найближча до істини в судженнях і діях. Вона стає справжньої господинею, матір’ю, реалізує себе як особистість [9]. Зрозуміло, що це найзагальніші характеристики вікової типології жінок, на конкретному, індивідуальному рівні можливі значні варіативні розходження зумовлені інтелектуальним рівнем, освіченістю, соціальним статусом, родом занять та інших чинників.

Крім загальних вікових періодів існує більш детальна психологічна типологія, згідно з якою, в житті жінки періоди рівноваги, стабільності, що тривають 6-8 років змінюються періодами кризи. Через кризу відбувається перехід до нового, наступного періоду. Порушується рівновага сімейних відносин, дружніх, родинних ідеалів, що існували в певній гармонії, сталості. Жінка починає бачити своє життя в новому світлі. Власне ставлення до цінностей, що існували досі, здається їй хибним, тобто відбувається перегляд існуючої досі системи особистісних цінностей.

Для духовного розвитку жінки важливі як періоди стабільності, так і періоди змін. В тих і інших вона реалізує свої потреби та ідеали. В цей час здійснюється та духовна робота, яку вимагає життєва ситуація. Жінці важливо оцінити своє місце в житті, знайти силу, сміливість сказати собі правду. Це стосується різних моментів її життя, наприклад, усвідомлення себе дорослою дівчиною, жінкою, матір’ю, бабусею. Криза закінчується обранням нового життєвого шляху, певної нової норми поведінки, розставанням зі звичним, старим, звільнення місця новому. Змінюється самовідчуття, роль в сім’ї, суспільстві, релігії, нерідко це проявляється також і в зовнішності жінки. Тобто настав час, коли жінка відчула, що переходить в іншу вікову, соціальну групу, змінюється її роль, поведінка, зовнішність і приходить нове розуміння свого місця в сім’ї, сенсу всього, що відбувається. В кожний період життя приходить щось нове, своє, людина розстається з ілюзіями, що заважають подальшому розвитку її особистості. Особливо помітний перегляд системи цінностей відбувається у жінки з народженням дитини. В цей час вона, наприклад, починає краще розуміти свою матір, навіть, якщо між ними не було до цього теплих стосунків.

Залежно від ролі в сім’ї жінка виступає в якості дочки, дівчинки, дівчини, дружини, невістки, сестри, братової, вдови, свекрухи, тещі, свахи тощо. Вона може одночасно виступати в декількох ролях, наприклад, матері, дочки, дружини, невістки водночас, так і переходити в певний період від однієї ролі до іншої, наприклад, дружини – удови, матері – бабусі, невістки - свекрухи та ін. Головною роллю жінки в житті є роль матері.

В майновому відношення вплив батька має рішучу перевагу над ідеєю материнства, але в моральному відношення сила в’язку з матір’ю більша, мати рідніше дітям.

Говорячи про участь жінки в громадському житті, слід зазначити, що переважна більшість вирішуваних людством проблем пов’язана з раціональною організацією системи влади, а відтак з організацією суспільного життя загалом. Жінка у євреїв та арабів, покликання якої вбачалось в народженні, догляді й вихованні дітей, була позбавлена активної участі в громадському житті, громадянських прав. Все за неї вирішували чоловіки: спочатку - батько, потім - чоловік. За жінку він молився вчив Тору, Коран. Але, не зважаючи на це, в іудеїв жінки поруч з чоловіками або й самостійно брали участь у політиці. В Біблії ми зна­ходимо постаті жінок, які виконува­ли виключно важливі релігійно-соціальні функції. Є розповіді про жінок як позитивні так і негативні: Вірсавія, Юдиф, мати Самуїла, Есфір, Сара, Рахіль… Вони брали участь у змовах, захисті батьківщини, спасінні народу тощо. У книзі Вихід – Міріям, сестра Аарона, постає як пророчиця й один із про­водирів народу Ізраїлю під час блукань пустелею [Вих. 14: 20], пророчиця Девора судила синів Ізраїлю й очолювала вій­сько [Суд. 4-5], до пророчиці Хулди звер­талися для з'ясування автентичності Кни­ги Закону, знайденої первосвящеником Хілкійєю [2 Цар. 22]. В Біблії є сильні особистості жінок: Анна, Есфір, Юдиф, сестри пророка Мойсея та інші [127].

З 60 років ХХ ст. змінюються позиції католицизму в ставленні до жінки. Це знайшло всій вираз у підвищеній увазі Ватикану до проблем становища сучасної жінки, її ролі в суспільстві. Чисельні виступи Папи з цього питання, створення у Ватикані папської комісії, яка займалася впродовж двох років вивченням становища жінки в суспільстві й церкві, а також документи Другого Ватиканського собору й ватиканського синоду єпископів католицької церкви свідчать про те, що проблема збереження впливу католицизму на жіночі маси стає однією з центральних у діяльності римської курії.

Аналіз деяких тенденцій в політиці Ватикану з оновлення показує, що модернізація поглядів щодо жінки виходить із тієї оцінки, яку дає церква їй у справі зміцнення християнської віри, в євангелізації світу. Католицькі ідеологи покладають великі надії на те, що віруюча жінка - мати матиме релігійний вплив на дітей та чоловіка. Після Другого Ватиканського Собору католицька церква активно впливає на залучення жінки до суспільного життя, прагне взяти цей процес під свій контроль, поєднати зростаючу активність жінок в суспільному житті з релігійною роботою. Сучасний католицизм прагне використати тенденцію зростання ролі жінок в усіх сферах суспільного життя, їх зростаючу соціальну активність в інтересах зміцнення позиції церкви в сучасному світі. З цією метою керівництво католицької церкви проповідує ідею підвищення ролі жінки в церкві, навіть про можливість ліквідації монополії чоловіків на посади священиків, залучення жінок до управління церквою, починаючи з приходу, єпархії. Ватикан дозволив навчатись жінкам на теологічних факультетах католицьких університетів, став залучати жінок до роботи в окремих конгрегаціях та секретаріатах римської курії. Водночас вони здійснюють заходи для активізації діяльності численних жіночих католицьких організацій. Розвивається також сітка організацій Всесвітнього союзу жіночих католицьких організацій. Виникли світські організації під керівнитвом католицької церкви:

-                    жіночі організації католицької дії;

-                    жіночий робітничий рух, що знаходиться під впливом християнських профспілок;

-                    жіночі секції при політичних партіях християнських демократів.

Православна Церква теж виступає за рівноправ’я чоловіка та жінки: політичне, соціальне, культурне [12]. З урахуванням життєво важливої, невід’ємної ролі в якості дружини та матері. Виробничі та політичні потреби не повинні сприйматись як щось безумовно більш важливіше, ніж служіння жінки в сім’ї.

 В арабо-мусульманському світі основою для формування міжособистісних, родинно-шлюбних стосунків та безпосередньо жіночого ідеалу є священні тексти Корану та шаріату. У релігійних приписах Корану і шаріату стосовно одруження, розлучення та сімейних обов'язків чоловіка й жінки виразно простежується нерівність прав жінки стосовно чоловіка.

Іслам, спираючись на Коран, суворо регламентує майнові відносини. Право отримати спадок діти мають незалежно від віку. Батьки не мають права позбавити когось з дітей спадку [Коран 2:176-178;4:8,12-13,175]. В межах своєї вікової групи жінки й чоловіки рівні, але у відносинах між ними пріоритет належить чоловікові. Це проявляється і в поділі спадку, наприклад, сестра отримує половину долі брата. Однак, до реформ Мухаммеда, жінки взагалі не мали права на спадок [112, 205].

 У шаріаті докладно розглянуті питання родинного, майнового і цивільного стану мусульманки. Основною метою одруження було узаконення потомства, поєднання осіб різної статі та наділення чоловіка владою над жінкою. Жінка могла не бути присутньою при укладанні шлюбного контракту і не бачити свого нареченого до весілля. Жінка повинна родити, чоловік має повну владу над жінкою. Жінка розглядається в мусульманстві як "товар", що здатен приносити насолоду чоловікові і народжувати законних дітей. І її купують як товар з цими якостями. "Махр" – викуп за наречену, купівля її можливості народжувати. Якщо жінка повинна підкорятись своєму господарю, то і господар, зі свого боку, повинен використовувати свій вплив для того, щоб в сім'ї царював добробут, щастя й процвітання, а не заради віроломної, агресивної мети.

При одній і тій же освіті й професії, чоловік займає вище становище в суспільстві. Іслам не дозволяє жінці займати посади служителів культу, вона не достойна як істота другорядна бути муфтієм, муллою тощо. Ці посади займають лише чоловіки [40,26]. Певні обмежені накладені на жінку у виконанні обрядів.

 Однак у розповсюдженні ісламу брали активну участь жінки, особливо родички й дружини Мухаммеда. Перша дружина Мухаммеда Хадіджа стала активною помічницею в його релігійних справах, схвально ставилась до його діяльності. Важливу роль в поширенні ісламу відіграли: третя дружина - Айша, особливо після смерті Мухаммеда; дочка Фатіма; внучка Зейнаб [21,66]. Жінки, відлучені від релігії, суспільного життя все ж використовувались ним для зміцнення своїх позицій та ісламу. Таким чином жінки виконували свої функції в суспільстві. Політичним був шлюб дочки Мухаммеда Рукайї з Османом, а після її смерті дружиною його стала інша дочка пророка - Умм - Кульсум. Для зміцнення рядів соратників Мухаммед одружився з дочкою соратника Абу Бекра – Айшою [91].

В офіційному ісламі жінки визначаються як "більшість мешканців пекла", однак у класичній арабській, а також сучасній літературі присутній образ героїчної жінки, яка бере участь у політичному житті нарівні з чоловіками (наприклад, Айша, Фатіма, Беназір Бхутто). Це спостерігається і в перебиранні військових функцій загиблого чоловіка, брата. Це має місце в Чечні, на Близькому Сході. Багатовікова історія ісламських країн до ХХ століття, за винятком окремих випадків, майже не знає прикладів того, щоб в якій-небудь державі жінка займала посаду каліфа, султана, еміра, візиря, судді тощо [40,27]. Один надзвичайно рідкісний випадок, коли на ісламському Близькому Сході жінці дозволити очолити державу стався в 1249 р., коли Шаджар ад-Дур була проголошена правителькою Єгипту [70,179-180].

Багата жінка - об’єкт насолоди й престижу, бідна прирівняна до робітниці. Свідчення двох жінок на суді прирівнювалось до свідчення одного чоловіка. Мусульмани вважають, що Аллах вселив людський дух в тіло, з допомогою якого дух вступає на арену боротьби й праці для виконання свого обов'язку. Оскільки духовне піднесення і моральна досконалість в цьому світі здійсненні, людина не повинна сходити з арени боротьби й праці, уникати активної діяльності. Сілія, міський квартал, ринок, установа, магазин, школа, суд, табір, рада депутатів, поле бою і т.д. - все це випробування, запитання, за допомогою яких раб Аллаха всесторонньо екзаменується в різноманітних галузях і науках - пише Абу Аля Ал–Маудут [6,42]. Не відповість людина - негативну оцінку ставить їй Бог. Ідеал – активна безпосередня участь в житті.

Зміни в соціальному житті сучасного суспільства все гостріше ставлять ідеологію ісламу перед необхідністю переглянути дискримінуючі релігійні догми, які суперечать правам особи, вітати й пропагувати участь мусульманки у сфері економічного виробництва, виявлення її політичної та творчої активності. Вже не викликають подиву жінки-студентки ісламського університету, делегати з’їзду мусульман. Жінки працюють на радіо, вони учасниці жіночих ансамблів, виголошують проповіді в мечеті [112,208]. Разом з тим до таких змін бувають неготові жінки. Вони часто не здатні прийняти рівноправ’я.

Приписами, що дискримінують жінку є релігійні звичаї ношення покривала (хіджаб) та затворництво мусульманки. З позиції вимог гендерної рівноправності переважну більшість приписів Корану можна оцінити як такі, що спрямовані на закріпачування жінки й пригноблення в ній особистості. Між тим, в ісламі існує окремий напрямок, присвячений культу святих жінок, покликаний замаскувати існуючу соціально-правову дискримінацію.

В пошуках виходу з кризи релігії авраамістичної традиції пропонують нові шляхи, котрі забезпечили б збереження та розширення впливу на жінок. Церква пристосовується до сучасного динамічного світу, в якому значно зросла соціальна активність жінок, їх роль у житті суспільства. З цією метою вона модернізує свою соціальну доктрину, переглядає традиційні погляди на жінку та її призначення в суспільстві й сім'ї, проголошує ідеї співзвучні сучасній епосі.

Розглянувши суспільну функцію жінки, можна зробити висновки:

–       В віроповчальних системах релігій авраамістичної традиції суспільна функція людини розуміється як діяльність, яка має реалізуватися передусім в сім’ї, через сім’ю.

–       В іудаїзмі вся життєдіяльність людини має сакральний характер: їжа, секс, стосунки з дітьми, житло, територія, де перебувають, отже, в першу чергу через побут реалізується соціальна функція жінки. Хоч в християнстві та ісламі діяльність жінки не сакралізована, але вважається основною згідно заповідей Бога.

–       Потреби в робочих руках та економічні проблеми виводить на перший план проблему участі жінки в суспільному виробництві, що впливає на становище жінки в сім’ї як позитивно, підвищуючи її статус, так і негативно – подвійна зайнятість (домашня робота, виробництво) призводить до проблем в сім’ї.

–       Підвищення жіночої освіти й бажання реалізуватись в суспільстві стає в наш час для багатьох жінок важливішим за сім’ю, в догоду кар’єрі створення сім’ї, народження дітей відкладають на більш пізній час, що негативно відбивається на суспільстві в цілому.

–       Церкви прагнуть використати тенденцію зростання ролі жінок в усіх сферах суспільного життя, їх зростаючу соціальну активність в інтересах зміцнення позиції церкви в сучасному світі, деякі християнські та іудейські течії ліквідують монополію чоловіків на посади священиків, канторів, рабинів тощо.

–       Мусульманські країни відчувають потребу в робочих руках, але традиції й релігія не дозволяють залучати жінок до суспільного виробництва. Однак, перші зрушення в цьому напрямку відбуваються в багатьох країнах.

                           3.3 Духовно-психологічні функції жінки.

Природно-біологічні та суспільні функції жінки розкривають зовнішній бік ставлення жінки до сім’ї, Бога, суспільства. Внутрішній бік, не менш важливий для розуміння сутності та призначення жінки, реалізується через духовно-психологічні функції.

Духовно-психологічні функції жінки можна розглядати як функції жіночого начала взагалі в суспільстві, сім’ї та функції безпосередньо жінки як особи жіночої статі, що виконує роль матері, дружини, дочки, свекрухи тощо. Як вважає протестантський теолог Дж. Пейсті, найвище покликання жінки – материнство пов’язане з не менш важливим покликання вихователя дітей [210,85]. Духовно-психологічна структура сім’ї включає: любов; виховання дітей; турботу про людей похилого віку, дітей та хворих; норми поведінки тощо. Це те, що апостол Павло на рівні сім’ї, дому називає пахощами, приємними Богу [Еф. 5:2]. Це - перше, як зазначає Д. Уілсон, що помічають гості дому і що є звичним для господарів дому [300,5]. Якщо в сім’ї панує любов, то атмосфера сім’ї запашна, тобто приємна Богу, а відтак і людям. Можна імітувати благочестя зовнішніми проявами, але не можна підробити результат – атмосферу. Сім’я має бути “чистою” з внутрішнього боку, тобто з боку взаємовідносин чоловіка та дружини, батьків і дітей, старшого покоління і молодшого. Християнські богослови відзначають, що ідеалом для християн є взаємини Христа й Церкви.

Згідно концепцій християнських богословів духовно-психологічний клімат сім’ї повинен триматися на любові подружжя, а любов має бути постійною. Людина нічого особливого не повинна вигадувати, а наслідувати Ісуса Христа, його приклад любові до Церкви, до свого народу. Так і чоловік, і відповідно дружина, мають любити лише один одного і не зраджувати. Це має бути не показне благочестя, а справжнє. Дії можна імітувати механічно. Важливішою є мета й метою шлюбу має бути, на думку євангелістського богослова Д. Уілсона, славлення до Бога й насолода від спілкування з ним. “Причина нещасливих шлюбів в тому, що шлюб став об’єктом поклоніння. Але слава Божа вище сімейного щастя…В створеному Богом світі творіння, що поклоняється чомусь замість Творця, в кінцевому результаті втрачає предмет свого поклоніння,” – зазначає він [ 300,8].

Велике місце посідає в богословській літературі проблема виховання дітей. “Ви створюєте їх спогади, створюйте хороші спогади” [281,120]. “Не жертвуйте своїми дітьми заради проблем інших людей”- закликає богослов С.Стромбек [281, 108]. Діти вчаться на прикладі батьків. Жінка - це перш за все вихователь майбутнього покоління, тому і вимоги до неї вищі, ніж до чоловіка, більша частина життя котрого проходить в роботі поза домом. Саме жінка на відміну від чоловіка передає дітям в процесі виховання не тільки вміння, навички, досвід, традиції, але й емоційний досвід. Вона готує дитину до самостійного життя, формує соціальні орієнтації. Від неї залежить, на що буде спрямоване підростаюче покоління, а отже, і суспільство в цілому. Діти вчаться тому, що робить мати, а не тому, що говорить, тож приклад матері має дуже важливе значення для того, якими будуть діти. Це визнають богослови всіх релігій авраамістичної традиції.

Четвертий імам сказав: “Твоя дитина – це плоть від плоті твоєї, всі її пороки й чесноти в цьому житті є продовженням тебе самого й обов’язок твій вимагає, щоб ти дав їй гідне виховання, наставив на путь, що веде до Аллаха Всевишнього і Всемогущого і навчив смиренню перед ним. І звертаючись до нього, пам’ятай, що за добро і ласку тобі воздасться добро, а за зло й жорстокість не обмине тебе покарання” [37, 146].

Четверта Божа заповідь накладає великі обов’язки на дітей, вважають богослови, але набагато більші – на батьків стосовно своїх дітей. Головний обов’язок батьків полягає в тому, щоб своїм дітям дати відповідну опіку і добре виховання. Це - надзвичайно важлива справа. Папа Лев ХІІІ повчав: “Молодь – це цвіт людства, надія на краще майбутнє. Молодь виховувати – значить оновляти світ”. А німецький філософ Лейбніц писав: “Дайте мені в руки виховання, я перетворю світ” [129,63].

Особливо значущим є вплив матері в перші роки життя дитини. Емоційний контакт, що складається в цей час, пізніше переноситься на людину в цілому, на стосунки з іншими людьми. Емоційне уявлення й поняття про довколишній світ, що складається у дітей під дією сімейного виховання, залишається в них на все життя. Працелюбство, чесність, доброта, готовність допомагати нужденним, уміння співчувати й співпереживати - це ті якості, котрі можна виховувати у дітей, лише в тому випадку, коли вони властиві самим батькам і присутні в їх взаєминах.

Як вважав Я.Каменський, діти вчаться копіювати раніше ніж пізнавати, тож батьки повинні дати дітям приклади порядного життя, якщо хочуть розвивати їхню моральність. Взаємини батьків у сім’ї діти переносять на товаришів і власну сім’ю, це стає моделлю батьківства й материнства. Імам Садик сказав: “Вчи своїх дітей сказанням, поки порочні люди не випередили вас своїми проповідями” [37, 144]. “З повагою ставтесь до своїх дітей і гідно їх виховуйте, Господь Вас простить” [37,147].

Жінка виховує і хлопчиків, і дівчат. В наш час немає хорошого гендерного виховування, зазначають християнські теологи всіх конфесій, і чоловіки втрачають свою роль у сім’ї. Виховання в ісламі побудоване на прищепленні хлопчикам почуття верховенства, а дівчаткам - усвідомлення власної неповноцінності: "Чоловік – цар і Бог в сім'ї у мусульманки."

 Протестантські теологи (Дж. Пейсті, Л. Крістенсон) виходячи з того, що дитина від народження схильна до зла успадкованого від Адама, вважають, що покарання дітей є необхідністю для правильного виховання. Воля дитини має підкорятись словам та авторитету батьків, а різка – “знаряддя любові” [142,103], кращий біблійний [Пр. 22:15] засіб виховання дисциплінованості. Так само як Бог, вважає Дж.Пейсті, дисциплінує дорослих через покарання (хвороби, випробування, важкі обставини тощо), так само мати та батько мають карати дітей за непослух [210,138].

Жінка є важливою ланкою між членами сім’ї та засобами масової інформації, літературою та мистецтвом. Оцінки, що їх дає мати особам, тим чи іншим явищам у суспільному житті, феноменам культури до певного віку сприймаються дітьми без критичного аналізу.

Мати тісно пов’язана з початком формування у підлітків мотивації своєї поведінки, світоглядних настанов. Коло сімейних інтересів зрештою справляє значний вплив на зв’язок дітей з природою, ставлення до неї. Жінка створює психологічний клімат, те, що називають “домашнім вогнищем”. Вона виховує не дитину, а людину, здатну жити самостійно, стимулює дітей та чоловіка на подвиг. Виховання рідного, повага до старших, основи етикету закладає мати в дитинстві, так само, як і вчить любові, рідного (дім, мова, тощо), благоговіння, святості. Потреба у святині теж закладається матір’ю, як і вище почуття - благоговіння перед святинями. Цінності – це святині, благоговійне ставлення до них закладається в дитинстві. Святині зачіпають людину особисто, викликають щось на зразок морального обов’язку, висвітлюють почуття. Вища форма ціннісної емоції – катарсис [72,34-35]. Виникає, так звана, природна мораль або дитяча мораль, що проявляється в забобонах, замовляннях, заклинаннях. Діти вірять, наприклад, що Бог карає за погані вчинки. Отже, психічний стан особистості залежить від матері.

Мати – перша вихователька. Такої ролі нікому іншому не відведено. Мати – єдина й незамінна. Зв’язок “мати – дитина” починається з перших днів життя, з ласкавих слів, відношення до дитини, а, отже, і виховання любові, котрому вчиться дитина, спілкуючись із матір'ю, отримує широку проекцію, це джерело формування всіх інших форм любові, прив’язаності. Вона першою дає їй поняття добра й зла. Від матері дитина чує перші слова молитви і перші слова рідної мови - зазначає греко-католицький богослов о. Ю. Катрій [129,77].

Перше почуття, що з’являється у дитини – це почуття любові до матері й дитина може розвиватись тільки в контакті з матір’ю. Особлива роль належить рідній мові. Вивчення латини та грецької мови, підкреслював Гегель, важливе для розуму людини, але “тієї проникливості, із якою належить нам наша власна мова, немає в знаннях даних нам тільки на чужій мові” [59, 400].

Батько – це авторитет і учитель. Батько – голова дому, тому для дітей він найвищий авторитет. Від нього дитина довідується, що поза і понад його авторитетом є ще авторитет Бога, Церкви, держави…Батько навчає дітей дисципліні й послуху стосовно себе й матері. Він бере в оборону авторитет матері. “Батько для своїх дітей має бути взірцем у виконанні християнських обов’язків, якими є щоденна молитва, недільна служба Божа, часта Сповідь і св. Причастя” [129.73-75]. Виховна роль батька починається тоді, коли дитина вже приходить до розуму, а виховна роль матері починається від миті народження дитини. Батько формує розум, волю, характер дитини, а мати – почуття, як кажуть, серце. Мати робить дитину доброю, благородною, ніжною. І якраз – це головне завдання, привілей і обов’язок матері: наповнити серце дитини добром та любов’ю. Все, чого людина досягає в житті, завдячує вихованню своєї матері, “...добра або зла поведінка дорослої людини завжди є наслідком материного виховання у дитячі роки,” - пояснює Ю. Катрій [129,77].

Поняття морального ідеалу теж закладає матір. Моральний ідеал – це уособлення моральних вимог, реалізація яких дозволила б особистості досягнути досконалості. Ідеал - образ найбільш цінного і величного в людині, те, що має бути, це критерій добра і зла. Моральний ідеал – це не тільки заперечення недосконалості дійсності, але і її подолання, вимоги, що ставляться до людей у вигляді образу морально досконалої особистості, уявлення про людину, що ввібрала в себе найбільш високі моральні якості. Моральний ідеал - це реакція на соціальні суперечності, протест проти того порядку речей, що існують у суспільстві, приватному житті людини, кінцева мета морального виховання і самовиховання людини, вищий зразок, до якого вона повинна прагнути.

Моральна чистота жінки має величезне значення, саме жінка як перший вчитель, має бути вихованою, у першу чергу, моральною. Ідеал чоловіка й ідеал жінки закладає вона. Через пісню, казку, власний приклад вона вчить що є жінка, якою має бути, недарма психологи кажуть, що юнаки в дівчині шукають жінку таку, якою є їх мати, й усе життя порівнюють із своєю матір’ю. Дж. Локк підкреслював, що від правильного виховання дітей залежить добробут усього народу.

Євангельські християни-баптисти у здійсненні жінкою духовно-психологічних функцій виходять з того, що [52,23]: "діти в сім’ї є дорогоцінним даром Божим [Пс. 127:3]. Батьки несуть відповідальність за духовне виховання своїх дітей [Кол. 3:21, Еф. 6:4, Мт.18:6-7, Пов. Зак. 6:5-9, Пс. 73:3-8]. Свідки Єгови підкреслюють, що діти – це благословення Боже і їм треба приділяти увагу, час затрачений на дітей сприятиме зміцненню сім’ї [303,22]. Багато залежить від кількості дітей. За другу, третю дитину матір уже так не хвилюється. В багатодітній сім’ї легше виховувати дітей, дочки набувають досвіду при виховання молодших сестер чи братів. Поруч із вихованням дітей іде і перевиховання чоловіка.

Мати формує не тільки моделі поведінки, але й уміння гальмувати негативні емоції (страх, гнів, тривогу). Так в основі страхів, що виникають вже в ранньому дитинстві через кілька тижнів після народження лежить страх утратити матір. Тривога виникає, коли маленька дитина не здатна прийняти рішення самостійно. Материнська любов гальмує появу страху та агресії, виховує героїв тільки мати, яка вчить поборювати страх, своєю любов’ю демонструє свідомий контроль ситуації. Справжня відвага – це не втрата страху, адже страх як реакція на небезпеку є нормою.

Ціннісне відношення завжди емоційне. Радість, милування, захоплення, благоговіння - спектр почуттів, що виникають при цьому. Важливою ціннісною категорією є поняття рідного. Рідний дім, рідна мати, рідна мова, рідний ландшафт, рідна культура зливаються в слові батьківщина.

Завдання виховання дітей жінкою полягає в тому, щоб перетворити їх у самостійних і вільних особистостей, щоб змогли вийти із природної єдності сім’ї. Підготувати до самостійного життя має перш за все матір. Мета виховання -стати непотрібною. “Я більше непотрібна”, - нагорода для матері, визнання добре виконаної справи” [263,112].

Саме мати здатна на ранньому етапі розвитку дитини закласти і сформувати спрямованість особистості дитини в такому напрямку, де б інші люди займали  центральне місце в системі її цінностей. Сучасне суспільство атомізує людину, робить її самотньою. Характер стосунків, рівень взаєморозуміння, що склалися в сім’ї у великій мірі залежить від жінки. Чим більше ці стосунки довірливіщі, чим повніше вони виконують роль емоційного зняття, здатні відгукуватися співчуттям і співпереживанням, тим вища їх моральна цінність. Характер взаємин у сім’ї впливає на розвиток інтелекту дітей, їхні емоції.

Правила поведінки особистості виникли у різних народів у різні часи, вони є нормами благопристойності. Вони стійкі, в певних соціальних спільнотах закріплюються звичаями. Саме через почуття матір’ю закладається і патріотизм. Патріотизм визначив Гегель як “умонастрій котрий в звичайному стані й у звичайних життєвих умовах знімає державу як субстанційну основу і мету” [60,292]. Часто зводять патріотизм лише до готовності до надзвичайних жертв і вчинків, але, по суті, патріотизм – це свідомість, що зберігається у звичайному житті при всіх обставинах і те, що стає основою готовності до надзвичайної напруги. Віками на рівні почуття патріотизм закладався жінкою і завдяки їй виростали сини героями.

Мова жінки теж є моментом моральної поведінки. Почуття благопристойності спілкування несе жінка, вона володіє чоловіком переважно за допомогою красномовства і виразності обличчя, розсудливості з раннього віку, претензії на ввічливе поводження із собою з боку чоловіків. Лицар підкоряється (до шлюбу головним чином), жінка керує. Жінка рано відчуває, що може подобатись. Повагу викликає і вимога до себе, жінка - сторона, що відмовляє, чоловік - домагається. Жінка в чоловіках менше розбірлива зі страху зостатись самою, чоловік більш перебірливий. В мові вона залишається холодною, чоловік–палким.

Сім’я, пише теолог Д.Уілсон, - відображає відношення Христа до Церкви. В Біблії, каже він, ви не знайдете заповіді жінці любити свого чоловіка. Це чоловіки мають любити своїх дружин, як Христос полюбив свою Церкву і за неї пішов на хрест [Еф. 5:25]. Дружини мають поважати своїх чоловіків, тому що саме цього вони потребують, жінки - любові від чоловіків, а чоловіки - поваги від жінок, адже любити вони вміють, а поважати не завжди. Так само як чоловіки не завжди вміють любити [300,24-25].

Жінка створена після чоловіка, отже для нього, а не він для неї. Бог дав Адаму певне доручення: обробляти й оберігати Едемський сад, плодитись і наповнювати землю, владарювати над нею. Жінка створена допомагати в цьому, а не чоловік їй. Жінка створена Богом пізніше, зазначає автор, щоб назавжди закріпити авторитет чоловіка в сім’ї [1Кор.11:8-9]. Тобто чоловіки мають певне покликання в цьому світі (кар’єра), а жінки їм мають допомагати. Протилежна думка, не вигадка феміністок, а породження лінивих, безініціативних чоловіків, які не хочуть виконувати доручення Бога. “Фемінізм – дітище нечестивих чоловіків” [300,27-29]. Чоловік має бути керівною силою у всіх справах і відповідальність за все брати на себе, а не доручати дружині самій вирішувати, а потім ще за це її ж критикувати [300,35]. Чоловік може не бути теологом за фахом, але має бути домашнім богословом – додає Д. Уілсон. В родині, де враховуються біблійні вимоги дружині легко здійснювати свої функції, вважають теологи.

Моральна культура повинна ґрунтуватися на принципах, а дитина повинна навчитись діяти за принципами у справедливості котрих вона сама впевнена. Ті держави, де вдача жінок порочна, мають вдвічі менше благополуччя, писав ще Аристотель [9,30]. Морально-психологічне значення спілкування дитини безпосередньо з близькими родичами, особливо з матір’ю, важко переоцінити. Мусульмани вважають, що кожна дитина народжується чистою від гріхів й переконані, що можна вберегти людину від гріха, давши їй хороше виховання [235,11].

“Мати – ідеал дитини. Малі діти, передусім дівчатка, нікого так не люблять і нікому так не довіряють, як своїй матері. Вони не мають перед нею жодних секретів…Дитина з уст матері швидко переймає молитву. Вона любить, коли мати з нею молиться… Багато Святих своєю святістю завдячують своїм матерям. Папа Пій ІХ казав: “Дайте мені святих матерів, а я з їх допомогою перетворю цілий світ” [129,78-79].

Марія і Марфа – одна слухає проповідь, а інша готує йому їжу – ці дві іпостасі жіночої роботи і турботи орієнтували жінку на поєднання духовних пошуків і турботу про рідних та близьких. Католицькі ідеологи покладають великі надії на те, що віруюча жінка - мати матиме релігійний вплив на дітей та чоловіка.

Культуротворча функція жінки в сім’ї спирається на особливий і неповторний предметний світ її існування. Культура присвоєння цього предметного світу є мірою присвоєння індивідуумом своєї людської сутності. Сім’я як спів-буття - унікальна комунікативна спільнота. Неповторний предметно-культурний світ обумовлює процес формування людської суб’єктивності через сімейні процеси.

Слід сказати, що духовно-психологічні функції жінки реалізуються не лише на рівні сім’ї. Подивимось на проблему ширше, як на функцію жіночого начала в суспільстві та в сім’ї, функції якого реалізуються не тільки на горизонталі людина - людина, людина – суспільство, але й по вертикалі: людина – Бог. Як вже зазначалось, релігії авраамістичної традиції не схвалюють участь жінки в релігійному житті в якості священнослужителя. Лише реформістські течії в християнстві та іудаїзмі допускають жінок до здійснення суспільної функції через релігію. У зв’язку з реалізацією духовно-психологічної функції виникає проблема жіночого божества в релігійних обрядах і культах іудаїзму, християнства, ісламу.

Іудейство не визнавало культу богинь і боролось завжди з ним. Для іудеїв Яхве був одночасно і покровителем жінок. Жінка не приймає участі в релігійному житті, їй це не потрібно, її життєдіяльність і є її релігійністю. Функції жінки в сім'ї тотожні її релігійному служінню. Їй не потрібна заступниця перед зовнішнім світом, бо кожна жінка-іудейка є богинею, вона як Бог творить людину. Чоловік має молитись за неї, адже вона самим своїм єством є провідницею волі Божої. Життя її відповідає божественним ритмам. Народження дітей праматерями залежало від Бога. Яхве посилав дітей престарілим жінкам або залишав бездітними молодих. У жінки прямий зв'язок з Богом, чоловік лише молить Бога про допомогу. Всі зачаття чудесні. Бог Ягве покровитель жінок. Іудейство проникнуте єдиним Богом, охоронцем обраного народу від зовнішніх ворогів, він дарував їм свою любов і допомогу. Бог Воїн-Саваоф відділяє своїх від чужих і однаково турбується як про жінок так і чоловіків. Жінкам не потрібна була покровителька, в них був покровитель. Ягве /Саваоф/ - чоловік, хоч у нього і не було певного матеріального образу, однак переважають чоловічі риси. Г. Честертон вважав, що "якщо б для Бога Ізраїлю вибирали матеріальний /речовий/ символ, то це був би фалічний символ" [323,148]. Дійсно, це - Бог, який давав життя народу, вирішував його долю і безпосередньо брав участь у його розмноженні. Всі праматері Ізраїлю, пише Х. Донин, були безплідними /Сара, Лея, Ребекка, Рахіль/. Саме Бог чудесним способом послав їм дітей. Благодать Божа передається через кров, підтвердженням цього є обрізання.

Основне завдання жінки-іудейки родити дітей і виховувати їх в дусі закону. В реалізації цього завдання жінці потрібна не стільки Богиня-Мати, скільки дієвий вплив Бога-Чоловіка, захисника, законодавця.

З всіх авраамістичних релігій лише християнство має розвинутий культ жінки - Діви Марії, Богородиці, культ Матері Божої. Становлення цього культу відбулося не відразу з виникненням християнства. В ранньому християнстві в боротьбі з оргаїстичними культами увагу на образі Марії прагнули не акцентувати. В Євангеліях мало говориться про матір Ісуса Христа, наявні лише декілька згадок.

 В Євангеліях Матвія та Марка про Марію говориться лише як про жінку, що народила Божественного Сина, в усьому іншому вона зрівняна з іншими послідовниками Ісуса. В Євангелії від Матвія є розповідь про родовід Йосипа, обручника Марії, далі розповідь про те, як він дізнався, що Марія вагітна від Духа Святого. Матвій також згадує про Марію як Матір Ісуса, коли прийшли поклонитись волхви, Марія з Йосипом втікають до Єгипту. Ангел, що з'являється у сні Йосипу завжди дбає не лише про дитя, але й про матір [Мт. 2:13]. Розповідається про повернення в землю Ізраїлеву" [Мт. 2:20]. У Матвія є лише одна згадка про неї, коли Син почав проповідувати в Капернаумі [Мт. 12: 46 –50]. Більше про Марію Матвій не згадує, навіть в розповіді про смерть Ісуса. Під час страти було багато жінок, що спостерігали здаля, були серед них і жінки, що прийшли з Галілеї, але про присутність матері Ісуса не згадується. Не згадується вона серед багатьох людей, що йшли за Ісусом і в Євангелії від Марка.

В Євангелії від Марка Мати Божа згадується лише один раз, коли Ісуса холодно приймають у Назареті, питаючи: "Хіба ж Він не тесля, син Маріїн..?" [Мк. 6:3].

В Євангелії від Іоанна лише три згадки про Марію. Перша - це розповідь про весілля в Канні Галілейській, де був Ісус і його мати і де, на думку Іоанна, Ісус зробив перше чудо: перетворив воду на вино [Ів. 2:1]. Наступна згадка - про те, що Ісус, мати Його та учні відправились до Капернауму. Остання згадка про Марію пов'язана зі стратою Сина. Тільки у Іоанна є згадка при її присутність в останні хвилини життя Ісуса: "Під хрестом же Ісуса стояли - Його мати і сестра Його матері, Марія Клеопова і Марія Магдалина" [Ів. 19:25]. В останні хвилини свого земного життя Ісус турбується про матір [Ів. 19:26-27].

Більше згадок про Марію є у Луки. На відміну від Марка і Матвія Лука виділяє її серед жінок, багато про неї розповідає, змальовує Марію як Богородицю, що в Бога благодать знайшла, благословенну між жонами. Лука передає розмову Марії з Ангелом. У Луки є також розповідь про чудесне зачаття Єлизавети, зустріч Марії та Єлизавети [Лк. 1:43]. Лука також наводить гімн Марії Господу. Детально розповідає про народження Іоанна Предтечі, Ісуса Христа, обрізання Ісуса, наводить слова праведника Семена звернені до Марії, а не до Йосипа: "Ось призначений Цей багатьом на падіння й уставання в Ізраїлі, і на знак сперечання, - і меч душу прошиє самій же тобі, - щоб відкрились думки сердець багатьох!" [2:34-35]. Але при страті і похованні Ісуса Марії не згадує.

Зовсім інакше змальована Марія в Об'явленні Іоанна Богослова. Тут Марія, Єва, Жінка зображені більш поетично, ніж реалістично, з ознаками надприродними, божественними. "І з'явилась на небі велика ознака: Жінка зодягнена в сонце, а під ногами її місяць, а на голові її вінок з дванадцяти зір” [Об. 12-17].

Отже, у Священному Письмі християн є згадки про Марію як про Матір Божого Сина, турбота про неї з боку Сина, апостолів, а в Об'явленні вона змальована як Цариця Небесна, а християнський світ названий "остатком насіння її".

Ісус, як син Бога, теж виступав покровителем жінок. Більше того, Його милість до нужденних була безмежна (прощена прелюбодійка, розмова із самаритянкою, що жила з багатьма чоловіками та ін.). Поруч з Ісусом було багато жінок. Серед них - Марія Магдалина, сестри Лазаря - Марія та Марта та багато інших.

Відношення до жінок Ісуса Христа відрізняється від апостола Павла. Якщо Ісус виріс в маленькому містечку, то апостол Павло, навпаки, в іудейській громаді Тарса, столиці Кілікії. Тут був поширений культ Артеміди; апостол особливо підкреслював його привабливість для мас, всіма силами з ним боровся. Ісус проповідував перед сільськими громадами й уникав міст. В Тиверіаду, столицю Галії, він ніколи не входив. Павло ж, навпаки, проповідував лише в містах [43,106]. "Ісус в усіх відношеннях був сільським, лише декілька днів перед смертю провів в місті” [43,102].

Умови життя визначили також ставлення Павла до іншої статі. Жінки, котрих бачив в своїй юності Ісус, були переважно суворі селянки з гір, горді, самостійні, працювали на полях разом з чоловіками. В Тарсі, навпаки, жінки, діти жили відгороджено від оточуючого світу. В язичницькій частині міста він бачив карнавальну ходу радісних жінок, котрі йшли до храму Артеміди, а жінки-глядачки кричали захоплено: "Слався, наша Артеміда!" Чоловіки-глядачі додавали до цього терпкі непристойності. "Містерії Артеміди до певної міри мали риси моральної розбещеності, властивої для Малої Азії, наприклад, для Вавилону, де жінки у всіх відношеннях мали свободу, навіть гетери допускались до дій для посвячених. Подібні до оргій свята Артеміди для Павла стали порочним культом всіх не іудейок" [43,106-107]. Чи не пов'язана заборона Павла жінкам проповідувати в церкві з прагненням вести боротьбу проти шанування богині - матері, що мало глибоке коріння в язичницьких народів, які населяли Кілікію?

 Коли християнська релігія стала державною, на місце Артеміди прийшла Діва Марія. Жінки в римському суспільстві, на відміну від іудейок, були вільними. Коли багаті ввійшли до християнських громад, потреба в жіночому божестві зросла, що привело до зміцнення культу Діви Марії.

Зіштовхуючись з культурним світом тих чи інших народів, християнство не могло просто замінити собою цей світ. Воно мусило освоювати його, а відтак, засвоювати його риси.

Традиційно в дусі іудаїзму і Марія зачала від Бога, тобто і тут земному чоловіку не належить першість. Вона стала Богородицею, Бог визнав її сина за Свого ще до народження. У християнстві благодать передається через Духа Святого, то ж кривавого підтвердження не потребує. Богом обраними сини Авраама теж стали і через своє народження, в якому приймав участь Ягве, який дав пристарілій Сарі дітей. Але у Сари - син від Авраама, у Марії - безпосередньо від Всевишнього.

З епохи Середньовіччя і до Нового часу Марія – єдиний символ для жінок, спасителька, що спокутувала гріх Єви. Вона породила божественного сина і віддала його на смерть за гріхи людей. Звичайна земна жінка, за винятком окремих святих жінок, спокусниця Єва, що спокушає й зараз чоловіків і є причиною всіх бід.

В ХІХ ст. образ спокусниці відійшов на другий план, акценти зміщуються. Жінка постає ніжним, граціозним створінням, контакт з грубим світом для неї небезпечний. Її ідеали можуть бути зневажені при зустрічі зі злом. Жінка - істота духовна, це робить її істотою вищою. Вона не здатна займатись політикою, розпоряджатись власним майном. Ця точка зору подекуди жива й досі. Про жінку пишуть часто як про "ангельську частину людства" [244,417]. За нею визнають переваги у всьому витонченому та вишуканому, на що лиш здатна людська істота. Відчувається прагнення зберегти за нею жіночість та привабливість. Хоч погані жінки існували, але, починаючи з вікторіанських часів, чоловіків вже не визнавали, що вони здатні їх спокусити. Грішниця не здатна спокусити справжнього чоловіка.

Становлення образу Марії в християнстві пов'язане з особливостями релігій Риму: з одного боку римська релігія схематична, велика кількість різного роду покровителів. Садизм римського життя є основою насолоди, "В часи республіки було 7 щорічних ігор, котрі тривали при Августі 66 днів. І майже всі вони процвітали ще в 4 ст. н.е. [149, 46]. Синтез Риму та іудаїзму – це Марія.

"В цю пору Бог немислимий був без богині. Зростання впливу Ісіди в греко-римській релігії було тісно пов’язане з впливом Сарапіса, але Ісіда незабаром за своїм впливом перевершила Сарапіса. Довкола Ісіди склався цілий культ з релігійними містеріями та ієрархією жерців. Вона оспівувалась як богиня небес і світобудови, як спасителька від бід, що повеліває долями і поширює культуру. Греки порівнювали її з Герою, Деметрою, Іо, Гекатою, Афродітою, Тихе і зображували з диском над головою, зі систром і глечиком нільської води" [43,97]. В її вуста вкладаються грецькі слова, їй приписують вислови притаманні грецьким філософам. Для людей освічених містерії Ісіди були пов'язані з ідеями стоїчної філософії. Це богиня мати, що вигодовує дитя. Писали про неї Сенека, Плутарх, стоїки.

"Калігула звів шанування Ісіди до державної релігії…Вона отримала поширення тільки у вищих верствах суспільства," – зазначає Е. Вардиман [43,98 – 99]. Жінки з низів звертались до інших релігій, що теж прийшли зі Сходу - до іудаїзму, християнства. Християнство більше захопило жінок, ніж чоловіків. Жінок - прозелітів - як називали новонавернених - було більше, ніж чоловіків. До них і звертав свої проповіді в синагогах Павло. Ці жінки стали першими прибічниками християнства. Він з любов'ю називає своїми соратницями і матерями общин [43,99].

Особливості римської традиції щодо регулювання дітонародження пояснює і акцент на Діві Марії в Західній Церкві і Матері Божої - в східній, зокрема в православ'ї й особливо в українському православ'ї. Українці ніколи не регулювали законодавчо чи ще якимось чином кількість дітей.

На третьому Ефеському Соборі /431 р./ виникла проблема: Марія була Матір'ю Христа - Бога і Христа-Чоловіка, а чи тільки Христа - Чоловіка, а не Матір’ю Бога. Несторій вважав, що "неможливо, щоб звичайна жінка породила Бога" [298,84]. На думку Несторія, поняття Матері Бога було залишком поганства, зі старої грецької релігії, коли одні боги були батьками інших богів. "Діва Марія - тільки Мати Христова, тобто христотокос, або антропотос, але ні в якому разі не Мати Божа – Теотокос, - заявив він [298,84]. "Несторій відстоював думку, що Бог не народився від Марії, а тільки прийшов через Марію, вона Мати Христова, а не Мати Бога. Подібні ідеї за 160 років до Несторія проповідував Павло Самосатський, проти виступили Євсей, Кирило, єпископ Олександрійський.

Подібний до іудейського погляд на роль і місце жінки в релігійному і суспільному житті був і у арабів. Аллах виконує ті ж функції, що і Ягве. Однак в виникненні і розповсюдженні ісламу взяли активну участь жінки, особливо дружини Мухаммеда Хадіджа, Айша, дочка Фатіма, внучка Зейнаб. Виникнення культу жінок, що оточували Мухаммеда сприяло також те, що традиційно до прийняття ісламу араби поклонялись жіночим божествам. Це знайшло своє відображення і в Корані. Три богині доісламського періоду згадуються в Корані: ал-Лат, ал-Уззу, Манат [Коран 53:19-20]. Деякий час Мухаммед навіть думав дозволити їм поклонятись як дочкам Аллаха, але згодом різко засудив поклоніння богиням як язичництво, використавши звичну для арабського світу аргументацію: богині не можуть бути дочками Аллаха, бо невже він не міг мати сина, а задовольнився дочками? Коран свідчить, що люди неохоче розлучались зі своїми божествами і це сприяло культу жінок з оточення пророка. Загалом, культ святих жінок, за винятком одиничних випадків (Фатіма, Зейнаб), причиною чого була трагедія дому Алі, не набув в ісламі широкого розвитку, як це має місце в християнстві.

 Відсутність жіночих божеств в іудаїзмі та ісламі можна пояснити становищем жінки в скотарських племенах. Жінка відіграє меншу роль в господарстві, ніж чоловік, то ж вона залежить від чоловіка. Його Бог є одночасно і її захисником. Бог захищає чоловіка і все, що йому належить, в тому числі і жінку. Тому в 10-й заповіді вона перерахована із всім майном.

В землеробів важливе місце займає предмет праці – земля. Від її родючості у великій мірі залежить життя людей. Земля породжує хліб, жінка породжує дітей. Як із землі виходить паросток, так із жінки - нове людське життя. Магічне мислення переносить на жінку ставлення до землі. Так само, як земля, обожнюється й жінка. Через оргаїстичні культи люди прагнуть вплинути на землю: подібне викликати подібним. Залишки цього ми спостерігаємо і в християнстві.

У скотарів земля годує, а не породжує. Народжують тварини, а щоб був хороший результат, важливим є хороший самець. Якщо земля погано годує скотарі переходять на нове місце, звідси і покинути жінку, розлучитись можна, якщо вона не виконує свої функції. Іудаїзм та іслам визнають можливість розлучення. Християнство різко засуджує його.

Проаналізувавши функції жінки в сім’ї, можна зробити висновок, що вони взаємопов’язані. Жінка виступає одночасно в різних іпостасях: дружина, мати, господиня, годувальниця, вихователь, вчитель, носій традицій, знань, досвіду, лікар, фінансист, рукодільниця, спокусниця, тощо. Вона ж одночасно має бути бажаною, спокусницею, жаданою, коханою.

Сім’я як храм, Церква, де щоразу відбуваються сакральні дійства. Часові ритми відображають ритми світу. В іудаїзмі ритм суботи – це ритми сімейності в яких особливу роль виконує мати-жінка, з неї все починається. Вона розпочинає свято, запалюючи свічки як символ єднання та нагадування про необхідність сім’ї, святого часу, що єднає. У християнстві теж сім’я – Церква, де люди сходяться в ім’я Бога.

         Богослови всіх конфесій велику увагу приділяють функціям жінки в сім’ї. Сучасному суспільству, державі потрібна не індивідуальність, а безлика армія працівників певного фаху. Місця жінці з малими дітьми, їх хворобами, проблемами в ньому немає. Соціологи, демографи говорять про кризу сім’ї в секуляризованому суспільстві. Аналіз богословської літератури показує, що в наш час на сторожі жінки в сім’ї переважно стоїть лише релігія. Саме авраамістичні релігії роблять наголос на важливості сім’ї як для жінки, зокрема, так і для майбутнього людства взагалі.

Виходячи із заповіді Бога людям “плодитись і розмножуватись” природно-біологічна функція жінки, яка включає статеві відносини та народження дітей в релігіях авраамістичної традиції визнається як одна з основних, а стосунки між жінкою та чоловіком займають важливе місце.

Іслам та іудаїзм не заперечують тілесності. Ставлення до статевих відносин в рамках сім’ї позитивне (крім заборонених днів). Християнство найбільш аскетична релігія в цьому плані, поряд зі статевим життям визнає утримання як норму співжиття в сім’ї (духовний шлюб) та утримання як засіб контрацепції.

Дітонародження, як дар і благословення Бога, розцінюють іудеї та мусульмани. Католицькі та православні богослови, погоджуючись з такою оцінкою, вважають нормою також бездітне чернече життя.

Суспільні функції жінки тлумачать богослови як такі, що мають реалізуватися передусім в сім’ї, через сім’ю.

В іудаїзмі вся життєдіяльність людини має сакральний характер: їжа, секс, стосунки з дітьми, житло, територія де перебувають. Отже, в першу чергу через побут реалізується соціальна функція жінки. Хоч в християнстві та ісламі діяльність жінки не сакралізована, але вважається основною згідно заповідей Бога.

Потреби в робочих руках та економічні проблеми виводить на перший план проблему участі жінки в суспільному виробництві, що впливає на становище 558жінки в сім’ї як позитивно, підвищуючи її статус, так і негативно – подвійна зайнятість (жінку ніхто не звільняв від домашньої роботи, але додалось ще й виробництво) призводить до проблем в сім’ї.

Підвищення жіночої освіти і бажання реалізуватись в суспільстві стає в наш час для багатьох жінок важливішим за сім’ю, в догоду кар’єрі створення сім’ї, народження дітей відкладають на більш пізній час, що негативно відбивається на суспільстві в цілому.

Церкви прагнуть використати тенденцію зростання ролі жінок в усіх сферах суспільного життя, їх зростаючу соціальну активність в інтересах зміцнення позиції церкви в сучасному світі, деякі християнські та іудейські течії ліквідують монополію чоловіків на посади священиків, канторів, рабинів тощо.

Мусульманські країни, у свою чергу, відчувають потребу в робочих руках, але традиції і релігія не дозволяють залучати жінок до суспільного виробництва. Однак, перші зрушення в цьому напрямку відбуваються в багатьох країнах.

Не менш важливою є духовно-психологічна функція жінки, що реалізується, як і інші, безпосередньо в сім’ї (виховання моральності, культури спілкування тощо) і одночасно виходить на рівень відношення до Бога. Релігії авраамістичної традиції, проголошуючи монотеїзм, не допускають можливості жіночого Божества. Бог Яхве, Аллах, син Божий Ісус виступають покровителями жінок. Тільки в християнстві жіноче начало уособлюється Марією, інші релігії розвинутого жіночого культу не мають.

 

РОЗДІЛ 4

 ПЕРЕОСМИСЛЕННЯ ПРОБЛЕМ ЖІНКИ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

 

4.1. Проблеми жінки  на сучасному етапі.

Тисячоліття в доіндустріальний період сенсом життя жінки була сім’я. З приходом індустріальної ери, а особливо в постіндустріальному, постмодерному суспільстві в умовах глобалізації різко змінюється життя людини й суспільства. Постала необхідність переосмислення релігіями авраамістичної традиції проблеми жінки в сучасних умовах.

Сім’я – в наш час у країнах іудео-християнської традиції переживає кризу, пов’язану зі змінами в суспільстві. Разом з тим, загибель сім’ї стала б загибеллю людського суспільства, бо ніякі соціальні інститути не можуть замінити сім’ю у формуванні особистості. Дезорганізація сім’ї та криза сім’ї – це дві форми неблагополуччя суспільного життя людей, які проявляються в невиконанні нею основної функції: народження та виховання дітей. Якщо цей процес піде вглиб і, з одного боку, припиниться дітонародження, а з іншого, народжені діти виховуватимуться поза сім’єю, тим самим відбудеться вирощування правопорушників та злочинців, то мова йтиме не про сімейну дезорганізацію, а про крах сім’ї як соціального інституту.

Суспільство чекає від сім’ї нових поколінь, але не просто їх відтворення, а такого, коли відтворюються загальнолюдські, національні та інші значимі цінності. Про поєднання в сприйнятті людей розміру сім’ї та матеріальних умов життя свідчать численні факти посилання на матеріальні труднощі як на причину обмеження кількості дітей у сім’ї. Антисімейний, антидитячий спосіб життя, політика держав посилює кризу сучасної сім’ї. Іудаїзм, християнство та іслам бачать запоруку від негараздів у житті жінки лише в міцній сім’ї.

Сім’я земна складається з грішників і звідси проблеми сучасної сім’ї – вважає християнський богослов Дж. Пейсті [209,13]. Причина нещастя жінок у сімейному житті в тому, що шлюб для жінки стає або об’єктом поклоніння, або чимось другорядним. Але, на думку богословів, слава Божа вища від сімейного щастя. Чоловіки мають любити жінок, але не поклонятись їм. Любов до Бога є любов’ю до сім’ї [300,8]. Подолання всіх проблем вони вбачають у дотриманні релігійних норм.

Серед засобів, що можуть зміцнити сім’ю, основним вважають повернення жінки в сім’ю через економічну зайнятість на рівні сім’ї – фермерство, малий та середній сімейний бізнес в якому беруть участь всі члени сім’ї. Однак, це шлях для одиниць. Фермерство має позитивну сторону: ранню профорієнтацію, але, з іншого боку – це певне обмеження особистості. Фермерство та малий бізнес відтворюють династії, зберігається поколіннями здобутий досвід. В масштабі всього суспільства не реально перетворити всі сім’ї на малі підприємства. Деякі автори пропонують інший шлях виходу з кризи – дача, заміський будинок, хоча це є лише півміри.

Богослови покладають надію на державу, яка може прирівняти працю жінки з виховання й утримання дітей до виробничої діяльності, збільшивши час з догляду за дітьми й призначення державою за це пенсії та врахування цієї діяльності в загальний стаж. При необхідності простого відтворення населення слід створити максимальні умови жінці, яка виховує дві, три дитини, щоб не отримати при низькій моральності “розведення дітей” із метою отримання нетрудового доходу.

Знищити економічну потребу в праці жінки для утримання сім’ї у наш час не реально. Релігії виробили ідеал сім’ї і його слід активніше пропагувати, починаючи з малих дітей. Треба формувати громадську думку на користь сім’ї,  вважають теологи.

Аналізуючи проблеми, що стають перед жінкою в сучасному суспільстві, приходимо до висновку, що іудаїзм, християнство, іслам відчувають вплив цінностей секуляризованого суспільства. То ж, з одного боку, в богословській літературі ми маємо визнання за жінкою всіх тих прав, що має чоловік і визнання важливості для неї реалізації себе в професійному плані. З іншого наголошується, що жінка створена для чоловіка, а відтак, має виконувати його волю. Фемінізм, вважають теологи, на шкоду жінці. “За допомогою красивих слів про рівність жінок прилучили до праці поза домом; вони пішли на другу роботу і не змогли спонукати чоловіків розділити тягар першої. Жінка, як і раніше, пере, готує тощо, а егоїст чоловік отримує вигоду з “звільнення” жінки й отримує дві зарплати, не докладаючи жодних зусиль,” – пише відомий богослов, євангеліст Дуглас Уілсон [300,27]. Як зазначає В.Любащенко, “сучасна сім’я на краю прірви, щаслива родини перебуває перед загрозою винищення. Християнський шлюб – новий розділ “Червоної книги духовності” [30,8].

Ідеал сім’ї у багатьох моментах подібний в усіх релігіях. Його досягнення – це перехід до такої сім’ї, яка інтегрує інтереси окремої особистості та суспільства в цілому і заснована на любові, взаємодопомозі чоловіка та жінки, батьків та дітей. Ідеальна сім’я у релігіях авраамістичної традиції це:

1.     Сім’я – церква.     2. Моно релігійна. 3. Бажано багатодітна.

Сім’ю називають “домашньою Церквою” тому, що люди в ній будують свої стосунки на основі закону любові. Саме в сімейному колі людина вчиться переборювати свій гріховний егоїзм. Саме тут навчається розрізняти добро і зло. В сім’ї народжується почуття наступності, зв’язку поколінь, почуття причетності до історії свого народу. Саме із сім’ї починається Батьківщина. Уклад життя сучасного суспільства, на жаль, сприяє розвалу традиційних сімейних зв’язків. Робота, успіхи в професійній області, погоня за достатком усе більше виходять на перший план для чоловіків та жінок, не залишаючи сил для виховання дітей. І навіть віруючі люди часто не сприймають спілкування чоловіка з дружиною та дітьми як щось духовне та значиме в їх житті,  підкреслює православний теолог М. Балашов [12,72].

Протестантський теолог Ларрі Крістенсон вважає, що таємниця добрих відносин у сім’ї вражає своєю простотою: розвивати й удосконалювати їх з Ісусом Христом. Не існує такої стадії у сімейних відносинах, коли б цей принцип виявився не дієвим [142,14]. На його думку, процес вдосконалення взаємовідносин сім’ї з Ісусом поділяється загалом на дві частини. Перша зводиться до встановлення в домі “Божественного порядку”. Тут мається на увазі, що у відносинах між собою члени сім’ї повинні рахуватися з визначеним порядком і авторитетом. Зміст другої частини можна визначити таким чином: “Звикайте жити в присутності Ісуса Христа”. “Це означає: загострюйте й відточуйте свою віру у невидиму присутність Ісуса в домі, іншими словами – розвивайте вашу здатність до духовного сприйняття, опановуйте практичні способи більш поглибленого пізнання Його шляху і Його волі для вашої сім’ї” [142,14]. З цих двох частин друга має більше значення. Лише в міру того, як ми “звикаємо жити в присутності Ісуса”, дім наш дійсно стає християнським. Проте й установлення “Божественного порядку” має в певному сенсі “функціональний пріоритет”, оскільки допомагає створити атмосферу, в якій набувається здатність звикати до життя в присутності Ісуса Христа. Зі встановленням Божественного порядку в сім’ї запановує така атмосфера, в якій Ісус почуває себе вдома; в ній “Святий Дух в змозі виконувати свою роботу керуючи нами, навчаючи нас такому способу сімейного життя, для якого Бог створив нас”,  відзначає Ларрі Крістенсон [142,14]. В цьому сходяться всі релігії авраамістичної традиції.

                   Сім’я нерозривна, але це не стосується дітей, вони йдуть із сім’ї, щоб створити нову, власну. В сімейному житті можна виділити чотири стадії:

1.     Становлення сім’ї до народження першої дитини.

2.     Поява малих дітей, їх виховання.

3.     Навчання, виховання в підлітковому віці до періоду самостійного життя дитини.

4.     Повернення до початкового стану сім’ї, коли чоловік та дружина похилого віку залишаються вдвох.

Ще одну важливу проблему порушують релігійні джерела – це ступінь спорідненості, що дозволений для одруження, або проблема інцесту [Лев. 18:6,18:7,8,18:9-18,20:11-21; Пов. Зак. 22:30,27:16,20,22,23]. За підрахунками Л.Самралла в Біблії описано 35 випадків інцесту [Бут. 35:22,49:3,4] – Дочки Лота, Рувим, в сім’ї Якова, Авесалом, в сім’ї Давида [257,116].

 В Біблії проблема інцесту розкривається в декількох аспектах. Інцест часто виникає, пише Мануцій Фелікс, через незнання. Римське суспільство впадає в злочин кровозмішання тому, "що кидаєтесь на всяку жінку, - звинувачує автор, - повсюди сієте дітей своїх і народжених вдома часто кидаєте, розраховуючи на чуже співчуття: із необхідністю ви по незнанню натрапите на вашу кров, на тих, котрі від вас народились. На відміну від язичників християни перебувають у шлюбі лише з однією жінкою, або залишаються безшлюбними". Християни відзначаються дівством свого неоскверненого тіла, настільки далекі від кровозмішання, що деякі соромляться навіть законних стосунків [241,234].

Розглядаючи питання міжстатевих відносин, не можна обійти і ставлення церков до проблеми насилля, торгівлі жінками, зґвалтування тощо. Однак це - не нова проблема. Історики свідчать, що до насильства вдавались не лише прості смертні, але й священнослужителі. Папа Іоанн ХХІІ (1316-1334) встановив плату за відпущення гріхів: зі священика за зґвалтування дівчини брали 2 лівра, 8 су, а за перелюб із його родичкою – 67 ліврів,12 су. Щоб священик не грішив, дозволялось викупити право жити з будь-якою родичкою за 76 ліврів,1 су. Черниця могла зогрішити з кількома чоловіками за 131 лівр,15 су штрафу, це рівно стільки ж, скільки тоді був штраф за дрібну крадіжку [285,24-25]. Ця проблема в католицизмі початку ХХ століття набула великого розголосу у зв’язку зі смертю дванадцятирічної Марії Горетті (1890 - 1902), вбитої ґвалтівником-сусідом і проголошеної святою, що викликало багато суперечок. В кінці ХХ століття до цієї проблеми привернули увагу події, пов’язані з війною в Югославії, де багато черниць були зґвалтовані. Католики піддавались критиці з боку інших конфесій та невіруючих за надмірне роздмухування теми [159,9]. З огляду на наслідки подій, виникло коло питань, пов’язаних із вагітністю, можливістю переривання небажаної вагітності та подальшою долею жінок і дітей.

Регулювання дітонародження теж знайшло своє відображення у віроповчальних концепціях авраамістичних релігій. Переважно вони проти як контрацепції, так і проти переривання вагітності. У відповідності до Галахи методи контрацепції іудеями застосовуватись не можуть, за винятком тих випадків, коли знаходиться під загрозою здоров'я матері. Вони поділяються на декілька груп, від найменш бажаних і до таких, що найбільш небажані, зазначає іудейський теолог С.Пілкінгтон. Мета - подружній акт має бути найбільш нормальним, ніщо не повинне втручатися в цей процес. Вазектомія вважається каліцтвом тіла і не дозволяється, хоча стерилізація жінок іноді допускається у випадку, коли є загроза життю жінки. Реформізм залишає всі ці питання на вирішення шлюбної пари, в тому числі й питання чи мати взагалі дітей. Пілкінгтон С. посилаючись на Талмуд (Шабат 110 б-111 а; Евамот 61 б; Огалот, 7:6, Евамот 61б та інші) стверджує, що для іудея затверджено мінімальну вимогу мати одного сина й одну дочку. Ці ж трактати використовуються для пояснення дозволу у деяких випадках аборту, запліднення в пробірці (якщо клітина від єврейської шлюбної пари). Штучне запліднення анонімним донором відкидається як таке, що може привести до не умисного інцесту. Банки сперми та експерименти на ембріонах заборонені.

Згідно з Мішною, якщо життя матері знаходиться в небезпеці, аборт не тільки дозволяється, але й є обов'язковим. Життя існуюче має пріоритет перед потенційним життям зародку. Іудейські богослови вважають життя матері ціннішим за життя дитини, при загрозі життю матері можливе переривання вагітності [215,152-157]. Держава Ізраїль прийняла в 1977 р. закон про аборти, згідно з яким дозволені аборти у випадках зґвалтування, інцестів, серйозних каліцтв, вагітності неповнолітніх. Ортодоксальний іудаїзм виступив проти цього закону, так само як римо-католицька церква.

Християнське заперечення дітовбивства виникло на противагу римському ставленню до народження дітей. Минуцій Фелікс критикує практику римського суспільства в ставленні до дітей: "Ви кидаєте новонароджених дітей звірям і птахам, або піддаєте смерті через задушення. Деякі жінки у вас приймають ліки, ще в утробі своїй знищують зародок майбутньої людини і робляться дітовбивцями до народження дитини” [241,233]. "Не убивай, не прелюбодій, не розбещуй дітей…не умертвляй немовля в череві і по народженню не убивай його,” – закликають Отці Церкви у “Вченні дванадцяти апостолів” [241,7].

Православ’я пов’язує контрацепцію з відмовою від дітонародження, яке, на їхню думку, суперечить волі Бога [12,41]. “Основи соціальної концепції” РПЦ поділяють засоби контрацепції на: а) абортивні, тобто обривання на ранніх етапах зачаття життя, що призводить до аборту; б) засоби, що не мають відношення до зачатого життя. Богослови вважають, що аборт, по-перше, суперечить волі Божій плодитись та розмножуватись, проголошеній у першому звертанні Бога до людини. По-друге, аборт – це “вигнання Ісуса зі шлюбного союзу”, сім’я не стає Церквою. По-третє, це - егоїзм, адже відмова від народження ще однієї дитини часто пояснюється важкими фінансовими умовами, а насправді - небажанням більше і краще працювати, отже, людина думає лише про себе. По-четверте, аборт – це вбивство, тобто смертний гріх. Жінка, що вчинила викидень, є вбивцею і її чекає 10 років відлучення від Церкви й тяжкість вини не залежить від терміну вагітності, але зараз покарання скорочують. Практикується тимчасове відлучення від Причастя при перериванні вагітності за медичними показниками, тобто, якщо існує загроза життю жінки, а в сім’ї є інші діти, які можуть залишитись без матері [12,43].

Крайнє негативне ставлення до переривання вагітності у католиків й греко-католиків. Митрополит А. Шептицький ще 1942 року видав окремий пастирський лист “Не вбивай!”, в якому гостро осуджує вбивство дитини в лоні матері, зазначив, що особливо “…мерзенні, жахливі і противні природі є випадки, в яких батьки вбивають рідних дітей. А може ще гіршими є вони, коли ті діти ще на світ не прийшли. Уже самі обставини, що злочину чинить рідний батько або рідна мати, що дитина не може боронитися, що, будучи нехрещеною, тратить вічне спасіння – це обставини, які роблять зігнання плоду особливим родом злочину. Дітовбивство надає цілій родині знак Каїна”. Людське життя – це цінний скарб передусім для батьків, а опісля для родини й цілого народу… Людська душа – це ж твір безконечно важливіший, ніж усі матеріальні блага чи дари Божі [129,96].

Папа Пій ХІІ 29.Х.1955 року в промові до делегатів Католицького Конгресу акушерів говорив: “Кожна людська істота, навіть дитина в лоні матері, має право на життя. Це право походить від Бога, а не від батьків, чи людської влади або суспільства. Нема людини, ані людської влади, ані науки, ані причини медичної, євгенічної, соціальної, економічної чи моральної, яка могла б дозволити свідомо знищити людське життя” [129,96]. Ці ж питання піднімаються і в Декреті ІІІ Патріаршого Собору УГКЦ (2002 р), присутні вони в літературі, що постійно видається церквою для своєї пастви.

Ідеал церкви – “віруюча мати радо приймає життя дитини у своєму лоні. Вона дякує Всевишньому за дар життя, цінить його і свято береже... Бути матір’ю – великий привілей, даний Богом. Тому кожна мати тоді буде щасливою, коли свідомо й добровільно, маючи в лоні дитину, із великою вірою та любов’ю співпрацюватиме з Богом і Його планами,” – підкреслює Ю. Катрій [129,98-99].

 Християнство в цілому проти абортів [182,30-32]. Але одночасно, наприклад, в католицизмі існує ціла богословська традиція, яка сягає часів св. Томи і яка відмовляється вважати будь-який аборт убивством. Цей принцип пов'язаний з середньовіччям, де визначалась точна кількість днів, оскільки не було ще ембріологічних знань, а спостереження показували, що передчасно народжені діти не завжди виживали.  Це дало можливість говорити, що до певного терміну зародок не є людиною. Фактично, виходячи з ідеї, згідно з якою створення душі зі сторони Бога передба­чає певний ступінь приготування “матерії” в ембріоні, органічного сприй­няття і біологічної будови, названої "наявна причина", ця традиція вважала, що аборт до певної стадії розвитку, хоч і є важкою провиною, не криє в собі вбивства, оскільки при відсутності душі не йшлося ще про людську істоту, а лише про потенційно можливу, пояснює католицький теолог Ж.-М. Обер. Ця томіська традиція була ще повністю підтримувана в XIX ст. Ось чому тепер важко твердити, що сьогоднішня офіційна католицька думка, яка пов'язує створення душі з моментом запліднення, була традиційною. Вона сягає початку минулого століття [195,201-202].

Класична томістська теорія тепер здо­була певною мірою місце серед авторів, що захищають практику запліднення у пробірці через перенесення ембріону в матку. Сучасний католицизм засуджує це, адже досить часто здійснюється відніманням лише одної частини від заплідненого ембріона, поді­леного на більше частин. До певної стадії розмноження клітин кожна клітина в роз­діленому ембріоні може зачати цілком нормальну людину. Те, що згідно з визначенням робить люд­ську душу духовною й безсмертною, це той факт, що вона не має фізичних вимірів, а отже, неподільна й нерозчленована (бо не має складових частин). Це явище філософія й християнське богослов'я називає простотою душі, що є основою її незнищимості й безсмертності. Кожний ембріон від запліднення вже є людським ембріоном, носієм особливого родового спадкоємства й призначення, покликаного до транс­цендентної гідності, тобто призначення майбутньої людської особи. Уже впродовж двох століть, завдяки від­криттям ембріології, і особливо факту, що ембріон (зародок) розвивається сам, згідно внутрішньої програми, мати ж дає йому лише кровообіг, довело деяких богословів до переконання, що одушевлення зародка відбувається вже в момент запліднення. І це поступово стало класичною доктриною в католицизмі, вважає Ж.-М. Обер [195,200-201]. Католицька церква вимагає таким чином поважати цю людську істоту “вже тут”. Усе, що відноситься до людського життя, звільняється від людської маніпуляції, звідси й заборона всякого штуч­ного засобу запліднення. Католицизм визнає, що біологія у людині впливає лише частково на людську гідність, як і закони, які керують цією людською біологією у творенні істоти, призна­ченої стати образом і подобою Бога, то ж вимагає, щоб зачаття здій­снювалося згідно законів цієї людської біології, тобто всередині акту подружньої любові, яка зачинає фізіологічний процес, що його людина не може змінювати за своїм уподобанням. Для Церкви, від мастурбації до контрацепції й штучного запліднення, йдеться про дії самі по собі амо­ральні. А ця аморальність досягає вершини в акті аборту [195,202].

Стосовно проблеми абортів позиція Католицької Церкви зовсім ясна: ніякий аборт не може бути виправданий, це завжди й однозначно зло, навіть якщо іноді здається, що він зло зменшує. Основна причина такої позиції — безумовна повага до будь-якого людського життя. Схвалювати аборти — значить визнавати наявність двох категорій людей: тих, хто має право на життя, і тих, кого можна знищити. До того ж, для віруючого відмова від аборту має релігійні причини. Людське життя — Божий дарунок, який необхідно прийняти. Це життя треба поважати тим більше, що мова йде про найбільш уразливу, тендітну і безневинну істоту [248,410].

 Католицька церква вважає кожний ембріон як людську особу вже від зачаття. А тому кожне зігнання плоду є вбивством. Очевидно, що ця заборона відноситься не лише до пря­мого аборту. Фактично може існувати аборт непрямий, не задуманий, але спричинений хірургічною операцією, непричетною до ембріона (як вида­лення раку заплідненої матки або позаматкова вагітність). Тут застосо­вується відомий принцип подвійного ефекту. Одна причина в цьому випадку — хірургічне втручання — може мати два ефекти або наслідки: один - добрий (єдиний можливий), тобто для здоров'я матері, інший - із поганим наміром і неминучий (смерть зародка). Два на­слідки однакової важливості (існують два життя) незалежні один від од­ного: матір не рятується вбивством зародка, а видаленням раку або якоїсь небезпечної пухлини [195,201].

Тоді, коли вбивство дитини, уже народженої, викликає загальне обурення, аборт, натомість, став узаконений у нашому суспільстві, звільнений від вини до того ступеня, що лікарям можна його здійснювати за домовлену винаго­роду. Це звільнення від вини переклалось у зміну слів: тепер частіше го­вориться про добровільне переривання вагітності, підкреслює Ж.-М. Обер [195,200].

 Перш за все, вважають християнські теологи, необхідно з боку влади боротись проти підпільного зігнання плоду, який назавжди калічив, а часто і вбивав жінок. Законодавець думав упорядкування призведе до підвищення моральності, але це стало поразкою, бо практика використання засобів проти запліднення змінили ментальність. Крім цього, у ставлення до переривання вагітності внесла свою долю еволюція суспільства та майже цілковите подолання дитячої смертності. Щодо небажаних численних народжень (унаслідок бажання мати потомство щасливе й виховане в кра­щих економічних умовах сім'ї), багато матерів воліло вдатися до зігнання плоду, тим більше, що це було узаконено. Таке заохочення існує також у випадку позашлюбних дітей (із страху перед суспільним соромом), а перш за все легковажності у сфері сексуальних відносин (як співжиття молоді різної статі, яка бажає практикувати без ризику таке розпусне жит­тя). Одним словом, у цих випадках дитину усували як перешкоду. Останній фактор відіграв основну роль.

Надзвичайно важливою залишається проблема контрацепції, а в широкому змісті — регулювання народжуваності. Католицизм поділяє контрацептивні засоби на : а) природні; б) штучні. Позиція Католицької Церкви в цій сфері зводиться до п'яти пунктів.

1. Покликання кожної сімейної пари — давати життя. Але це не означає, що на світ повинні з'явитися усі фізично можливі діти. Важливо, щоб батьківство й материнство були воістину відповідальними. Безвідповідально народжувати дітей, яких батьки не можуть виховати. Церква керується  принципом визначеного регулювання народжуваності.

2. Любов — це фізичний і духовний взаємообмін. Виходячи зі своїх можливостей, кожна родина повинна вибрати такі методи регулювання народжуваності, які поліпшують відносини між чоловіками і підвищують батьківську відповідальність.

3. Вивчивши психологічні наслідки механічних і хімічних форм контрацепції (таблетки, стерилізація і т.д.), Церква вітає лише методи, названі природними, тобто засновані на фізіологічних циклах жіночого організму.

4.                 Подружні відносини, як і будь-які людські відносини, мають сенс лише тоді, коли чоловік і дружина беруть на себе відповідальність, що неможливо без розвинутої совісті.

5.                 Церква закликає кожного працювати над совістю, а відтак, поважати справжню любов, що ближче усього виражає співучасть в акті Творення. Цього можна досягти лише в абсолютній вірності один одному. Крім того, католицьке віровчення завжди наполягало на тому, щоб регулювання народжуваності залишалося справою самого чоловіка й жінки, і активно протестувало проти політики деяких країн, у яких держава контролює народжуваність. Церква не вітає економічну допомогу країнам, у яких прийняті програми обмеження народжуваності.

Лише в одному випадку, позаматкової вагітності, дозволяє Церква аборт, коли існує загроза смерті, як і для матері, так і для дитини. Поза цими випадками прямий аборт засуджений – зазначає теолог отець З. Хоркавий у статті “Гріх, що кличе помсти неба” [318,6]. Дитина, вбита в лоні матері, не є хрещеною ні водою, ні Святим Духом, бо матір її позбавила цієї можливості. Відтак, це вбивство матір’ю є страшнішим, ніж вбивство звичайної людини – свідоме чи несвідоме, бо, що вбита людина собі заслужила, те й одержить. Дитина не похрещена не може унаслідувати Царства Небесного [129,96-97].

Ватикан постійно нагадує про це, оскільки громадська думка перебуває в стані моральної анестезії — знеболення совісті — настільки, що спокушена легковаженням цього узаконеного акту, оплачуваного за домовленістю, вже не помічає більше тяжкості гріха. В усіх лікарнях світу 100 млн. дітей гине в рік [318,6]. За рік на 1000 жінок світу у віці від 15 до 44 років припадає 120 перерваних вагітностей. Серед них Китай - 35, Японія - 20, Нідерланди - 0. Завдання Церкви, отже, є будити совість, свідомість щодо вагомості зла, яке більше не сприймається як таке і яке поширюється під прикриттям медичної техніки, і завдяки відхиленням ментальності, яка в багатьох ви­падках дивиться на дитя, що повинно народитися, як на порушення спо­кою, що його треба усунути [195,201].

Католицька церква вважає жертвою абортів не жінку, а дитину. “Квіти яблуні запилюються без сприяння та співучасті самого дерева. Участь жінки в зачатті малюка не дає їй права убивати його," – зазначає також протестантський теолог Е. Трегер [297,15]. Біологічні методи та інші, де немає аборту й зачаття, допустимі. Аборт – це гріх, тому що ви вбиваєте живу істоту [291,104]."Бог так чудово спланував народження своєї дитини, батьки мають наслідувати його приклад," – вважає богослов С. Стромбек [291,101]. “Ваш спадок у ваших дітях,” – робить він висновок [291,139].

Проблема контрацепції у християнській літературі особливо актуальна в останні роки. Як показали дослідження деякі з протизаплідних засобів мають абортивну дію, штучно перериваючи на самих ранніх стадіях життя ембріона, а тому вживання цих засобів є вбивством. Інші засоби, що не є абортивними, можуть застосовуватись за умови, що християнки пам’ятають мету Богом установленого шлюбу - продовження людського роду.

Важливими в руслі даної проблеми є питання, що дискутуються в наш час - це проблема сурогатного материнства, донорства клітин, клонування. Штучне материнство вважають, наприклад, свідки Єгови – це блуд, народжувати можна лише власному чоловікові [113,27].

Мусульманські богослови виступають проти контрацепції та переривання вагітності. Однак єдиної спільної точки зору тут немає. Частина виступає за можливість аборту в ранні терміни вагітності, коли ще душа відсутня.

Не менш важливим питанням, яке знайшло своє відображення у священних текстах, є проституція. Історики культури виділяють три основні форми проституювання, що належать до різних періодів людського розвитку:

1.                 епоха проституції "гостинності", тобто поступки гостю жінки-невільниці, поширена форма в кам'яний вік, у родоплемінних відносинах;

2.                 епоха "священної" (сакральної) проституції, котра виникла в період рабоволодіння та ранніх феодальних відносин (баядери, алмеї);

3.                 епоха легальної проституції, коли проституція виділилася в окрему економічну сферу протягом пізнього Середньовіччя та Нового часу.

Проституція як феномен є безсумнівним "досягненням" патріархальної, фалоцентричної культури. Суперечливість і гострота цієї проблеми зумовлені не тільки власне фактом явища — "освяченням" або "виправданням" у релігії факту продажу чи використання жіночого тіла як відчужуваної власності у повсякденній культовій практиці, але й методологічними позиціями дослідників. Однією зі значних відмінностей культової (сакральної) проституції від проституції "легальної" є те, що вона практично не зустрічає засудження у релігійно-громадській свідомості. У той же час образ "легальної" проституції інтерпретується вкрай негативно вже у давньогрецьких текстах. Грецький правитель Солон інституалізував проституцію та віддав її під контроль державі. Сакральна проституція, надзвичайно поширена у стародавні часи (малоазіатські культи Астарти і Молоха, орфічні містерії, поклоніння Ізиді, Осирису і Приаму в Стародавньому Єгипті тощо), була продовженням еротичних практик присвячених Лінгаму чи Фалосу, що інтерпретувалися через зв'язок із родючістю, захистом і лікуванням. Згодом тема божественного Лінгама набуває розвитку у фетишизації предметів, які своїм виглядом нагадують фалос.

Іудеї пройшли через усі форми проституції: гостьову, релігійну, легальну. Мойсею і Соломону довелось втручатись у вирішення цієї проблеми. Особливо боровся з нею Мойсей. Найдавнішим свідченням про гостьову проституцію є книга Буття: ангели в часи Ноя пізнали земних дівчат, але від цього людство не стало кращим, а навпаки, ще гіршим, що привело до всесвітнього потопу [Бут. 6:2–8]. Про проституцію свідчить також випадок із невісткою Іуди – Тамар [Вих. 22 :18]. Перебування в Єгипті ще більше зробило мораль іудеїв порочною. Цим пояснюються заборони Мойсея. Венеричні хвороби були дуже поширені в часи Мойсея, то ж він доклав всіх зусиль, щоб спасти націю [Лев. 15:1-33]. Були прийняті жорстокі заходи проти тих, хто був течивий. Тільки здорові після ритуального омовіння могли мати інтимні стосунки, а інакше вони не могли навіть спати в одному ліжку. Він вигнав із табору всіх хворих на заразні хвороби.

Боги Бааль – Фегор і Молох уособлювали еротичні культи давнини і найближчих сусідів – спадкоємців дочок Лота: амоніти, моабіти [Лев. 18:21,20:1-5]. Час від часу ці культи відновлювались серед іудеїв, із ними вели жорстоку боротьбу [Чис.15]. Після Мойсея боротьба продовжувалась за царя Іуди та при інших царях, вавілонський полон теж прилучив євреїв до чужих еротичних богів і додав проблем.  Про існування у іудеїв гостьової проституції свідчить також і розповідь про Авраама, який не раз представляв Сару не дружиною, а сестрою і віддавав її іншим чоловікам. Про проституцію говорить Ісайя, Ієремія, Ієзекііль. В Біблії є також повідомлення про венеричні хвороби, що в дім приносить жінка. Прикладом може бути розповідь про стосунки Сари й фараона [85].

Християнські богослови та моралісти Нового часу засуджуючи легальну проституцію, звичайно, пов'язували її з "нечистістю" жінки, через яку гріх "увійшов у світ". Критичний реалізм XIX сторіччя, як правило, зображує приниженість жіночої істоти, змушеної "відчужувати" своє тіло заради економічного виживання. Основними аспектами аналізу стають моральний, духовний, медичний, соціально-правовий статус жінки в суспільстві. У той же час культова проституція практично не стає ні об'єктом серйозного дослідження, ні культурно-релігійного засудження [85].

Підґрунтям проституції є патріархальна культура, яка прагне встановити контроль за жіночим тілом, установивши ієрархію цінностей: незаймана — дружина — мати і, використовуючи жінок як об'єкти обміну між чоловіками; проститутка -"професіоналка" випадає з цієї схеми, оскільки експлуатує свою відчужувану тілесність самостійно, включається в ситуацію "товарного обміну" на правах економічного суб'єкта, "виробника послуг", а не об'єктивованої функції. Проституція стає об'єктом критики, презирства, засудження. зневаги до жінки саме з моменту настання "легальної" проституції, коли держава прагне взяти на себе функції контролю за сексуальністю, передусім жіночою. При цьому сакральна проституція як елемент еротичного (почуттєвого) служіння Богу (в образі Фалоса-Чоловіка), як і раніше, зберігає позиції природної культової практики та є, крім того, економічно прибутковою, структуруючи про цьому ієрархічні відносини в суспільстві.

У Новий час і особливо у XX сторіччі сакралізація "сексуальних послуг" широко використовується для політичних, ідеологічних цілей, коли необхідно виключити власне суб'єкта сексуальності зі сфери розподілу влади або ж моральних, матеріальних, інших благ. Релігії авраамістичної традиції засуджують всі форми проституції проводять роботу серед жінок, які зайняті в цій сфері. В останні роки проблема стала особливо актуальною для пострадянського простору та вихідців із цих країн, що в пошуках роботи опинились за межами СНД.

Негативним чинником, що сприяє руйнації сім’ї визнають богослови порнографію. Тілесні відносини чоловіка та жінки благословенні Богом у шлюбі, де вони є джерелом продовження людського роду і вираженої цнотливої любові, постійну спільність, ”однодумність душ і тіл”, подружжя, про яке Церква молиться в чині шлюбного вінчання. Саме в такій повній спільності, невіддільності від жертовності й відповідальності один за одного – достоїнство стосунків між чоловіком та дружиною. “Вільна любов” – це тимчасова тілесна близькість, яка звільнена від вірності, від особистої духовної спільності, тобто від любові – підкреслює М.Балашов [12, 21].

Церква виступає проти такої любові, яка веде до почуття сорому, розчарованості, втомленості, перетворює стосунки між статями в експлуатацію та торгівлю, як призначена для досягнення постійного, безособистісного, безумовного задоволення [12,21-22].

Порнографія має мету комерційну, політичну, ідеологічну, сприяє придушенню духовного й морального начала, зводячи людину до рівня тварини, що керується лише інстинктами. Порнографія руйнує сім’ї, викликавши почуття сорому, без обов’язків і внутрішніх зв’язків. Бог від початку благословив лише один-єдиний “тип сім’ї” і безперестанно сприяє йому. Саме на ньому віками трималась вся людська історія, вся цивілізація. Спільно жити люди, звичайно, можуть у різних варіантах. Але, як показує досвід, гармонії й щастя в них немає. Тому, що це штучні спроби, які побудовані на ідеї отримання максимального задоволення своїх потреб. А Богом створена сім’я – на самовіддачі заради любимих. Тому вона і міцна [12,22]. Подібні аргументи висловлюють і протестантські автори [225,19-21].

Отже, в сучасних умовах перед жінкою постає маса проблем породжених розвитком суспільства, промислового виробництва, науки, техніки, медицини. Великий вплив  на становище жінки мають секуляризація та фемінізм. У віроповчальних системах релігій авраамістичної традиції пропонуються шляхи зміцнення сім’ї як основного місця, де себе реалізує жінка, але основним є відчуття присутності Бога, перед лицем якого віруюча людина не зможе свідомо творити зла.

4.2. Розлучення в житті жінки.

         Не менш важливим в релігіях авраамістичної традиції у наш час є ставлення до розлучення. Авраамістичні релігії дозволяють за певних умов розлучення. Іудаїзм та іслам визнають розлучення як спосіб розв'язання конфлікту між подружжям. Проблемам шлюбу, сім'ї, розлученню присвячений цілий розділ Мішни - " Нашим" /"Жінки"/ - закони шлюбу й розлучення. Якщо між подружжям неприязнь, сварки, то можна розлучитись, навіть краще розлучитись, якщо далі неможливо зберегти шлюб. Однак, шлюб і розлучення мають бути здійсненні чітко за заповідями Тори.

В іудаїзмі "вирішальною стороною” є чоловік, котрий дає "гет" дружині. Не можна примушувати дружину взяти "гет" проти її бажання. Після розлучення жінка має право вийти заміж не раніше ніж через 92 дня. Цей порядок установлено для того, - вважає іудейський богослов Х.Донин,  щоб усунути будь-які сумніви щодо батьківства дитини, котра невдовзі може народитися у неї [82,269]. Процедура розлучення строго регламентована Галахою. Світським судом не може бути анульований шлюб, укладений за законами Тори. Поки не відбудеться церемонія, передбачена Галахою, шлюб вважається чинним, новий шлюб до цього вважається недійсним, а діти незаконнонародженими. "Той, хто розлучається, коли це стає неминучим, не чинить негідного вчинку" [82,145].

Дозвіл на розлучення спирається на "Повторення закону": “Якщо хто візьме жінку, і стане їй чоловіком, і коли вона не знайде ласки в очах його, бо знайшов у ній яку ганебну річ, то напише їй листа розводового, і дасть їй в руку, та відпустить її зі свого дому” [Пов. Зак. 24:1]. Іудейські богослови по-різному пояснюють ці слова Біблії. Послідовники Шаммая дозволяють розлучення тільки на підставі існування сексуального зв'язку поза шлюбом, в той час як послідовники Гіллеля вважають розлучення можливим і на підставі менш серйозних причин. Що стосується послідовників Аківи, то, на їхню думку, розлучення можливе з будь-якої причини. Мішна не дає жодного остаточного судження з цього питання, однак більш пізнішими раввіністичними вченнями розлучення зовсім не заохочується, наприклад, як сказано в Талмуді (Гіттін, 90б): "коли чоловік розлучається з дружиною, навіть вівтар проливає сльози" [215, 57].

В іудаїзмі розлучення є виключною прерогативою чоловіка. У відповідності з Торою [Пов. Зак. 24:1], він мав право розлучитись з дружиною, якщо знаходив у ній що-небудь “неприємне”. Це установлення допускає багато тлумачень. Якщо спочатку воно, імовірно, діяло тільки у випадку негідної поведінки, то в часи проповідей Ісуса законовчителі готові були надати чоловікові право розлучитись з дружиною, якщо вона викликала хоча б найменше його незадоволення. В цьому випадку чоловік мав дати їй розлучний лист [Вих. 50:1], з яким жінка могла повернутись в батьківський дім [Лев. 22:13] і вийти знову заміж. Правда, перший чоловік не міг знову взяти її до себе, навіть якщо її другий чоловік помирав, або якщо вона знову отримувала розлучення [Пов. Зак. 24:4].

 Тільки спокусивши незаміжню дівчину, чоловік не мав права розлучитись з нею, як і в тому випадку, коли чоловік після одруження несправедливо звинуватив свою дружину в тому, що вона не була цнотливою до весілля. Вже пророки боролись не тільки з віроломним порушенням установ про розлучення, але й виступали проти розлучення взагалі [Мал. 2:15-16]. Вони вважали моногамний шлюб єдино можливою в моральному відношенні формою шлюбного союзу [Іс. 54:5 і далі;Ос. 2:19 і далі].

Християнство критикує практику розлучення в іудаїзмі, вважаючи, що євреї неправильно здійснювали волю Бога. "Ізраїльський народ став по-своєму використовувати цей закон. Вони почали розлучатись через дрібниці… будь-яке незадоволення дружиною…Фактично багато єврейських жінок пригнічувались чоловіками і жили в страху, що чоловік розлучиться при будь-якій величині гніву," – пояснює християнський теолог Л. Самрал [257,96].

Що таке розлучення в християнстві? Це - розірвання законної шлюбної присяги. Відповідно до католицького вчення, дійсний шлюб нерозривний. Він припиняється тільки зі смертю чоловіка чи дружини. Виходячи із заповіді Христа; “...що Бог з’єднав, того людина хай не розлучає” [Мт.19:6], католицька Церква не допускає можливості розірвання дійсних шлюбів. Усупереч широко існуючій думці, навіть Папа не вправі розірвати такий шлюб. Це називається нерозривністю шлюбу. Однак Церква визнає, що помилки й невдачі складають частину людського життя і що за певних обставин розлучення між людьми неминуче і виправдане. У таких випадках Церква, з одного боку, поважає особистості, що вирішили прийняти складне і часто болюче рішення, а, з іншого — продовжує підтверджувати свою непорушність у питаннях шлюбу. Повторний шлюб між християнами не виключає їх із Церкви, але й не дозволяє їм більше причащатися. Другий шлюб уже не можна освятити в католицькій Церкві. Спеціальні церковні трибунали розглядають тільки прохання про визнання шлюбу недійсним, якщо доведено, що мали місце відповідні обставини (наприклад, примус і т.п.). Нерозривність шлюбу виключає повторний вступ у шлюб; разом з тим, допускається розлучення чоловіка й жінки в тих випадках, коли спільне життя стає неможливим, хоча Церква закликає уникати цього [248,401]. Енцикліка папи Льва ХІІІ "Церква й подружжя" від 10.02.1888р. констатує, що з дозволом на розлучення "понижується гідність жінки, бо увесь час їй загрожує небезпека, що чоловік її покине, як тільки вона йому сприкриться" [254,14]. Бог раніше дозволяв розлучення (у Старому Завіті), тепер заборонив, відняв це право.

 В Новому Завіті відкидається розлучення, Ісус пояснює, що воно було допущено тільки через жорстокосердя народу [Мт. 19:3; Мк. 10:2-12]. Він категорично заборонив розлучення. Заперечується право чоловіка на розірвання шлюбу і навіть погляд, що жадає іншу жінку засуджується як перелюб [Мт. 5:27]. Розлучення штовхає до перелюбу. Єдиним виключенням, що дає право на розлучення, він визнає вину перелюбу [Мт. 19:9]. Про це згадується лише в цьому одному місці, його називають обмовкою Матвія. Однак, жінка, яка здійснила перелюб, була прощена Ісусом [Ів. 8:2-11]. Ісус відкидав розлучення, вважав, що те, що Бог поєднав, люди не можуть роз’єднати. Отже, беручи новий шлюб, людина здійснює перелюб. Призначення Бога з двох зробити одне не повинно бути порушено, чи відмінено [Мт. 19:3-12; Мк. 10:2–12; Лк. 16:18; І Кор. 7:10]. Розлучення, як виняткове явище допускалось при перелюбі в православ’ї та протестантизмі.

Для апостола Павла шлюб означає обов’язок безумовної вірності [1Кор.7:10 і наст]. Перелюб - це гріх, який перешкоджає людині наслідувати Царство Боже [1Кор.6:9,11;1Сол.4:3; Евр. 13:4]. Зокрема, Павло, хоч і висловлює побажання, щоб усі люди, як і він, залишались безшлюбними, але все ж вважає, що кожний має йти шляхом, даним йому Богом [1Кор.7:7 і наст.]. Якщо один із подружжя виявляється невіруючим, то для християн це не може бути причиною до розлучення [1Кор.7:13 і далі]. Якщо невіруючий розриває шлюб, то християнин не зобов’язаний зберігати шлюб. З цього стає зрозумілим, що відношення людини до Христа зовсім не перешкоджає його подружнім відносинам, однак, за своєю значимістю перевершує їх [Лк. 14:26;Еф. 5:22 і наст; Кол. 3:18].

Представник раннього християнства Ерм у своєму "Пастирі" аналізує ситуацію з невірною дружиною. Якщо чоловік живе з нею не знаючи про її гріх, він не грішить, але якщо знає і вона продовжує грішити, то і сам чоловік стає прелюбодієм, потакаючи її гріхам і буде залишатись прелюбодієм, поки не залишить її. Але, якщо розлучившись з невірною дружиною, сам удруге одружиться при живій дружині – то він прелюбодій. Якщо відпущена жінка щиро покається й повернеться, то треба її простити. Гріх не прийняти грішницю, що покаялась. Це, підкреслює Ерм, стосується як чоловіка так і жінки [242,188].         Апологетика розцінює повторний шлюб при живих чоловікові чи жінці як перелюб, вважає, що якщо шлюб усе ж таки не вдалося зберегти, то подружжя не повинно вступати в новий шлюб, а залишатись жити самотнім. Повторний шлюб не схвалюється. Якщо винна половина покаялась, то слід простити, але не допускати зловживанням прощенням. Шлюб допускається лише як менше зло в порівнянні з розпусним життям. З перших століть свого існування християнство більш нетерпиме до розлучень, ніж іудаїзм. Тертуліан допускає розлучення при перелюбі, але після розлучення має залишитись самотньою невинна сторона. Хвороба, довга відсутність, навіть зрада подружня, якщо зрадлива половина покаялась і більше не грішить, не можуть бути причиною для розлучення. Те, що чоловік  (або дружина) не християнин, теж не може бути причиною до розлучення. Тертуліан зазначав, що християни "…далекі від того, щоб засуджувати союз чоловіка та дружини, союз, благословенний Богом, необхідний для збереження й розселення по світу роду людського, лише б союз цей був один. Адам був єдиним чоловіком Єви, і Єва – єдиною дружиною його, тому що Бог одну її взяв із ребра його" [291,334]. Сучасні аргументи теологів теж зводяться до прикладу Адама і Єви.

На практиці християнські держави допускали розлучення у всі часи. Наприклад, розлучення допускалось в Італії у Х – ХІІІ ст. при зраді жінки. Більше того, закон християнської держави дозволяв чоловікові дружину та її коханця вбити, якщо застав разом. При відсутності чоловіка більше З-х років давалось державою розлучення. Розлучення допускалось при прийнятті чернецтва. Подружжя мало право постригтись в ченці, жити вдома до фізичної смерті одного з них [1,41]. Церковні норми не тотожні державним, суспільство розвивалось, йшло далі, відхилялось від норм церкви.

В наш час ця проблема також активно обговорюється в релігіях авраамістичної традиції. Свідки Єгови вважають, що Ісус говорив в різних аспектах про розлучення [Мт. 5:32,19:3-9, Лк. 16:18]. Можна виокремити проблему прощення образи перелюбу, те як із цим жити невинній стороні та саме розлучення.

"Розлучатись з невірним чоловіком чи ні – це особисте рішення, яке невинне подружжя повинно прийняти, всебічно й молитовно все зваживши. Єгова не сердиться на тих, хто вирішує розлучитись на правильній біблійній основі" [236,11]. "Бог не любить розлучень", допускаючи [Мал. 2:13,Мт. 19:9] розлучення лише у випадку блуду [31,16-17]. Розлучення є допустимим лише при одній причині – перелюбі та за умови, що цього хоче розлучення невинна сторона. Якщо ж вона прощає - розлучення не обов’язкове. Один шлюб на все життя - ідеал свідків Єгови [92;45;35]. Шлюб закінчується смертю подружжя, поки живі обоє - шлюб існує [1 Кор. 7:39]. Бог дав євреям розлучення, коли відносини між ними погіршились, вважають вони [Пов. Зак. 24:1, Лев. 19:18, Мт. 19:3, Мал. 2:14-16]. Отже, визнається одна законна основа розлучення більшістю протестантських теологів – прелюбодіяння [122].

            Наприклад, євангельські християни-баптисти визнають, що розлучення не дозволене. Однак, у випадку перелюбу, або зловмисного залишення сім’ї одним із подружжя розлучення та вступ невинної сторони може допускатися. Якщо невіруючий хоче розлучитися, то нехай розлучається. “Брат чи сестра в таких випадках не зв’язані: Бог покликав нас до миру“ [52,23].

Нерозривності подружжя вимагає добро чоловіка й жінки, дітей і загалу. Чоловік через подружжя хоче мати вірну товаришку на все життя. Він закладає родину, а родина – постійна, незмінна, тривала установа. Він хоче матері, яка б виховувала йому дітей. Він хоче повірниці тайн свого життя. Нерозривність подружжя необхідна для дітей. Батьки мають дати їм фізичне та духовне виховання. Найбільша трагедія для дітей – розлучення батьків [129,116-117]. “Партнерські зв’язки”, “безпечний секс”, ніяких заборон – проповідь преси. Диктатура гріха спрямована на руйнування сім’ї. Раннє християнство давало приклад язичникам чистотою й вірністю в сімейних відносинах, а сучасні православні ведуть нехристиянський спосіб життя, вважає М. Балашов. Причина - в довгочасному пануванні атеїзму. Християни живуть у суспільстві, де розкладаються християнські моральні цінності.

Причина розлучення в іудео-християнському світі, на думку мусульман, в свободі жінок. В іудео-християнському світі склався тип цивілізації, яка руйнує сім’ю. Причина – в зайнятості жінки у виробництві [177,83-84]. Потреба в дітях компенсується тваринами. Тварина розглядаються як діти, які не стають дорослими, адже дорослішання дітей – це поява нових проблем.

“Цнотливість” – розумна спрямованість до досягнення й збереження цілісності внутрішньої єдності особистості, яка полягає в самій душевний і тілесній силі. Не можна зводити лише до статевого утримання, хоч статеве розпущення є протилежністю до цнотливості. Блудне життя руйнує гармонію й цілісність душі, приносить шкоду духовному здоров’ю особистості. Усякий гріх поза тілом, а блуд - проти власного тіла. Тіло має бути святим, бо воно є храмом Святого Духа як і душа, що живе в нас [І Кор. 6,18-20; 9-10;Гал. 5-19,21; Еф. 5:3:5]. Блуд не лише в загробному житті наздожене, але й у земному. Він відділяє тілесні прояви статі від життя душі, вірності, відповідальності. Розщепляє життя, сімейні почуття стають недоступні блудним. Блуд притупляє духовний зір, робить жорстоким серце, яке не відчуває насолоди, щастя [12,19-20].

 Розлучення в православ’ї розуміють як розірвання церковного шлюбу. Помісний Собор Руської Православної Церкви під керівництвом Патріарха Тихона 1918 року визначив причини розлучення: відхід в монастир, перелюб; вступ однієї з сторін в інший шлюб; перехід чоловіка чи жінки в іншу віру; гомосексуалізм; нездатність до подружнього життя (якщо вона настала до шлюбу, або стала результатом нанесення собі каліцтва); захворювання проказою, або сифілісом; довга відсутність (безвісті пропала людина); Засудження до покарання з позбавленням усіх прав, майна (на даний момент – довічне ув'язнення); зазіхання на життя або здоров’я подружжя, або дітей; блудне співжиття між батьком і дружиною сина; отримання матеріальних вигод із сексуальної експлуатації чоловіка або дружини; зловмисне залишання одного із подружжя іншим (терміном 3 роки й більше). Архієрейський Собор 2000 р. додав: захворювання на СНІД; медичне засвідчення хронічного алкоголізму чи наркоманії; здійснення дружиною аборту при незгоді чоловіка [12,33].

Це не означає, що слід розлучитись. Якщо шлюб стає неможливим, краще розлучитись [12,34]. Благодать, дана в таїнстві шлюбу, з'єднує чоловіка й жінки по образі союзу Христа з Церквою, прилучає них до цього союзу не тільки особисто, але і як родину.

Християнський шлюб — одна з можливостей перетворення в життя Христової любові і християнського подвигу. Турботи, що можуть випасти на долю кожної людини, тепер зобов'язані нести двоє. Недарма при здійсненні таїнства шлюбу на голови нареченого й нареченої надягають (або тримають над ними) вінці: вони нагадують не тільки про царствене достоїнство Христа, до якого Він прилучає християн, але і про той терновий вінець, що надягли на Христа кати перед тим, як Він поніс Свій хрест на Голгофу. Католицька Церква займає непохитну позицію щодо розлучення. Церква закликає одружених людей бути вірними до кінця слову, яке вони дали один одному.

Мусульманський богослов Мусаві Ларі, критикуючи іудео-християнськиий світ, вважає, що в сексуальній поведінці Захід переступив усі моральні межі [177,53]. Розпад сімей, розлучення, розповсюдження дошлюбних і позашлюбних відносин у християнстві мусульмани пояснюють відірваністю релігії від практичних справ. Найбільша помилка західної релігії полягає в тому, що вона ставиться до віри як до індивідуальної, особистої справи, не пов’язаної з повсякденним життям. Ця помилкова теорія кидає свою тінь на всі сторони життя західного суспільства. Опоганення, національне презирство, вседозволеність, розкладання – це хвороби, безпосередньо пов’язані з відокремленням релігії від практичних справ. Звідси й перетягування канату між внутрішніми духовними цінностями і зовнішньою боротьбою за засоби до існування. Правильне віровчення диктує поведінку людині, дає їй накази, які слід застосовувати для кожного практичного випадку з життя [177,62].

Віра формує думки та дії. На думку мусульман, християнство - це гріховне відокремлення релігії від практичного життя, де релігія – приватна справа, пов’язана виключно з індивідуальною душею, її відношенням до Бога [177,63]. Християнство ввібрало в себе язичницькі культи і з ними прийшло відсторонення від сім’ї. В ісламі і в іудаїзмі вся життєдіяльність є релігійною. В християнстві існує нехтування тілесністю й одночасно поклоніння їй. Голод, алкоголізм, жорстокість, світові війни, використання науки не на благо, а на шкоду, зброя масового ураження, злидні, бідність - породження іудео-християнського світу, вважають мусульмани. Не сакралізованність всього життя веде до розпаду сім’ї. Християнство проголошує сім’ю церквою, але не робить нічого для її реалізації. Сім’я тримається на жінці в іудео-християнському світі, в ісламі – на чоловікові. Християнство негативно ставиться до розлучень, а кількість розлучень зростає. У християнському світі, на думку мусульманських богословів, “відбувається обвал сімейного життя” [177,81].

Іслам проголошує, що розлучення суперечить законам природи. [178,174]. Немає нічого гіршого, ніж розлучення. Розлучення заради нового шлюбу прокляте Аллахом [178,188-189]. Одночасно, іслам допускає розлучення як менше з двох зол лише у випадку необхідності, при цьому повинні дотримуватись певних формальностей [178,175]. Допускається відстрочка, відміна, анулювання розлучення, дружина може внести в контракт заходи проти розлучення. Причинами розлучень можуть бути: несумісність темпераментів, погане поводження, відмова утримувати дружину, поїздки без попереджень, взяття ще однієї дружини без попереднього погодження тощо.

 В ісламі розрізняють розлучення і розторгнення шлюбу. Розторгнення аналогічне розлученню, але має свої особливості: воно не враховується в число розлучень і не потребує якогось ритуалу, а знову одружуються чоловік і жінка без свідків [191,5]. Іслам намагається зберегти шлюб тільки в тому випадку, коли між подружжям панує дух любові, щиросердя або, принаймні, нормальні стосунки. Якщо створення таких умов неможливо то іслам надає можливість вибору й чоловік повинен дати розлучення дружині, а жінка може викупити себе у свого чоловіка. Крім того, ісламський суд має право розірвати шлюб, якщо в сімейному житті замість милосердя почала царювати ненависть," – зазначає Абу Аля Ал-Маудуді [6,28].

Розлучитись в ісламі можна досить легко. Кожному дозволяється мати одночасно чотири законні дружини, при цьому в будь-який час можна розлучитись з будь-якою з них і взяти на її місце нову. Процедура проста: треба лише вимовити дружині тричі фразу :" Ти розлучена", " ти вільна", "звільнення", або "розлучена" ("анти - талик" - в арабів, " босшун у турків, або у всіх мусульман " таляк") в присутності свідків чоловіків. Після цього жінка має зібрати свої речі і піти з дому чоловіка. Навіть якщо він передумав, вона для нього заборонена (харам). Дорослі діти залишаються з батьком, малих вона може забрати [Коран 2:233]. Через 3 місяця за місячним календарем вона знову може вийти заміж. Мухаммед, щоб обмежити скороспілі рішення про розлучення, заборонив виходити заміж за колишнього чоловіка. Це можна зробити лише після того, як розлучена жінка вийде заміж за іншого і з ним розлучиться або овдовіє. Тільки тоді вона зможе вийти за колишнього чоловіка [Коран 2:230]. Перший і другий "таляк" не остаточні. Жінка стає забороненою для чоловіка протягом трьох менструальних циклів, якщо чоловік поверне її за цей час - шлюб зберігається, якщо не поверне - вони розлучені.

Як і в іудаїзмі ініціатива розлучення в ісламі належить чоловікові. Однак, і жінка має право вимагати розлучення, якщо чоловік не виконує по відношенню до неї своїх обов'язків. Жінка також може розлучитись з невиліковно хворим, хворим на статеве безсилля, із чоловіком, що втратив розум. Згідно шаріату існує три форми розлучення:

1.     Розлучення - прокляття.

2.     Розлучення "хребта", тобто коли жінку прирівнюють до матері, а отже, співжиття з нею неможливе.

3.     Розлучення - клятва.

Вважається гріхом розлучення з дружиною в період менструації, або в чистий період, якщо в цей період здійснювався статевий акт. Гріх також, сказавши формулу розлучення, не розлучитись. Це, вважають богослови, заставляє чоловіка перш ніж говорити думати, уникати скороспілих рішень, запобігає легковажному ставленню до сімейного життя [181,10].

Аналіз ставлення релігій авраамістичної традиції до розлучення показує, що при дозволі розлучення в іудаїзмі та ісламі сім’я як інститут зберігається. Дозвіл розлучення не є чинником, що сприяє розлученню сам по собі. Причина - в неможливості збереження сім’ї.

4.3. Вимоги авраамістичних релігій до жінки.

 

Не менш широко в релігіях авраамістичної традиції представлені вимоги до жінки. В Біблії, Корані ми маємо образ поганої та хорошої жінки. В іудаїзмі детально розписано, якою має бути жінка. Основна вимога до неї – це скромність. Вона передбачає, що скромним має бути все – і мова, і манера одягатись, їжа, пиття, розваги й задоволення. Жінка має уникати непристойних жестів, виразів, вульгарної мови, агресивності, розв'язаності, лайки. В усьому слід дотримуватись міри [82,149]. Аналізуючи тексти Талмуду (Шабат,25 б; Йевамот 62 б; Сангедрин, 76 б; Хулин,8б; Бава мециа, 59а Бемидбар раба, 89 та інші місця), присвячені проблемі жінки, Х.Донін приходить до висновку, що мудреці Талмуду строго застерігають чоловіка від образливих слів на адресу жінки, навіть якщо поруч немає нікого. Особливо тяжкий гріх, коли чоловік ображає дружину при людях. "Хто багатий?” – спитали рабина Акиву, він відповів: "Той, чия дружина ласкава і добра". Ортодоксальна іудейська традиція орієнтується на чоловіка. Чоловік має дотримуватись певних правил в ставленні до жінки. "Чоловік має любити свою дружину, принаймні, як самого себе, а поважати більше, ніж самого себе" [82,143-145].

Чоловік має їсти й пити менше, ніж йому дозволяють засоби, одягатись так, як йому дозволяють засоби, поважати жінку та дітей більше, ніж йому дозволяють засоби. Це означає, що чоловік має докладати всіх зусиль, навіть на шкоду своїм власним потребам, щоб дружина і діти отримали все необхідне.

У домашніх справах чоловік має слухати поради дружини: тоді мир і благополуччя будуть панувати в його домі. Чоловік має бути добрим, невибагливим, невередливим в своєму домі. В іудаїзмі жінка - це економка. Заміжня жінка, згідно іудейського закону, повністю залежить від свого чоловіка. Якщо він, наприклад, не бажає, щоб вона допомагала своїм старим батькам, то вона вільна від своїх обов’язків дочки [82,139].

Закони про скромність не дозволяють молитись, стоячи навпроти жінки, одягненої не за законами скромності. Одяг сучасної жінки має відповідати наступним умовам: плаття має прикривати коліна; виріз плаття біля шиї не повинен бути нижче ключиць; рукава мусять закривати лікті, панчохи обов’язкові. Заміжня жінка повинна носити перуку або хустинку, яка повністю прикриває волосся. Чоловікові й жінці заборонено під час вітання торкатись один одного. Чоловікам заборонено також залишатись наодинці з жінкою, навіть якщо вони не торкаються один одного, пояснюють теологи [284,289]. Заборонено носити чоловічий одяг жінкам і жіночий - чоловікам [Пов. Зак .22:5].

Правила пристойності хасидів ще суворіші і забороняють чоловікові взагалі знаходитись наодинці з жінкою, якщо вона не його дружина. Але й з дружиною поведінка має бути дуже стримана, ніщо не повинно свідчити про близькість із жінкою. Наприклад, чоловік не повинен тримати дружину за руку – це вважається порушенням пристойності, якщо відбувається в присутності сторонніх. Потиснути руку чи навіть запропонувати потиснути руку, вважається також непристойним. Відмова потиснути жінці руку ультраортодоксом є не грубістю з його боку, а способом релігійної поведінки щодо жінки, якщо вона не є його дружиною.

У християнстві поступово складались вимоги до жінки. Двояке ставлення до жінки, як спокусниці (Єва) та спасительки (Марія, Мати Божа) в різні періоди історії християнства ставило наголос на той, чи інший бік ролі жіночого начала в історії людства. В ранньому християнстві досить суворі вимоги до жінки продиктовані її виною за гріхопадіння. Правила про жіночий одяг, наприклад, є у Новому Завіті [1Тим.2:2-33,22:4,6;2:9-10.]. Тертуліан відзначав, що вона завинила тим, що зірвала заборонений плід, спокусила чоловіка, якого не зміг навіть диявол спокусити. Спокута її вини коштувало життя Сину Божому [291,345]. Вигнана з раю Єва мертва, то ж, бажаючи повернутись до Бога, вона має відмовитись від розкоші, яку при житті не знала Єва. Жінка не сміє прикрашати своє мерзотне тіло. Засудженій і мертвій жінці розкіш потрібна, хіба що для похорон. Жінка має бути скромною. Речі цього світу не від Бога, а від диявола. Бог їх не творив, хоча міг би. Речі створив диявол, щоб спокушати людину. Так прикрасами жінка спокушає чоловіка, тож нагадує вона у своїй діяльності по відношенню до чоловіка сатану. Тертуліан вимагає від жінки відмовитись від своєї жіночості, від усього, що робить тіло кращим, вимагає суворого аскетизму [291,345].

В цілому ставлення до жінки в християнській традиції суперечливе: вона і Єва, і Мати Божа. Гріх і спасіння поєднані в жіночому началі. Здатна на святість і здатна на зло. Без провини Єви не було б на землі ні нужди, ні смерті, але не було б любові, потомства. Жінка є причиною розпусти. Жінка – істота хтива, провокує чоловіка на гріх, секс – це знаряддя її панування над чоловіком. "Жіноча зовнішність включає в себе два поняття: причепурення та прикрашення. Причепуренням я називаю те, - пише Тертуліан, - що звуть жінки охайністю, а прикрашенням те, що слід було б назвати жіночою ганьбою. Перше - полягає в догляді за волоссям, шкірою та відкритими частинами тіла; друге – в золоті, сріблі, дорогоцінному камінні та вбранні. Перше засуджую як пиху, а друге, як справжню розпусту [291,347].

Климент Римський підкреслював, що від початку християни ”...юнакам прищеплювали скромність і благопристойність; жінок наставляли, щоб вони робили всі справи з покорою, чесною і чистою совістю, люблячи належним чином своїх чоловіків, і вчив їх, щоб вони слухняно, пристойно розпоряджались домашніми справами і вели себе цілком невинно” [242,23]. Християни формуючи власний ідеал, критикували язичництво: "… ось шлях смерті: перш за все, він злий і повний проклять. Тут убивства, перелюб, пристрасті, блуд, злодійство, ідолопоклонство, чародійство, отрута, розбої, лжесвідчення, лицемірство, двоєдушність, підступність, пихатість, підлість, лихослів’я, заздрість, зухвалість, зарозумілість, чванство,” - писав він [242,9]. Перші жінки-християнки були гнані, переслідувані за віру. Климент Римський підкреслював: "Жінки…терпіли тяжкі й важкі муки, вони пройшли твердим шляхом віри, і, немічні тілом, отримали славну нагороду” [242,26]. Заздрість відлучала жінок від чоловіків і спотворювала слова праотця нашого Адама: "Ось нині кістка від кісток моїх, і плоть від плоті моєї" [Бут. 11:23]. Ми також знаходимо тут вимогу до подружжя підкорятись один одному [Еф. 5:21], причому це особливо стосується жінок. З іншого боку, перед Богом зникають всі людські відмінності [1Кор.11:11 і наст.;Гал.3:28;Кол.3:11]. Це стирання відмінностей, між тими, хто “во Христі” [Кол. 3:10 і наст; Гал. 3:27 і наст.] відбувається в міру зникнення старої людини й перетворення в нову. Всі ці розбіжності повністю усуваються тільки “в Ісусі Христі” [Гал. 3:28]. Покірність – це зброя духовної сили, засіб захисту жінки, соціальної гармонії, зазначає лютеранський теолог Л. Крістенсон [142,52].

Жінка має слухати чоловіка, бути у всьому згодною з ним, покладатись на нього. Бог карає неслухняну жінку. Прикладом є дружина Лота, зазначав Климент Римський, "жінка його була інших думок і не згодна з ним, поставлена в знамення, стала соляним стовпом”. За віру й гостинність була спасенна Раав блудниця [242,29-30]. Він закликає благоговіти перед Богом Ісусом Христом, кров якого пролита за нас, шанувати настоятелів, поважати пресвітерів, молодь виховувати в страху Божому, жінок своїх направляти до добра, щоб вони відрізнялись люб’язною цнотливістю, показували чисту схильність до покірливості, скромність мови своєї виявляли мовчанням, любов свою виявляли не за схильностями, а рівну всім, хто свято боїться Бога [242,37]. "Вчення 12-ти апостолів" теж вимагає не чинити перелюб, “не розбещувати дітей, не вдаватися до блуду, радить жінкам, як і чоловікам утримуватися від непристойних речей і не бути нахабним, бо це все породжує перелюб" [242,17].

Святий Ігнатій Антиохійський писав в посланні до Полікарпа: "Сестрам треба вказувати, щоб вони любили Господа і були задоволені своїм подружжям по плоті і по духу. Так само братам заповідав ім’ям Христа, щоб вони любили своїх дружин як Господь Церкву” [242,142]. Святий Полікарп Смирнський в своєму посланні до філіпійців, посилаючись на Біблію [І Пет.11:11,І Кор. 6:9-10], теж вимагає чистоти в стосунках між чоловіками та жінками, любові один до одного, засуджує блуд, вимагає цнотливості, утримання себе від пороку. Дівам жити непорочно, наказує він [242,152]. "Зла похіть полягає в тому, щоб бажати чужої дружини, або жінці бажати чужого чоловіка, бажати великого багатства, багатьох розкішних їств і напоїв та інших насолод: адже всяка насолода пуста й марнотна для рабів Божих,” - підкреслював Ерм [242,202].

Пізніше житійна література проповідувала ідеальний союз чоловіка й жінки, наділений спірітуальними рисами, єдність між ними лише духовна і ніяких статевих відносин. Житійні героїні проповідують сексуальне утримання з релігійно-аскетичних причин [196,59]. Тобто чоловік і дружина мали б укладати так званий “духовний шлюб”.

З централізацією церкви, її одержавленням, жінка стає уособленням Єви, спокусниці. Уже за часів Августина ця думка переважає. Жінка все більше набирає рис відьми. Разом із тим, пише Хейзінга, в Середньовіччі поширилось шляхетне служіння дамі без надії на здійснення своїх бажань. Любов стала полем, на якому можливо вирощувати всілякі естетичні та моральні досконалості. "Сам могутній вплив пристрасті примушував палкі натури пізнього Середньовіччя підносити любов до рівня деякої прекрасної гри, обставленої шляхетними правилами”, щоб не бути прийнятими за варварів. На його думку, простий люд стримувала церква, аристократи більш незалежні від церкви, стримували себе правилами [314,117-118]. "Хоча Бертольд строго засуджував жінок за суєтність, марнославство й пристрасть до вбрання і ганить сварливих та скандальних дружин, він визнає, що жінки цнотливіші за чоловіків, добросердечніші за них, охочіше відвідують церкву, моляться та ходять на проповідь. З їх числа набагато більше потрапляють в царство небесне, ніж чоловіків," – писав А. Гуревич [76,255]. Забороняється в Середньовіччі вступати в шлюб з родичами, включаючи 4 покоління, даються поради чоловікам похилого віку не брати шлюб із молодими дівчатами, не розтринькувати даремно добро. Особливу увагу приділено регулюванню сексуальних відносин в шлюбі. Церква закликає дотримуватися міри і утримуватися обов’язково в піст і у свята, в період вагітності та нездужання дружини. Засуджується подружня невірність [76,256].

Церква засуджувала жінок за їх схильність до танців, хороводів, мирських пісень, ворожіння, магії, пияцтва [74,259-263]. Ідеал і життя розходились: церква проповідувала смиренність, покору жінки чоловікові – в житті все було інакше. Змальовані образи багатих жінок, аристократок, відносно незалежних. Не завжди жінки, навіть зразкові, були слухняними. Збереглись середньовічні документи, які свідчать про розлучення через побиття не тільки чоловіком жінки, але й жінкою чоловіка, лайку на його адресу, спроби отруїти [196,59]. Жінці властиві хитрість, лукавство, обман в досягненні навіть хорошої мети, – зазначає К. Опіц [196,57].

Можна погодитись з думкою Б.Рассела, що в ХІХ ст. образ спокусниці відійшов на другий план. На відміну від Августина та його послідовників, в цей час вважали, що хоч погані жінки існують, але грішниця не здатна спокусити. Ідеал заміжньої жінки – це комбінація мадонни й дами серця.

ХІХ ст. малює жінку як істоту ідеальну, що здатна позитивно вплинути на чоловіка. Завдання жінки полягає не в тому, щоб панувати чуттєво, а в тому, щоб шлюб очистив чоловіка, поступово підносячи його від чуттєвої до безумовної любові. Для досягнення цієї мети християнка має полонити душу свого чоловіка не мистецтвом ефемерного одягу, не блиском краси, що гине, а чарами моральної краси, що не гинуть, нездоланною привабливістю чеснот, сяючим блиском людини, що знаходиться в серці; вона має підкорити зростанню своєї чистоти все, що є в природі чоловіка нечистого й тваринного. Вона повинна переродити чоловіка.

Християнський богослов Ф. Гааз закликає жінок-християнок виконувати наступні правила: ніколи самим не злословити; завжди заступатися за відсутніх; турбуватися про те, щоб ніхто з сім’ї або з близьких не став жертвою якої-небудь пристрасті; одягтись у всі можливі чесноти, гідні їх, серед них: милосердя, смиренність, довготерпіння, прощення, любов; розвивати в собі і справами проявляти справедливе співчуття й співпереживання до людей, що служать їм, чи залежні від них [58,15]. Жінки-християнки мають діяльно допомагати в обладнанні притулків для всіх, хто потребує: бідних, хворих, дітей-сиріт, людей похилого віку, покинутих і тих, які не мають сили добувати свій хліб працею [58,15]. Повинні скорочувати витрати на себе, бути миротворцями, посередниками у відновленні миру [58,19].

Християнські богослови велику увагу приділяють питанням вибору майбутньої дружини. Чоловік має врахувати такі важливі моменти: 1). подружжя має бути моноконфесійним, а дружина не просто належати до певної церкви, а бути віруючою; 2). дружина має відповідати біблійним стандартам (щедра, роботяща, слухняна тощо); 3). необхідно добре знати дівчину, тобто як вона себе поводить як в колі власної родини, так й зі сторонніми людьми; 4). має бути згода сім’ї на одруження.

Однак, християнські автори розуміють, що не все залежить від жінки. "Юнаки теж мають бути чистими, коли вони одружуються! Інакше вони принесуть прокляття у свій шлюб," – пише Р. Стромбек [281,96].

"Чоловік вище всього ставить чистоту й незайманість; він в силу своєї властивої йому еротичної потреби жадає бачити в жінці втілення цієї вищої ідеї цнотливості," – пише О. Вейнигер [47,287]. Можна погодитись з Ю. Еволою, що “для жінки її “чистота” або “невинність” всього лише одна з прикрас, спосіб надання собі сексуальної привабливості” [86,164]. На жаль, незайманість на думку свідків Єгови в сучасному суспільстві проповідується більшістю релігій лише зі страху перед невиліковними хворобами й особливо перед загрозою Сніду [189,31]. До справжньої чистоти вони не піднімаються.

В ісламі чоловік у сім'ї, соціальному житті має переваги над жінкою й безумовна покірність і покора жінки чоловікові у всіх відношеннях є ідеалом та головним принципом. Особливе місце в сім'ї та суспільстві займає мати, на відміну від дочки, сестри, дружини, матір займає почесне місце в родині й повага до неї, шанування дітьми є обов’язковим, але це не стосується чоловіка. Обов’язок мусульманки - підкорятись чоловікові, а його обов'язок – карати неслухняних жінок. Як і в християн та іудеїв, у мусульман Єва винна у всіх незгодах, що випали на долю людства. Головне зло полягає в тому, що Адам послухав Єву. Звідси робиться висновок: чоловіки ніколи не мають слухати жінок, довіряти їм чи радитися з ними.

Скромність одягу вимагається ще більша, ніж в іудаїзмі: особливе покривало – чадра (чаршаф, хауля, хідаб, парда, паранджа, чачван) призначені сховати фігуру, прикрити голову і більшу частину обличчя так, щоб не було видно жодної волосини [Коран 33:59,24:31]. Мусульманин сам ходить на ринок, купує продукти і часто сам готує. Разом із тим, чоловік не допустить, щоб дружина носила дешеві прикраси, а не з чистого срібла, чи золота. Жінку видають заміж рано, а чоловік здебільшого одружується пізно, після 30 років, коли вже може забезпечити сім'ю.

В повсякденному житті мусульманка обмежена багатьма правилами поведінки. Вона зобов'язана уступати дорогу чоловікам, не повинна обганяти чоловіка, їй не прийнято поступатися місцем в громадському транспорті. Жінка не має права присягати, брати на себе будь-які обов'язки без дозволу батька чи чоловіка. Хоча у відповідальності за злочини жінка прирівняна до чоловіка. Злодійці, як і злодію, відсікати руки наказує Мухаммед як покарання за те, що вони зробили та як захід залякування від Аллаха [Коран 5:42].

Хіджаб - затворництво жінки, тобто це сукупність норм мусульманської догматики, шаріата, етики, розроблені до найменших подробиць відносно щоденного способу життя й поведінки жінки в суспільстві та сімейному житті. [40,28]. Відособлення жінки найбільш жорстоке в ісламі [Коран 2:223,4:8].

В ісламі жінка-затворниця - "харама", що означає заборонена, її оберігають від спілкування з чоловіками – не родичами, тобто вона ізольована від чужих чоловіків. Для жінок відведене окреме приміщення в храмі, кіно, театрі, часто проводяться окремі вистави, концерти лише для жінок і дітей. Жінка не повинна ходити одна. Наприклад, за покупками може йти в супроводі чоловіка, або родичок, подруг; ввечері – лише в супроводі чоловіка, батька чи когось з чоловіків дому. Негоже жінці йти до лікаря чоловіка, чи бути медсестрою при чоловіку-лікарю.

Що стосується чоловіків та жінок, вважають богослови, то закони ісламу не протиставляють їх один одному, але враховують природні відмінності статі, розглядають самостійну цінність кожної з них [180,24]. Іслам надає перевагу жінці не "піднесено - споглядальній", а практичній. В опозиції Марія – Марфа Мухаммед був на боці Марфи.

Сучасні вимоги ісламу спираються на традицію й змінам піддаються повільніше, ніж в інших релігіях. Поради, що друкуються в літературі, свідчать про зверхність чоловіка й безправ’я жінки. "Чоловік має більше переваг по відношенню до жінки. Жінці слід лягати спати після чоловіка і раніше вставати, щоб приділити йому увагу.  Бажано, особливо в перший тиждень спільного життя, не вимагати від дружини того, що вона не в змозі виконати" [121,6-7]. Також чоловіку не можна без причини бити свою дружину [191,5]. Жінка у всьому має слухатись чоловіка, навіть косметикою користуватись може лише з дозволу свого чоловіка і тільки для його задоволення [273,6]. Непослух чоловікові допустимий лише в одному випадку, коли він не може забезпечити їй релігійне навчання, а вона хоче навчатись [5,6].

Вимоги до нареченої зводяться до наступного:

1.      Має бути знаючою і дотримуватись релігійних вимог.

2.      Цнотливою.

3.      Не безплідною [191,4-5].

Жінкам заборонено піднімати очі на чоловіка, дивитися на частину тіла чоловіків від пупа до колін. Не забороняється дивитись на інші частини тіла, але дивитись без хтивості. Забороняється дивитись на статеві органи. Заборонено оголювати статеві органи і ягодиці навіть на самоті без особливої необхідності. Людям однієї статі і махраму (близьким родичам, з якими не можна одружуватися) дозволяється бачити все тіло "без заборонених бажань, окрім заборонених частин: від пупа до колін. Строго регламентується і те, кого і коли можна цілувати. Стосується це і дружини, наприклад, якщо чоловік здійснює хадж, або якщо поститься [181,10-11].

Забороняється торкатись статевих органів. Гріхами тіла вважаються уподібнення протилежній статі. Заборонено носити одяг протилежної статі. Не можна знаходитись на самоті з представником чоловічої статі без присутності третьої людини, подорожувати жінці без супроводження родича чоловічої статі [181,11-12].

Мусульмани визнають, що кращими серед жінок є ті, які мають п’ять якостей:

1.     Добродушність.

2.     М’якість.

3.     Покірливість.

4.     Якщо чоловік сердитий, вона не засне, поки знову не побачить його щасливим.

5.     Вірність.

Молитва жінки, яка, провівши ніч з чоловіком, викликала його незадоволення, не буде прийнята Аллахом до тих пір, поки дружина не зможе йому догодити, - пише Мусаві Ларі. Лише виконавши свій обов’язок перед чоловіком, дружина може виконати свій обов’язок перед Богом [178,181-182]. Позитивна якість жінки – малий калим. Не вимагати великого калиму – закликав Пророк [37,162-163].

Якості гідної дружини в ісламі детально розписані. Перш за все, щоб виглядала бажаною в очах чоловіка вдень і вночі, дружина має користуватися ароматними пахощами, одягати найвитонченіші прикраси, одягатись в найгарніший одяг. Джихад жінки полягає в тому, щоби задовольнити чоловіка, - вважають мусульмани [178,183-184]. Пророк підкреслював, що найкраща серед жінок – це жінка багатодітна, привітлива, яка вміє зберігати секрети, сором’язлива, така, що здобула повагу та любов своїх близьких, покірна чоловіку. Вона не ховає свої принади від чоловіка, але і не доступна для чужих поглядів.

Вона дослухається до думки чоловіка і підкорюється його волі. Пророк підкреслював, що краща з жінок - це та, якій одночасно притаманна і сором’язливість і пристрасність [178,193]. Усамітнившись з чоловіком вона ладна виконувати будь-яке його бажання, але не дозволяє собі вольностей, які дозволяють собі чоловіки [178,186-187].

Вимоги до одягу: "Вільний одяг і покрите волосся підкреслюють в її зовнішності гідність і умиротвореність, одночасно оберігаючи цілісність її світу" [180,24]. Величезним гріхом є спокушання мусульманкою чужих чоловіків. Гріхом є для розлученої жінки бути відсутньою вдома без причини в період трьохмісячного терміну. Удова має тримати по чоловікові жалобу, гріх не тримати жалобу [181,13]. "Призначення жінок–стати хорошою матір’ю, люблячою вірною дружиною, справжньою хазяйкою дому і в цьому іслам бачить цінність жінки” [180,25]. Існує навіть певний термін "жіноча культура" – це дар турботливості, бути дружиною, матір’ю, господинею, годувальницею всіх, привабливою, рукодільницею, лікарем, наслідувати й передавати традиції, це особливий дар, не у всіх жінок є цей дар, але прагнути має кожна жінка реалізувати власну жіночість. Р.Стромбек радить: "Будьте настільки красивими, наскільки зможете, для свого чоловіка, або дружини" [281,98]. Поради з цього приводу є в Біблії, наприклад, свекруха порадила Руф прийняти ванну, використовувати духи, гарний одяг [Рут. 3:3]. "Жінки, вам завжди треба бути готовими насолодитися обіймами та поцілунками своїх чоловіків. Якщо ви не насолоджуєтесь, то хто-небудь інший потягне їх до себе. Не маніпулюйте сексуальними взаємовідносинами. Це безбожно," – закликає теолог [281,99].

Особливу увагу релігії приділяють питанням перелюбу, негативне ставлення до якого пояснюється патріархальним характером зазначених релігій. Усі релігії авраамістичної традиції однозначно негативно ставляться до подружньої невірності та перелюбу. Важливість цієї проблеми зазначається у Святому Писанні християн, іудеїв, мусульман, піднімаючи заборону до рівня заповідей Божих. В іудеїв за такий учинок жінку побивали камінням. Смерть передбачалась за зраду й проституцію, навіть у знатних жінок (наприклад, історія з Тамар). В перелюбі звинувачені в Біблії як чоловіки, так і жінки. Наприклад, жителі міст Содома, Коринфу, окремі чоловіки (Рувим, Іуда), жителі Гіви Веніамінової, жінки Потіафа, наложниця Левіта самаритянка та інші.

Християни розрізняють чужеложство – подружня зрада; перелюбство – розлучення, одруження на іншій, прелюбодійство – одруження на розлученій. Перший – таємний акт, другий і третій прилюдний. Однак, слід зазначити, що українська, російська термінологія не загальноприйнята й у багатьох авторів відсутнє розрізнення цих понять. Переважно застосовується поняття “перелюб”.

Зауважимо, що в заповідях немає повторення, хоч на перший погляд, подібний зміст 6 (Не чужолож) і 9 (Не пожадай жени ближнього твого) [128,203-204;168,47]. У старих виданнях це 7 заповідь і 10 [299,71]. Якщо 9(10) заповідь пов’язана з порушенням права власності, адже жінка теж чужа власність: нечисті помисли про неї, нечисті побажання є вже гріховними, в тому числі й порнографія, сороміцькі слова, аморальні книги, тощо, то 6(7) заповідь пов’язана з моральною поведінкою особи і забороняє:

-         Блуд - плотську любов між людьми, що не перебувають в шлюбі (дошлюбний сексуальний досвід), вимоги незайманості, цнотливості.

-         Перелюб – коли хтось з подружжя спрямовує своє кохання на сторонніх (зрада подружня).

"Не чини перелюбу” - цією заповіддю Господь забороняє чоловікові й дружині порушувати взаємну вірність і любов. Неодруженим Бог велить дотримуватися чистих думок і бажань. Ненажерливість, пияцтво і взагалі будь-яка схильність до надмірності й нестриманості - також забороняється цією заповіддю. “Десята заповідь забороняє заздрити на чуже добро, виступає проти породження поганих бажань, які ведуть до недобрих учинків” [103, 145-146]. Православні богослови підкреслюють, що сьома заповідь Божа спрямована проти перелюбства, тобто якщо - це неодружена людина, то вона має дотримуватись дівства й цнотливості, а одружені – не зраджувати, бути вірними в любові. До гріхів проти сьомої заповіді відносять також:

-         пожадливі погляди на представників іншої статі, пристрасть до красивих облич;

-         читання любовних романів;

-         ведення пристрасних розмов по змісту чи тону, або їх слухання;

-         пісні про кохання до іншої статі і весняний свист [123,14-17].

В Торі відзначається, що, перебуваючи в шлюбі, чоловік не повинен чинити перелюб, тобто мати статевий зв’язок з заміжньою або зарученою з іншим чоловіком жінкою [Вих. 20:17;Лев. 20:10]. В іудаїзмі це сприймалось як злочинний замах на власність іншого чоловіка [Вих. 20:17]. В переліку того, чого праведний чоловік не повинен бажати з майна ближнього свого, дружина займає місце в одному ряду з домом, рабом, рабинею, волом і ослом; дещо інакше сказано про дружину в іншому місці Біблії [Пов. Зак. 5:21], де їй в аналогічному переліку відведено самостійне місце.

Якщо про перелюб ставало відомо, смертна кара через побиття камінням загрожувала і чоловікові, й жінці [Пов.Зак.22:22 і дал.]. Якщо ж помічена в прелюбодійстві жінка була рабинею, то чоловік відбувався принесенням жертви [Лев. 19:20-22], якщо чоловік вступав в статевий зв’язок з незаміжньою дівчиною, то він зобов’язаний був одружитися з нею, заплатити викуп за наречену навіть в тому випадку якщо вже був одружений; розлучитись з нею він не міг ні за яких обставин [Вих. 22:16 і дал; Пов.Зак.22:28 і дал]. Смертна кара через побиття камінням наступала для зарученої дівчини тільки в тому випадку, коли вона знаходячись в багатолюдному місці, наприклад, в місті, не кликала на допомогу при спробі посягнути на її честь [Пов.Зак.22:23 і дал].

Такі суворі настанови, покликані були зберегти шлюб. Наскільки поширений перелюб можна судити з таких місць Біблії, як Притчі [:16-19;6:24-35;7:5–27]. Про привілей чоловіка свідчить і “приношення ревнощів”, якого міг вимагати чоловік, якщо у нього виникли найменші бездоказові підозри відносно поведінки власної дружини. В цьому випадку чоловік приносив священику певну міру борошна, а дружина мала випити гірку воду, що наносить прокляття. В цю воду були змиті написані на згортку прокляття. Якщо дружина була винна у подружній зраді, то прокляття мало вразити її й вона ставала безплідною. Якщо вона була чиста, то прокляття не могли торкнутись її. Чоловік подібним випробуванням не піддавався [Чис.15:11-31].

У відношенні єпископів, дияконів і пресвітерів існувало установлення - “чоловік однієї дружини” [1Тим.3:2,12;Тит. 1:6]. До вдів, покликаних на служіння в церкві, висувається вимога, що б кожна була теж дружиною одного чоловіка [1Тим.5:9]. Усе це не можливо тлумачити інакше, як допускання одного шлюбу. Таку вимогу Павло висував, виходячи з тих обставин, в яких, не дивлячись на загальноприйняту одношлюбність, розлучення здійснювались все ж часто й довільно, також мали місце перелюб та блуд [1Кор.6:9].

В ранньому християнстві ця проблема часто обговорюється, що свідчить про її актуальність для тогочасних християн. Про це згадують ранньохристиянські автори, зокрема, Климент Римський, який писав: "Будучи справою святою, будемо робити все, що стосується святості, уникаючи злослів’я, нечистих і порочних зв’язків, пияцтва, пристрасті до нововведень, ницих потягів, ганебного перелюбства і підлої гордині” [242,41].

В Новий час Кальвін, вважаючи, що скрупульозний порядок має бути у всьому, ввів смертну кару за перелюб. За плотські гріхи смертна кара введена через відсікання голови, утоплення.

Свідки Єгови вважають, що блуд - це сексуальне життя до шлюбу. Вони наголошують, що Ісус не спокушав жінок, він був зразком для чоловіків [275,15]. В Біблії [Пр. 6:25-26] розрізняється зв’язок з заміжньою жінкою і професійною повією [319,27-28] та багато видів перелюбу й блуду [336,14].

Страшна кара чекала жінку і в мусульманських країнах. Перелюбством вважається не лише проживання з жінкою, але і рабинею, яка належить іншому. Перелюб засуджується [Кор. 24:23], одночасно проповідується в Корані дуже вільна поведінка. Покарання за гріх могло бути віднесеним на пізніший час. Наприклад, вагітна прелюбодійка отримує кару через 2 місяця після пологів. Прелюбодія й прелюбодійку чекає по сотні ударів кожному. Мусульмани вважають, що немає потреби в перелюбстві, якщо є можливість вільно одружитись й розлучитись. Усе ж треба зазначити, що християнство найбільш терпимо ставиться до жінки та її гріхів. Приклад цього подав Христос, який не дав побити камінням жінку за зраду, наблизив до себе Марію Магдалину, простив жінку, що була повією, попросив напитись води і довго вів розмову із самаритянкою, що вже мала п'ятьох чоловіків і жила незаконно із шостим.

Розглянувши проблеми жінки в сімейному та суспільному житті, можна зробити висновок, що це комплекс різносторонніх проблем, що виникають в житті жінки і потребують переосмислення в кожну епоху. Попри те, що загальні принципи і підходи до вирішення проблем є у священних писаннях іудеїв, християн, мусульман, кожна епоха ставить свої запитання і потребує на них відповіді. До таких проблем можна віднести емансипацію жінки в ХХ столітті, зайнятість в суспільному виробництві, політичне та економічне рівноправ’я тощо.

Великий вплив  на становище жінки мають секуляризація та фемінізм. Патріархальна концепція, утверджена релігіями авраамістичної традиції, загалом спиралась на функціонування та збереження сім’ї, виховання матері. Втрата її є однією зі значних причин такої моральної деградації, яку ми маємо в сучасному суспільстві. Порушення її призвело не до рівності з чоловіком у відповідальності та призначенні, а до повної нерівності.   

Богослови всіх конфесій релігій авраамістичної традиції фіксують погіршення становища жінки з посиленням процесів емансипації в ХХ столітті. Вона піддається подвійному навантаженню: не звільнена від домашньої роботи, одночасно працює за межами дому. Це призвело до кризи інституту сім’ї в іудейських та християнських культурах. На сучасному етапі найменше процеси емансипації захопили іслам.

У віроповчальних системах релігій авраамістичної традиції пропонуються шляхи зміцнення сім’ї як основного місця, де себе реалізує жінка, але основним є відчуття присутності Бога, перед лицем якого віруюча людина не зможе свідомо творити зла. Релігії зацікавлені в збереженні та зміцненні сім’ї як гаранта збереження віри, транслювання її на майбутні покоління.

В сучасних умовах перед жінкою постає маса проблем породжених розвитком суспільства, промислового виробництва, науки, техніки, медицини. Серед них: проституція, торгівля жінками, насилля, клонування, розлучення, аборти тощо.

Аналіз ставлення релігій авраамістичної традиції до розлучення показує, що при дозволі розлучення в іудаїзмі та ісламі сім’я як інститут зберігається. Дозвіл розлучення не є чинником, що сприяє розлученню сам по собі. Причина - в неможливості збереження сім’ї.

Релігії авраамістичної традиції за довгу історію свого існування виробили систему вимог до жінок, в яких яскраво відображається патріархальний лад цих країн. Вимоги до жінки – це вимоги чоловіків до неї.

        

 

ВИСНОВКИ

 

При наявності величезної кількості різної літератури, робіт, що узагальнюють проблему жінки в релігіях авраамістичної традиції недостатньо. Відсутні дослідження, в яких неупереджено, об'єктивно з позаконфесійних позицій узагальнено досвід і показано тенденції у ставленні до жінки авраамістичних релігій.

Наш час вимагає нової методології у підході до вирішення складних проблем. Плідними є методи компаративного аналізу та системно-функціонального підходу. Це дало змогу провести об'єктивний аналіз богословських теорій, з'ясувати їх характер, напрямки та динаміку змін.

Методологічна й теоретична база роботи ґрунтується на принципах об'єктивізму  та  історизму,  причинності,   світоглядного  плюралізму, позаконфесійності, толерантності та погляду на розвиток філософської й релігійної думки як альтернативний, діалектичний процес, що передбачає не тільки плюралізм ідей і теорій, але й нерозривний зв'язок із національно-духовними традиціями.

Емпіричним матеріалом дослідження послужили конфесійні джерела, рішення соборів, конференцій, статті, документи, періодичні видання, праці дореволюційних авторів, зарубіжних, вчених із діаспори, сучасних українських релігієзнавців.

Все це дає підстави стверджувати, що існуюча в даний момент джерельна й методологічна база є цілком достатньою для того, щоб виконати поставлені в даному   дослідженні   наукові   завдання   на  належному  теоретико-методологічному рівні.

Розглянувши сутність та сенс існування жінки, можна зробити висновок, що жінка, як і чоловік, в релігіях авраамістичної традиції є образом і подобою Бога. За своїм походженням по відношенню до чоловіка жінка вважається істотою вторинною, створена пізніше нього як його частина, як помічник, подібний до нього. Творення жінки є свідченням неоднаковості статі.

З появою жінки виникає сім'я. Бог сам обрав першу шлюбну пару, привівши Єву до Адама. Сім'я, як природний стан відносин між чоловіком та жінкою, є особливим інститутом, що виник ще до гріхопадіння і зберігається після нього, набуваючи нових рис. Першими словами Бога, зверненими до людей, було благословення "плодитись й розмножуватись".

Становлення чоловічої і жіночої статі в процесі творення людини не закінчилось, остаточне розділення (чи виділення) жіночого й чоловічого начала відбулось після гріхопадіння. Вина за гріхопадіння в релігіях авраамістичної традиції лежить на жінці. В авраамістичних релігіях в тлумаченні проблеми статі відображене пануюче становище чоловіка.

В результаті гріхопадіння неоднаковість доповнюється нерівністю, жінка покарана фізіологічно (вагітність, болі при місячних і пологах), психологічно (сильне пожадання до чоловічої статі) і соціально (панування чоловіка), що знайшло своє відображення у функціях жінки в сім'ї. Чоловік покараний, працею, основне його місце поза сім'єю. Після гріхопадіння з помічниці чоловіка в пануванні над світом жінка перетворюється сама в підвладну істоту. За нею відтепер остаточно залишається місце роботи - сім'я. Сім'я - це місце, де себе може реалізувати жінка. Однак, ставлення до сім'ї та шлюбу в релігіях авраамістичної традиції неоднакове, історично змінювалось, що пояснюється умовами виникнення та функціонування релігій.

В іудаїзмі та ісламі закон вимагає обов'язково одруження від чоловіків та жінок. Одруження підноситься до служіння Богу, інакше - це неповноцінна людина. Релігії надають шлюбу виключно важливого значення в наш час, вважаючи, що шлюб установлений Богом і ним освячений. Шлюб визнається найвищою цінністю міжстатевих відносин, що гарантує жінці певне майбутнє та її та дітей.

 Мета шлюбу - взаємна допомога, народження дітей, особисте добро та щастя подружжя. Хоч дітонародження у іудеїв та мусульман найважливіша мета створення сім'ї, а у християн це дещо другорядна мета, але святість життя і гуманне ставлення до дітей є в усіх авраамістичних релігіях.

Фундамент шлюбу у християн - єдність любові, нерозривність та святість. Сім'я для слави Бога, а не тільки для власного благополуччя. Шлюб двох християн є образом союзу Христа та Церкви, у іудеїв - завіту Бога й обраного народу.

Сім'я ніколи не була обов'язком католика та православного християнина. Їм більше ніж іудаїзму, ісламу, протестантизму властиві такі риси ставлення до шлюбу як проповідь аскетизму, безшлюбності, бездітності, гріховності тілесного, заборона розлучення, повторного шлюбу. Ставлення до шлюбу, безшлюбності, аскетизму позитивне лише у християн. Найбільш аскетичною з релігій авраамістичних є християнство.

Полігінії дотримувались в давнину багато народів, однак в наш час її допускає лише іслам. Іслам законодавчо закріплює багатоженство, переважне право чоловіка на дітей.

Важлива проблема з якою стикаються сучасні релігії в питанні сім'ї - це міжрелігійні шлюби. Ставлення до одруження з іновірцями в релігіях авраамістичної традиції різне: негативно ставиться іудаїзм та християнство. Саме в цьому вони бачать основну загрозу релігії. Міжрелігійні шлюби розмивають націю - неможливо дотримуватись закону, адже більшість обрядів здійснюється в сім'ї. Сім'я готує іудея з дитинства, і в змішаній родини це не можливо.

Для мусульманки теж існує заборона виходити заміж за іновірця, у той час як мусульманину дозволяється одружуватися з жінкою будь-якого віросповідання, за винятком язичниць.

 В цілому, релігії підтримують ті форми сім'ї, де в тій чи іншій мірі реалізується сутність та призначення жінки. Форми сім'ї змінювались в історії, як і ставлення до них. Але всі вони забороняють ті форми шлюбу, що не сприяють реалізації жінкою свого призначення - продовжувати рід людський, тобто виконувати заповідь плодитись й розмножуватись та заважають збереженню віри.

Сенсом існування жінки богослови всіх конфесій релігій авраамістичної традиції вважають здійснення певних функцій в сім'ї. Функції жінки в сім'ї різноманітні, взаємопов'язані між собою. Жінка виступає одночасно в різних іпостасях: дружина, мати, господиня, годувальниця, вихователь, вчитель, носій традицій, знань, досвіду, лікар, фінансист, рукодільниця, тощо. Вона ж одночасно має бути бажаною, спокусливою, жаданою, коханою.

Сім'я розглядається релігіями авраамістичної традиції як храм, церква, де щоразу відбуваються сакральні дійства. Часові ритми відображають ритми світу. В іудаїзмі ритм суботи - це ритми сімейності, в яких особливу роль виконує мати-жінка, з неї все починається. Вона розпочинає свято, запалюючи свічки як символ єднання та нагадування про необхідність сім'ї, святого часу, що єднає. У християнстві сім'я - це Церква, де люди сходяться в ім'я Бога, сакральні дії в більшості перенесені в храм. Християнство більше ваги надає святості місця, ніж іудаїзм. Після зруйнування храму центр релігійного життя перенесений в синагоги, але синагога не є святим місцем, тобто місцем перебування Бога, як і мечеть. В ісламі теж сім'я відіграє важливу роль. Храмом в ісламі є весь світ.

Виходячи з заповіді Бога людям "плодитись й розмножуватись", природно-біологічні функції жінки, які включають статеві відносини та народження дітей в релігіях авраамістичної традиції, визнаються як основні, а стосунки між жінкою та чоловіком займають важливе місце в сучасній богословській літературі.

Іслам та іудаїзм не заперечують тілесності. Ставлення до статевих відносин в рамках сім'ї позитивне (крім заборонених днів). Християнство, найбільш аскетична релігія в цьому плані, поряд зі статевим життям визнає утримання як норму співжиття в сім'ї (духовний шлюб) та утримання як засіб контрацепції.

Дітонародження як дар і благословення Бога розцінюють іудеї та мусульмани. Католицькі та православні богослови, погоджуючись з такою оцінкою, вважають нормою також бездітне чернече життя.

Суспільні функції жінки - це діяльність, яка охоплює дім, роботу, суспільство, громаду тлумачиться богословами як такі, що мають реалізуватися передусім в сім'ї та через сім’ю.

Сучасному суспільству, державі потрібна не індивідуальність, а безлика армія працівників певного фаху. Місця жінці з малими дітьми, їх хворобами, проблемами в ньому немає. Соціологи, демографи говорять про кризу сім'ї в секуляризованому суспільстві. Аналіз богословської літератури показує, що в наш час на сторожі жінки в сім'ї переважно стоїть лише релігія. Саме авраамістичні релігії роблять наголос на важливості сім'ї як для жінки, зокрема, так і для майбутнього людства взагалі.

В іудаїзмі вся життєдіяльність людини має сакральний характер: їжа, секс, стосунки з дітьми, житло, територія, де перебувають люди. Отже, в першу чергу через побут реалізується соціальна функція жінки. Хоч в християнстві та ісламі діяльність жінки не сакралізована, але вважається основною згідно заповідей Бога.

Потреби в робочих руках та економічні проблеми виводить на перший план проблему участі жінки в суспільному виробництві, що впливає на становище жінки в сім'ї як позитивно, підвищуючи її статус, так і негативно -подвійна зайнятість (жінку ніхто не звільняв від домашньої роботи, але додалось ще й виробництво) призводить до проблем в сім'ї.

Підвищення жіночої освіти й бажання реалізуватись в суспільстві стає в наш час для багатьох жінок важливішим за сім'ю, в догоду кар'єрі створення сім'ї, народження дітей відкладають на більш пізній час, що негативно відбивається на суспільстві в цілому.

Церкви прагнуть використати тенденцію зростання ролі жінок в усіх сферах суспільного життя, їх зростаючу соціальну активність в інтересах зміцнення позиції церкви в сучасному світі, деякі християнські та іудейські течії ліквідують монополію чоловіків на посади священиків, канторів, рабинів тощо.

Мусульманські країни в свою чергу відчувають потребу в робочих руках, але традиції й релігія не дозволяють залучати жінок до суспільного виробництва. Однак, перші зрушення в цьому напрямку відбуваються в багатьох країнах.

Не менш важливою є духовно-психологічна функція жінки, що реалізується, як і інші, безпосередньо в сім'ї (виховання моральності, культури спілкування тощо) і одночасно виходить на рівень відношення до Бога. Релігії авраамістичної традиції, проголошуючи монотеїзм, не допускають можливості жіночого Божества. Бог Яхве, Аллах, син Божий Ісус виступають покровителями жінок. Тільки в християнстві жіноче начало уособлюється Марією, інші релігії розвинутого жіночого культу не мають.

Зв'язок різних сторін, що конституює сім'ю не залишається раз і назавжди даним, він змінюється протягом історії, то один то інший бік стає провідним, або якийсь певний їх взаємозв'язок. Соціальна сутність сім'ї має історично  мінливий характер. Наприклад, зароджується індивідуальна статева любов, зростає її роль тощо.

Призначення жінки не змінилось за 2000 років, але жінка все частіше в секуляризованому суспільстві забуває своє призначення і стає нещасною. Отже, можна зробити висновок, що криза сучасної сім'ї у відході від первісного плану щодо жінки в сім'ї. Жінка має виконувати свою суспільну функцію в сім'ї, а не поза нею (політика, економіка, бізнес, влада тощо). Найголовніша суспільна функція жінки - зберегти сім'ю, відтак жінка має належати сім'ї.

Аналізуючи проблеми, що стають перед жінкою в сучасному суспільстві, приходимо до висновку, що іудаїзм, християнство, іслам відчувають вплив цінностей секуляризованого суспільства. То ж з одного боку, в богословській літературі ми маємо визнання за жінкою всіх тих прав, що має чоловік і визнання важливості для неї реалізації себе в професійному плані. З іншого наголошується, що жінка створена для чоловіка, отже, має виконувати його волю.

"За допомогою красивих слів про рівність жінок прилучили до праці поза сім'єю; вони пішли на другу роботу і не змогли змусити чоловіків розділити тягар першої. Жінка як раніше пере, готує тощо, а егоїст чоловік отримує вигоду із "звільнення" жінки й отримує дві зарплати, не докладаючи жодних зусиль," - пише відомий богослов, євангеліст Дуглас Уілсон [300,27].

Аналіз ставлення релігій авраамістичної традиції до розлучення показує, що при дозволі розлучення в іудаїзмі та ісламі сім'я як інститут зберігається. Дозвіл розлучення не є чинником, що сприяє розлученню сам по собі. Причина - в неможливості збереження сім'ї.

Розглянувши проблеми жінки в сімейному та суспільному житті, можна зробити висновок, що це комплекс різносторонніх проблем, що виникають в житті жінки і потребують переосмислення в кожну епоху. Попри те, що загальні принципи і підходи до вирішення проблем є у священних писаннях іудеїв, християн, мусульман, кожна епоха ставить свої запитання і потребує на них відповіді. До таких проблем можна віднести емансипацію жінки в XX столітті, зайнятість в суспільному виробництві, політичне та економічне рівноправ'я тощо.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

1.     Абрамсон М.Л. Семья в реальной жизни в системе ценностных ориентаций в южноитальянском обществе Х – ХІІІ веков //Женщина, брак, семья до начала нового времени: Демографические и социокультурные аспекты.-М.: Наука, 1993.-С. 38 – 55.

2.     Аделаджа С. Райский климат в семье. – К.: Фарес, 2002. – 136с.

3.     Академічне релігієзнавство: Підручник / За ред. А.Колодного. - К.: Світ Знань, 2000. – 862с.

4.     Алаева В. Многоженство - прихоть, роскошь или суровая необходимость? //Наука и религия. - 1995. - № 3. - С.42-43.

5.     Алименты // Минарет. – 1994. – №5 – С.6.

6.     Ал-Маудуді, Абу Аля. Спосіб життя в ісламі. – Львів: Логос,1995. – 48с.

7.     Антонович В.Б. Колдовство. - Пб. : б/в, 1877. - 140с.

8.     Апокрифы древних христиан. - М.: Мысль, 1989. - 336с.

9.     Аристотель. Риторика // Античные риторики. - М.: Издательство Московского университета, 1978. - С.15-166.

10. Арсентьєва Г.О. Спілкування як сумісна діяльність людей: соціально - філософський аналіз: Автореферат на здобуття наукового ступеня к.ф.н. - Запоріжжя, 2001.– 18 с.

11. Балагушкин Е. Социальная сущность семьи. - М.: ”Знание”, 1969. - 48с.

12. Балашов Н.И. И сотворил Бог мужчину и женщину. Комментарии к социальной концепции Русской Православной Церкви. - М.: Даниловский Благовестник, 2001.– 96 с.

13. Барселла М. Уроки иудаизма: ценности, традиции, эпизоды. - Иерусалим.: Амана, 1989. - 153 с.

14. Бартольд В.В. Ислам. - Пг.:б/в,1918. - 36с.

15. Бебель А. Женщина и социализм. - М.: Политиздат, 1959. – 592с.

16. Без вельона і хабіта //Парафіальна газета. – 1998. - №12. - С.5.

17. Безсмертный Ю.Л. Демографическое поведение и демографические процессы во Франции ІХ-ХVвв //Женщина, брак, семья до начала нового времени: Демографические и социокультурные аспекты. - М.: Наука,1993. - С. 7 -13.

18. Безшлюбність в економічно тяжкі часи // Вартова Башта. - 1995.- 15 червня. – С. 28 –31.

19. Бёлль Г. Франкфурские чтения //Самосознание европейской культуры ХХ века. - М.: Политиздат, 1991. - С.293 - 338.

20. Берегині наші //Жива вода. – 1998. – №5. – С.10.

21. Бибикова О. Голубая усыпальница Зейнаб // Наука и религия.–1995.-№3. - С.66.

22. Библия может укрепить ваш брак //Пробудитесь! - 2003. – 15 сентября. - С.3 -7.

23. Бін С. Правда про мою сім’ю // Ліягона. – 2003. - №3. – С. 30-31.

24. Блуд – это не брак! // Мир. - 2003. - №9(11). - С.5.

25. Бовуар, Сімон де. Друга стать. У 2т. - К.: Основи, 1994.- Т.2. - 390с.

26. Бовуар, Сімон де. Друга стать: У 2 т. - К.: Основи, 1995.- Т.1.- 392 с.

27. Богачевська М. Дума України – жіночого роду. - К.: Воскресіння, 1993. - 109 с.

28. Богданов А. Какого феминизма нам не хватает // Наука и религия. – 1995. - № 3. - С. 14 - 15.

29. Богушева Е. Вытерпеть “плохого” супруга // Мир. – 2003.- №8(10). - С.5.

30. Боєчко В. Шлюб з небес. – Львів, Місія милосердя “ Добрий самарянин”, 1999. – 251с.

31. Боже керівництво у виборі супутника життя // Вартова Башта. - 2001. - №10. - С. 16-21.

32. Бондаренко Ю. Кто такие инкубусы, или Малоосвещённая сторона интимной жизни // Наука и религия. - 1990. - №10 - С.54-56.

33. Боровой В. О христианском браке //Православная община. - 1997. - №42. - С.115-128.

34. Боровський Я.Є. Світогляд давніх киян. - К.: Наукова думка, 1992. - 176с.

35. Брак – союз на всю жизнь? //Пробудитесь! – 2001. – 8 февраля. – С.18-19.

36. Бричка В. Не пануйте над спадком Божим // Благовісник.– 2000. – №1. - С.23-25.

37. Букет из сада изречений Пророка и его домочадцев. - Исфахан (Исламская республика Иран): Амир аль-Мо’минин Али Лайбрери, 1999.– 283 с.

38. Бучма О. Еротичні культи в історії релігії // Людина і світ. - 1996- №6. - С.44-47.

39. Бычков В.В. Эстетика поздней Античности. II- III века. - М.: Наука, 1981. - 325 с.

40. Вагабов М.В. Ислам и женщина. - М.: Мысль, 1968. – 231 с.

41. Вайнфрайд М. На порозі зрілості: Книга - порадник для католицьких дівчат. - Дрогобич: б/в,1994. - 150с.

42. Вайт Э.Т Семья и здоровье. – Рига: б/в, 1990.- 253с.

43. Вардиман Е. Женщина в древнем мире. - М.: Наука, 1990.– 335 с.

44. Васильев М.К. Антропоморфические представления в верованиях украинского народа //Этнографическое обозрение. - 1890. - №1 - С.87 - 100.

45. Ваш брак можна спасти! //Пробудитесь! – 2001. – 8 января. – С.8-14.

46. Вашгал Р. Еврейское воспитание. – Иерусалим: Швут Ами, 1990. - 75с.

47. Вейнингер О. Пол и характер. - М.: ТЕРРА, 1992. – 480с.

48. Вепрук В. Догматичне богослів’я : Навчальний посібник. - Чернівці: Рута, 2000. - 248с.

49. Винничук Л.Люди, нравы, обычаи Древней Греции и Рима. - М.: Высшая школа, 1988. – 496 с.

50. Винс Р. Многодетность. Обязанность или … //Вера и жизнь.–1993.–№4.–С.22-25.

51. Віконце в утробу // Пробудись! - 1996. - 8 серпня. - С. 16-17.

52. Віровчення Євангельських Християн-баптистів // Євангельська нива. – 1998. – №1. – С.14 – 23.

53. Войтила К. Любовь и ответственность. - М.: Круг, 1993. - 78 с.

54. Волова Л.О. Диалектика традицій і новаторства у розвитку міжкофесійних відносин на етапі становлення суверенної України. Автореферат на здобуття наукового ступеня к.ф.н. - Запоріжжя, 2000. – 20с.

55. Воротняк Й. Свята тайна подружжя //Місіонар. - 2003. - №7-8(129-130). - С. 211.

56. Все починається з сім’ї //Християнське слово. - 1995. - №1-2(28). - С. 2-5.

57. Второй Ватиканский Собор. Конституции. Декреты. Декларации. – Брюссель.: Жизнь с Богом, 1992. - 573с.

58. Гааз Ф. Призыв к женщинам. - М.: б/в, 1897. - 56с.

59. Гегель. Речи директора гимназии //Работы разных лет. В 2Т.Т.1. – М.: Мысль,1972. – С.395 – 416с.

60. Гегель Г. Философия права. - М.: Мыcль, 1990. – 524с.

61. Герасимов О.Г. На ближневосточных перекрёстках. - М.: Наука, 1979. – 502 с.

62. Гильдебранд Д., фон. Метафизика комуникации. - М.: Алтея, 2000. – 373 с.

63. Гитин В.Г. Эта покорная тварь - женщина. -Харьков: Торсинг, 1997. - 544 с. с ил.

64. Головащенко С. Біблієзнавство. Вступний курс: Навч. посібник. – К.: Либідь, 2001. - 496с.

65. Головащенко С. Історія християнства: Курс лекцій: Навч. посібник. -К.: Либідь,1999.- 352с.

66. Гольдшмид Й. Когда вступаешь в брак. - Иерусалим:Амана,1991.-64 с.

67. Гринберг Б. Традиционный еврейский дом. – Иерусалим: Гешарим, 1998. - 454 с.

68. Гроддек Г. Проблема женщины. - СПб: б/в, 1904.– 119 с.

69. Грушевский М.С. Очерки истории українского народу. - К.: 1991. – 456с.

70. Грюненбаум Г.Э., фон. Классический ислам. Очерк истории ( 600- 1258): Пер. с анг. - М.: Наука, 1988. - 216с.

71. Гудинг Д., Леннокс Дж. Библия и нравственное воспитание. – Duncanville, USA: The Myrtlefield Trust Newtownards, 1999. – 351с.

72. Гулыга А.В. Принципы эстетики. - М.: Политиздат, 1987. – 286с.

73. Гуревич А.Я. Историческая наука и историческая антропология //Вопросы философии. - 1988. - № 1. - С.56 - 70.

74. Гуревич А.Я. Культура и общество средневековой Европы глазами современников. - М.: Искусство, 1989. - 368с.

75. Гуревич А.Я. Проблемы генезиса феодализма в Западной Европе. - М.: Высшая школа, 1970. – 224с.

76. Гуревич А.Я. Средневековый мир: культура безмолствующего большинства. - М.: Искусство, 1990.- 396 с.

77. Гуроян В. Воплощённая любовь. Очерки православной этики. - М.: Библейско-Богословский Институт св. апостола Андрея, 2002. - 270с.

78. Гусак П.Чи дійсно не монстр? // Мета. – 1997. – №22-23. – С.11.

79. Демкович –Добрянський М. Україна і Росія. – Львів, Краків, Париж: б/в, 1993 .- 205с.

80. Джонсон Р. Она. Глубинные аспекты женской психологии. - Харьков: Фолио, 1996. – 124 с.

81. Дивовижна Божа сила в ЄАД // Ознаки часу. Видання Української Уніонної Конференції Церкви Адвентистів сьомого дня. – 1995.- №3.- С.6 -8.

82. Донин Х. Быть евреем. - Иерусалим.: Шамир, 1990. - 289 с.

83. Дулуман Є.К. Релігія як соціально-історичний феномен. – К.: “Наукова думка”, 1974. – 264с.

84. Духовный А., рав. Дверь нашего еврейского дома открыта // Еврейский обозреватель. – 2001. – №6. – С.5.

85. Дюфур П. История проституции. - К.: "Интербук",1991.– 96с.

86. Эвола Ю. Метафизика пола. - М.: Беловодье, 1996. – 448с.

87. Энциклики Его Святейшества Папы Римского 1891,1981, 1991 годов о труде и человеческой жизнедеятельности, нравственности и морали. - К.: Институт праксеологии, 1993. - 279с.

88. Евдокимов П. Православие. – М.: Библейско -Богословский Институт, 2002. – 500с.

89. Евсюков В. Мифы о мироздании // Мироздание и человек. - М.: Политиздат, 1990. - 352 с.

90. Ерде П. Церковне конституційне право: Пер. з нім. - Львів: Свічадо, 1998. - 156 с.

91. Еремеев Д. Ислам: образ жизни и стиль мышления. - М. , Политиздат. 1990. - 288с.

92. Есть ли основания для надежды // Пробудитесь! – 2001. – 8 января. – С.7-8.

93. Єленський В. Відновлюючи втрачені цінності. Іудаїзм в контексті політичної історії України післявоєнного періоду //Політика і час. - 1991. - №16. - С.68 - 74.

94. Женщина зарубежного Востока и современность. - Ташкент, Фан, 1988. - 200с.

95. Живіть згідно зі своєю шлюбною обітницею! // Вартова Башта. - 1996. - №5. - С.19-22.

96. Жизнедеятельность семьи: тенденции и проблемы. - М.: Наука,1990.– 128 с.

97. Жінка Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів. Основний посібник для жінок. Частина А. - без м/ видання, 1996. - 308с.

98. Жіноче священство :"за" і "проти " // Людина і світ. – 2000. - № 5. - С. 22-24.

99. Жукалюк М. Об’єднані в Христі //Ознаки часу. Видання Української Уніонної Конференції Церкви Адвентистів сьомого дня. – 1995. - №3. - С.2-5.

100.        Журавский А.В. Христианство и ислам. Социо - культурные проблемы диалога. - М.: Наука, 1990. - 128с.

101.        Журне Ш. Христианские требования в политике: Пер. с фр. - К.: Дух и Літера, 1998. - 464 с.

102.        Закидальський Г. Поняття серця в українській філософській думці. //Філософська і соціологічна думка. – 1991. - № 8. - С.127 - 138.

103.        Закон Божий. Підручник для сім’ї та школи. - К.: Фентезі, 1996.– 575с.

104.        Записки по предмету Закона Божія для ІІІ, ІV, V классов мужских гимназий. - К.: Полиграфкнига, 1993. - 264с.

105.        Запольский М. Чародейство в Северо-Западном крае в 17-18 веках// Этнографическое обозрение. – 1890. - №2. - С.49-71.

106.        Зиммель Г. Избранное: В 2 т.-М.: Юрист, 1996. - Т.2. - 607 с.

107.        Зінич П., протоієрей. Участь жінок в богослужінні древньої і Православної Церкви на Русі //Духовна Академія. Вісник учбового комітету УПЦ Київського патріархату. – 1993. – №3. – С.8.

108.        Зміцнення сім’ї та виховання молоді – шлях до відродження суспільства: Матеріали семінару. - К.: 2003. - 47с.

109.        Зыбковец В.Ф. Происхождение нравственности. - М.: Политиздат, 1974. – 124с.

110.        Игумен Алипий (Свтличный). Беседа//Кирилица. Газета УПЦ.-2000.–№ 6.–С.8.

111.        Иоанн, Преосв. История Вселенских Соборов. – М.: Изд-во Спасо-Преображенского Валаамского монастыря, 1995. - 59с.

112.        Исак Ф. Быть мусульманином. - М.: ФАИР - ПРЕСС, 2002. -352с.

113.        Искусственное материнство. Для христиан ли это? //Пробудитесь! – 1993. – 8 апреля. – 26-27.

114.        Історія православної церкви в Україні. - К.: Четверта хвиля, 1997. - 292 с.

115.        Історія релігій в Україні: У 10 т. /За ред. А.Колодний (голова) та ін. – К.: Укр. центр дух. культури, 1996–1998. –Т.1: Українське православ'я/За ред. Б.Лобовика .– 1997.– 384с.

116.        Історія релігій в Україні: У 10 т. /За ред.: А.Колодний (голова) та ін. – К.: Світ знань, 2001. – Т.3: Українське православ'я /За ред. П.Яроцького. – 608с.

117.        Йоб А. Мужчина и женщина: как сбалансировать их роли в церкви? // Альфа и Омега. – 1995. - С.24 - 28.

118.        Кайдаш С. Апология женской культуры // Наука и религия. - 1995. - №3. - С.11-13.

119.        Как избавиться от таких чувств? //Пробудись! –1995.– 8 апреля – С.26 – 28.

120.        Как создать христианскую семью. – Почаев: Свято-Успенская Почаевская Лавра, 2002. - 176с.

121.        Как спасти корабль семейного счастья //Минарет. – 2001. – №37. – С.6 -7.

122.        Как укреплять брачные узы //Сторожевая башня. – 1993.– 15 августа. – С.4 - 7.

123.        Какие грехи следует исповедать //Спасите наши души!– 2000. – №3. – С.14-17.

124.        Калінін Ю., Харьковщенко Є. Релігієзнавство: Підручник. – К.: Наукова думка, 1998. - 335с.

125.        Калліст У. Церква Божа //Дух і Літера. – 1997. - № 5-6. - С. 349 - 368.

126.        Кант Э. Антропология с прагматической точки зрения. В 6т. Т. 6. - М.: Мысль, 1966. - 743с.

127.        Карсен Х. Жінка, дружина і мати у Святому Письмі. - К.: Світло на Сході, 1993. – 188с.

128.        Катехизм християнської віри. - Міжнародна католицька організація "Церква в потребі". – б/місця і року видання. - 234 с.

129.        Катрій Ю. Божі заповіді. - Нью-Йорк, Львів: ”Місіонер” - 1999. - 171с.

130.        Кейлер Є. Основи християнської віри. Малий катехізис доктора Мартіна Лютера з коментарями доктора Едварда Кейлера. - Техас, Мінськ,1998 - 354с.

131.        Келлі Ж. Залицяння молодих католиків. Благочинне видання. – Львів: б/в,1995. - 96с.

132.        Книга жизни: Международное молодёжное издание. – Ижевск: б/в, 2001. - 78с.

133.        Княгиння Ольга і Анна Ярославовна - славні жінки Київської Русі. - К.: Наукова думка, 1991. - 104 с.

134.        Ковальова І.О. Існування сім’ї як форми культурної реальності: Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня к.ф.н. - К.: КДУ, 1997.– 21 с.

135.        Ковтунович О.В. Вечный Египет. – М.: Наука, 1989. – 150с.

136.        Когда безбрачие – это дар // Пробудись! – 1995. – 8 февраля. – С.18 – 19.

137.        Когда молятся мамы //Христианская семья. - 2000. - №1. - С.28-29.

138.        Колб Р. Християнська віра в Лютеранському викладі. - Duncanville,USA, 2000. - 314c.

139.        Колодний А.М. Історизм як принцип релігієзнавчого пізнання // Українське релігієзнавство. - 1999. - №.12. - С. 6-14.

140.        Короткова З. Богородичные праздники. - М.: Политиздат, 1966. - 79с.

141.        Коста Р., Коста Дж. І двоє стануть одним: Пер. з італ. – Львів: Свічадо, 1997. – 160с.

142.        Кристенсон Л. Христианская семья. - ”Groswallstdt : Христианское издательство”, 1991. - 220с.

143.        Круассан Ж. Призвание женщины или священство сердца. - К.: Полиграфкнига, 1996. – 160с.

144.        Кузич-Березовський І. Жінка і держава. - Львів: Світ, 1994. - 287 с.

145.        Кун В. Развод и повторный брак. - К.: Христианское библейское братство, 1999. – 100с.

146.        Купер В. История розги во всех странах, с древнейших времен и до наших дней. - Харьков.: "Инсбрук",1991. - 599с.

147.        Лафарг П. Про естетику та літературну критику. – К.: Мистецтво, 1977. – 303с.

148.        Лінч, Дж. Середньовічна церква. Коротка історія: Пер.з англ. - К.: Основи, 1994. - 492 с.

149.        Лосев А.Ф. Елинистически-римская эстетика. - М.: Высшая школа, 1963. - 584с.

150.        Лубський В., Козленко В., Лубська М., Севрюков Г. Історія релігій: Навч. посібник - К.: Тандем, 2002.- 640с.

151.        Луценко О. "Жіноче начало" в українській ментальності. Жіночі студії в Україні: Жінка в історії та сьогодні /За ред. Л.О.Смоляр. - Одеса: Астро Принт,1999. - С.10 -18.

152.        Луцицкая С.И. Быт, нравы и сексуальная жизнь крестоносцев // Женщина, брак, семья до начала нового времени: Демографические и социокультурные аспекты. - М.: Наука,1993. - С. 62 - 78.

153.        Лэм Н. Окаймлённая лилиями. Еврейская трактовка поблемы пола и сущности брака. - Иерусалим, Швут Ами, 1992. - 78с.

154.        Магеря О.П. Интернационализм праздников и обрядов как общественно-историческая закономерность: Автореферат на соисквние  ученой степени к.ф.н. – К.: 1988. – 24с.

155.         Малий Катехізис Католицької Церкви. – К: 2003. - .94с.

156.        Максуд Р. Ислам.: Пер. с англ. - М.: Фаир- Пересс, 1998. - 304 с.

157.        Максвелл Н.А. Причини залишатися чистими // Ліягона.–2003. - №3. – С. 6-12.

158.        Малий Катехізис доктора Мартіна Лютера. - Горлиця, 1997. - 24с.

159.        Марія Горетті // Парафіяльна газета. - 1998.- №12. - С.9.

160.        Мейендорф И.,протоерей. Православне в современном мире. - Клин.: Фонд ”Христианская жизнь”,2002. - 320с.

161.        Мельничук П. Християнська родина, батьки і діти. – Мюнхен: б/в,1954. - 174с.

162.        Мень А. История религии: В поисках Пути, Истины и Жизни. В 7 т. Т. 2: Магия и Единобожие: Религиозный путь человечества до епохи великих Учителей. - М.: СП Слово,1991. - 462 с., с ил.

163.        Митрополит Сергей (Страгородский). Почитание Божьей Матери по разуму святой Православной Церкви // Наука и религия. - 1995. - №3. - С.18-20.

164.        Мифологический словарь. - М.: Советская энциклопедия, 1990. - 672с.

165.        Мишле Ж. Ведьма. Женщина / Вступительная ст., подгот. текста В.Сапова: пер. с фр. - М.: Республика, 1997. - 463 с.

166.        Мілет К. Сексуальна політика: Пер з анг.– К.: Основи, 1998. – 619 с.

167.        Можно ли достичь мира в семье // Знамения времени. – 1999. – №3.–С.13 – 14.

168.        Молитовник - Староконстантинів: Католицький монастир Братів Менших Капуцинів, 1992. - 182с.

169.        Моршин А. Молодых – под венец // Наука и религия. – 2003. - №6. - С.44-47.

170.        Мудрий С. Подружжя і церковне право. - Івано-Франківськ, Теологічно-катехитичний Духовний інститут, 1995. - 96с.

171.        Музичка І. Християнство в житті особи і народу. – К.: 1998 . – 387с.

172.        Мумриков А. В предчувствии новой эпохи // Наука и религия. - 1995. - №3. - С.22-23.

173.        Мусави Лари, Сайид Муджтаба. Имамат. Верховная власть мусульманской общины. Лекции по мусульманской догматике.Кн.4.-Баку,Центр“Иршад”,1996.-184с.

174.        Мусави Лари, Саййид Муджтаба . Молодеж и нравственность: Лекции по мусульманской догматики. - Баку: Центр “Иршат” 1993. – 175 с.

175.        Мусави Лари, Саййид Муджтаба. Бог и его атрибуты: Лекции по мусульманской догматики. - Баку: Центр “Иршат” 1994. – 188 с.

176.        Мусави Лари, Саййид Муджтаба. Воскресение умерших. Наказание и жизнь после конца света: Лекции по мусульманской догматики. - Баку: Центр “Иршат,” 1994.– 191 с.

177.        Мусави Лари, Саййид Муджтаба. Западная цивилизация глазами мусульманина: Лекции по мусульманской догматики. Баку: Центр “Иршат” 1994.– 240 с.

178.        Мусави Лари, Саййид Муджтаба. Основные положения ислама: Лекции по мусульманской догматики. - Баку: Центр “Иршат” 1999.– 326 с.

179.        Мусави Лари, Саййид Муджтаба. Пророчество: Лекции по мусульманской догматики. - Баку: Центр “Иршат”, 1994.– 156 с.

180.        Мусульманка // Минарет. – 2000. – №34. – С.24 – 25.

181.        Мухтасар // Минарет. – 2003. - №33. - С.10 – 13.

182.        Мы над ними, а над нами – Бог //Спасите наши души! – 2000. - №3. – С.30-32.

183.        Н.Я.Сила родительского проклятья по народным рассказам Купянского уезда Харьковской губернии// Этнографическое обозрение. - 1889.- №3. – С.41-53.

184.        Настольная книга священослужителя.Т.4. – М.: Издание Московской Патриархии, 1983. – 823с.

185.        Найкраще з порталів молитви. - Duncanville,USA- 2000.- 404с.

186.        Найсвятішою державою є сім’я // Парафіяльна газета.-2003. -№21(284). - С.1-2.

187.        НГ-Религии. – 2001. – 28 марта. – С.2.

188.        НГ-Религии. – 2001. –14 февраля. – С.2.

189.        Незайманість. Чому? // Пробудись! - 1996. -22 серпня. - С. 31.

190.        Неполные семьи- нелёгкая жизнь //Пробудитесь! - 2002. - 8 октября. - С.6-9.

191.        Никах //Минарет . – 1994. – №3. – С.4 - 5.

192.        Никитин В.О. Дева с огненнм светящимся лицом //Наука и религия. - 1995. - №3. - С.23- 26.

193.        Ничипоров Б. Лучшее украшение женщины //Мир. – 2003. - №9(11). - С.1

194.        Новиков М.П. Христианизация Киевской Руси: методологический аспект. - М.: Изд-во Моск.ун-та, 1991.- 176с.

195.        Обер Ж.-М. Моральне богослов'я /Пер. з італ. – Львів: Стрім, 1997. - 293 с.

196.        Опиц К. Женщина в зеркале позднесредневековой агиографии // Женщина, брак, семья до начала нового времени: Демографические и социокультурные аспекты. - М.: Наука,1993. - С. 55 - 61.

197.        Осборн Д. Верующая женщина: Пер. с англ. - К.: Фарес, 2000.- 304 с.

198.        Осборн Д. Женщина без ограничений: Пер. с англ.-К.: Фарес, 2000. - 304 с.

199.        Осборн Д. Женщина и самоуважение: Пер. с англ. - К.: Фарес, 2000. - 287 с.

200.        Осипов А.А. Женщина под крестом. - Ленинград, Лениздат, 1966. - 214 с.

201.        Основы социальной концепции Русской Православной Церкви. – М.: б/изд.,2000. – 79с.

202.        Оставайся нравственно чистым, храня своё сердце // Сторожевая башня. - 2004.- 15 февраля. - С.10-15.

203.        Остади Реза. Основные принципы религии для всех. Тридцать уроков с дополнениями и переработкой. - Иран, г. Кум “Всемирный центр Ахл-е-бейт, 1993. - 173 с.

204.        Павлов С., Мезенцев К., Любіцева О. Географія релігій.: Навч. посібник . - К.: АртЕк, 1999. - 504с.

205.        Папков А.А. Необходимость обновления православного церковно-общественного строя //Православная община. – 1997. - №39 - С. 61-89.

206.        Пахомов Ю.М. Україна і Росія: порівняння соцекогенезу //Філософська і соціологічна думка. – 1991. – №9. - С. 3 – 9.

207.        Певцы-кастраты //Пробудитесь. – 1996. – 8 февраля. – С.11-14.

208.        Педагогическое сопрвождение семьи в вопросах духовно-нравственного воспитания детей. - М.: Планета, 2000. – 63с.

209.        Пейсти Дж. Божий образец для брака // Христианская семья. - 2000. - №1. - С.14-18.

210.        Пейсти Дж. Чтобы семья была крепкой. - Черкассы, ”Смирна”, 2001. – 232с.

211.        Первая миссионерская “Открытая” встреча в Огласительном училище при Свято-Филаретовской МВПХШ // Православна община. - 1997. - №42. - С.17-60.

212.        Пестов Н.Е. Христиаский брак. – К.: б/в, 1996. – 56с.

213.        Петраш Ю.Г. Ислам. Происхождение. Вероучение. Современность. - Обнинск:б/в, 2000. – 339 с.

214.        Петрів Н.М. Богородиця: історія культу. - К.: Політвидав, 1990. - 123с.

215.        Пилкингтон С.М. Иудаизм: Пер. с англ. - М.: Фаир-Пресс, 2000. - 400 с.

216.        Пиньковская.Э.А. Духовное материнство. - Фастов.: Полифаст, 1998. - 96с.

217.        Пис М. Прекрасная жена. Библейский вигляд. - К.: Тінейджер, 2003. - 389с.

218.        Платон. Пир // Платон. Собр.соч. В 4т.Т.2 – М.: Мысль,1993. – С.81 – 135.

219.        Плісовська Є.А. Соціологічний та історичний аналіз соціального статусу жінок: Автореф. Дис.к.соцілог. наук. - К. :1997. - 22с.

220.        Повесть временных лет //Памятники литературы Древней Руси. - М.: Художественная литература, 1980. - 413с.

221.        Поликарпов В.С. История религий: Лекции и хрестоматия. - М.: Гардарика, 1997. - 312 с.

222.        Помогайте вдовам в их скорбях // Пробудитесь! - 2001. -1мая. - С. 4-7.

223.        Поняття “гідність людини” потрібні закладати з дитинств // Парафіяльна газета. – 2003. - №21(284). - С.2.

224.        Попов В.Ю. Український господарський менталітет: сутність і трансформації. /Автореферат на здобуття наукового ступеня к.ф.н. - Київ, 2000. – 20 с.

225.        Порнография. Безобидна ли она? // Пробудитесь! 2002. - 8 июля. - С. 19-21.

226.        Поспішіл В.Д. Східне католицьке право. – Львів: "Свічадо”, І997. - 165с.

227.        Потапова В. Отношение религии к женщине. - Ставрополь: Ставропольское книжное из-тво, 1954. - 27с.

228.        Потебня А.А. Слово и миф. - М.: Правда, 1989. - 623с.

229.        Почему у меня возникают такие чувства? // Пробудись! –1995.– 8 февраля. – С.26 – 28.

230.        Почему у них нет детей? // Сторожевая башня - 2000. - №15. - С. 20-23.

231.        Почитайте тех, кто поставлен над вами //Сторожевая башня. – 2000. – 15 июня. – С.12-17.

232.        Правда ли, что Мария – "Матерь Божья"? //Пробудитесь! - 1996. - 8 января. - С. 26-27.

233.        Правдивцев В. Браки совершаются на небесах // Наука и религия. - 2003. - №6. - С.40-42.

234.        Православная женщина в современном мире. – М.: Благо, 2001. – 48с.

235.        Правила воспитания детей //Минарет. Газета Духовного Управления мусульман Украины. –20001.- №38. - С.11.

236.        Прелюбодеяние – простить или не простить? // Пробудись! –1995.– 8 августа. – С.10 – 11.

237.        Притчина Е.А. Женщина и религия. - М.: Советская Россия, 1960. - 56с.

238.        Пятикнижие Моисеево или Тора с русским переводом, коментарием, основанным на классических толкованиях Раши, Ибн- Эзры, Рамбана, Софорно и других и гафтарой. - М.: Шамир, 1991. - 592с.

239.        Пятый Синод Евангелическо-Лютеранской Церкви в Республике Казахстан //Der Bote. – 1997. – №3. - С.15-17.

240.        Равно и жены их //Слово веры. – 1994. - №11. - С.6.

241.        Раннехристианские церковные писатели. - М.: Инсбрук,1990. -С.255

242.        Ранние отцы церкви. - Брюссель, Жизнь с Богом, 1988. –734с.

243.        Ранович А.Б. Первоисточники по истории раннего христианства. Античные критики христианства. – М.: Политиздат, 1990. – 479с.

244.        Рассел Б. Высшая добродетель угнетённых //Квинтэссенция. – М.: Политиздат, 1990. – С.414- 420.

245.        Редер Ш. Везде не хватает пасторов //Der Bote. - Весник. – 1997. – №3. - С.11.

246.        Рейснер М.А. Любовь: пол и религия.- Рязань:Т-во “Издательство”,1924. - 59с.

247.        Релігієзнавчий словник/ За ред. А.Колодного, Б.Лобовика. – К.: Четверта хвиля, 1996. – 392с.

248.        Религии мира. Ч.2.Энциклопедия для детей. - М.: Аванта+,1998. - 670с.

249.        Релігієзнавство: Навч. посібник / За ред. С.Бублика. – К.: Юрінком Інтер, 1999. - 496с.

250.        Родители-одиночки, не не одиноки // Пробудитесь! –2002.-8 октября.-С.10-12.

251.        Розанов В. Люди лунного света // Сочинения. В 2т.Т.2.- М.: Правда, 1990, - С.7 – 195.

252.        Розова Т.В. Ідеали і традиції// Філософська і соціологічна думка. - 1991. - № 8. - С.99 - 105.

253.        Рябчук М.Ю. Громадянське суспільство і національна емансипація //Філософська і соціологічна думка. – 1991. - №12. - С.14 - 20.

254.        Сабол.С. Розлучення. - Львів.: Місіонер, 1994. – 31с .

255.        Самбо Б.М., Хигаб А.М. Коран и его Тафсир : Пер. с англ. - К.: Ансар Фаундейншн, 2000. - 172 с.

256.        Самосознание европейской культуры ХХ века: Мыслители и писатели Запада о месте культуры в современном обществе. - М.: Политиздат, 1991. - 366 с.

257.        Самралл Л. 60 вещей, которые Бог говорит о сексе. – К.: Едем, - 1998. - 192 с.

258.        Сапетин Ю. Поцілунок Іуди // Християнське слово. - 1993.- №10(21). - С. 8-9.

259.        Свенцицкая И.С. Раннее христианство: страницы истории. – М.: Политиздат, 1989. - 336с.

260.        Свенцицкий В. Диалоги. - К.:”БОГДАНА”,1994. - 212с.

261.        Світояр, проповідник. Жінка в Біблії. - К.: б/в,1999. - 35 с.

262.        Семчишин М. Тисяча років української культури. - К.: АТ Друга рука МП Фенікс, 1993. - 550с.

263.        Семья в постатеистических обществах. - К.: Дух і літера, 2002. - 290с.

264.        Семья Иисуса. Что знаем мы о ней //Сторожевая башня.-2003.-15 декабря.-С.3-8.

265.        Січинський В. Чужинці про Україну.- Львів: Світ, 1991. - 96с.

266.        Слідами колишньої проститутки //Християнське слово.-1993.-№ 8-9(20).-С.11-13.

267.        Слово Иеговы живое // Сторожевая башня. - 2004. - 15 января. - С.26 - 30

268.        Слово о единстве. - М.: Лана Пресс, 1993. - 56 с.

269.        Смольчук Ф.К. Скарбниця правди. Підручник для нових віруючих в Ісуса Христа. - Рівне, ”Світанкова зоря” Союзу ХВЄ України, б/року. - 47с.

270.        Собко А. Будьмо добрими дружинами, лагідними матерями, люблячими бабусями і, головне, добрими християнками //Благовісник. – 2000. – №1. - С.12-13.

271.        Соловьёв В. Смысл любви. Троицкий С. Христианская философия брака. Мейендорф И. Брак в Православии. - М.: Путь, 1995. - 287с.

272.        Справжнє щастя – в служінні Єгові //Вартова Башта. – 1992. – 15 травня. – С.15 –20.

273.        Спрашивают //Минарет. – 1994. – №1. – С.6.

274.        Стагг Ф. Богословие Нового Завета. - К.: Киевская Богословская Семинария, 1999. - 382с.

275.        Стать отцом. Означает ли это стать настоящим мужчиной? //Пробудитесь! – 2000. – 22 апреля. – С.13 –15.

276.        Стахів М. Христова церква в Україні 988-1596. - Львів.: Стрім, 1993. - 584 с.

277.        Стефаненко Л. Жінка України в умовах трансформації //Жіночі студії в Україні: Жінка в історії та сьогодні /За ред.Л.О.Смоляр. - Одеса: Астро Принт,1999. - С. 164 - 177.

278.        Стефаненко Л. Жіноцтво України у довоєнний період //Жіночі студії в Україні: Жінка в історії та сьогодні /За ред. Л.О.Смоляр. - Одеса: Астро Принт, 1999. - С.130-138.

279.        Стефаненко Л. Статус жінки у післявоєнний період //Жіночі студії в Україні: Жінка в історії та сьогодні /За ред. Л.О.Смоляр. - Одеса: Астро Принт,1999. - С.153 - 163.

280.        Строк А. Мужчины и женщины равные, но разные.-Спб.:”Шандал”,2002.-164с.

281.        Стромбек Р., Стромбек Б. Христианская семья. Изд.2-е, дораб.: Пер. с англ. - К.: б/в,1998. – 142с.

282.        Стромбек Р., Стромбек Б. Шаги любви. – К. : б/в,1993. – 21с.

283.        Стромбек Р.,Стромбек Б. Дети: благословление или проклятие.–К.:б/в,1994.–44с.

284.        Суббота. Праздники. Будни. Законы и обычаи еврейской жизни. - Бней - Брак, б/в,1989. - 302 с.

285.        Суглобов Г.А. Венчается раба божия. - М.: Госполитиздат, 1969. – 56с.

286.        Сухов А.Д. Религия в истории общества. - М.: Наука, 1979.- 96 с.

287.        Таинство брака //Кирилица. Газета УПЦ. – 2000. – №7. - С.15.

288.        Так ли уж порочна гомосексуальная связь? //Пробудись! –1995.– 8 апреля. – С.22 – 24.

289.        Такер Р.Христианство и семья в третьем тысячелети //Христианская семья. - 2000. - №1. - С.4-6.

290.        Теория и история феминизма /Под ред. И. Жерёбкиной. - Харьков: Ф-прес, 1996 - 387с.

291.        Тертулиан. Избранные сочинения. - М.: Прогрес,1994. - 448 с.

292.        Тимченко И.П. Женщина. Религия. Атеизм. - К.: Политвидав Украини, 1981. - 151 с.

293.        Токарев С.А. Ранние формы религии. – М.: Политиздат,1990. – 622с.

294.        Токарев С.А. Религия в истории народов мира. – М.: Политиздат, 1976. – 575с.

295.        Толочко А.П. Древний Киев. - К.: 1976. - 207 с.

296.        Топорков А. Что мы знаем о поцелуе?//Наука и религия.-1990.-№ 10-С. 36 - 39.

297.        Трегер Ё. Против человека //Вера и жизнь. – 1992. – №2. – С.13 – 15.

298.        Туркало Я.К. Нарис історії Вселенських Соборів (325 - 787). - Нью Гейвен, Брюсель.: Літературно-наукове видання,1974. - 320с.

299.        Тышкевич С. Католическій катихизис - Харбин: б/в,1935. - 215с.

300.        Уилсон Д. Преобразование брака. - Спб.: Издательский дом “Ортодоксальное христианство”, 2002. - 144с.

301.        Українська культура: лекції за редакцією Дмитра Антоновича. - К.: Либідь, 1993. -593 с.

302.        Українська література ХІV - ХVІ ст. - К.: Наукова думка, 1988. - 600с.

303.        Укріпляйте духовність своєї сім’ї // Вартова Башта.- 2001. - №10. - С. 21- 26.

304.        Уотсон Т. Десять заповедей (в современном изложении). - Минск, Церковь ” Завет Христа”,2001. - 128с.

305.        Филипович Л.О. Ентологія релігії: теоритичні проблеми, вітчизняна традиція осомислення. - К.: Світ Знань, 2000. - 333 с.

306.        Фрэзер Дж. Золотая ветвь. - М.: Политиздат,1980. - 831с.

307.        Фукс Э. Иллюстрирована история нравов.: Галантный век: Пер. с нем. - М.: Республика, 1994. - 474с.

308.        Фукс Э. Иллюстрированная история нравов: Эпоха Ренесанса: Пер. с нем. - М.:Республика, 1993. - 511с.

309.        Хамитов Н. Философия и психилогия пола. - К.: Ника, 2001.– 224 с.

310.        Хамитов Н. Философия одиночества. - К.: Наукова думка. – 1995. – 171 с.

311.        Хамітов Н., ГармашЛ., Крилова С. Історія філософії. Проблема людини та її меж. - К.: Наукова думка, 2000. - 272 с.

312.        Ханиф С. Что должен знать каждый об Исламе и мусульманах: Пер. с англ. - К.: Молодь, 1998. - 240 с.

313.        Хаттаб Х. Справочник мусульманской женщины: Пер с англ. - К.: Ансар Фаундейшн, 2002. - 120с.

314.        Хёйзинга Й .Осень Средневековья.- М.: Наука, 1988. – 540с.

315.        Хёффнер Й. Христианское социальное учение. - М.: Культурный центр “Духовная библиотека”, 2001. - 323с.

316.        Хінклі Г.Х. Домашній сімейний вечір // Ліягона. – 2003. - №3.. – С. 3-5.

317.         Хомени, Имам. Путь к свободе. Речи и завещания. - М.: Палея, 1999.– 419 с.

318.        Хоркавий З.,отець. Гріх, взиваючий помсти неба // Мета.–1997.–№20-21. – С.6.

319.        Хрините имя своё // Сторожевая башня. – 2000. – 15 сентября. – С.25 – 28.

320.        Христианская жизнь или черты деятельного благочестия по учению святых отцов Православной Церкви. - М.: Паломник, 1996. – 191с.

321.        Хто достойний називатись рабином? // Вартова Башта оголошує Царство Єгови. - 1996. - №13. - С. 28-31.

322.        Хто такий Божий служитель? // Пробудись! - 2000. - 8 липня. - С. 26-27.

323.        Честертон Г.К. Вечный человек: Пер. с англ. - М.: Политиздат, 1991. - 544 с.

324.        Четвертый Синод Евангельско-Лютеранской общины в Киргистане // Der Bote. – 1997. –№ 3. - С.26.

325.        Чи Бог приймає усяке поклоніння? //Вартова Башта оголошує Царство Єгови.-1996.- №13. - С. 3-4.

326.        Чи змінилась моральність? //Християнське слово. - 1993. №1(15). - С. 9.

327.        Чи правда, що Марія - "Мати Божа"? // Пробудись! - 1996. - 8 січня. - С. 26-27.

328.        Чи шлюб – єдиний ключ до щастя?//Вартова Башта.-1992–15 травня.–С.10– 15.

329.        Число неполных семей растет //Пробудитесь! - 2002. - 8 октября. - С.3-5.

330.        Что плохого в сексе по телефону? // Пробудитесь! -2004.-22 февраля.-С.20-22.

331.        Шайддаева Г.М. Исламская мораль: иллюзия и реальность. – Махачкала: Дагестанское кн. изд-во, 1990. – 160с.

332.        Шамсутдінова-Лебедюк Т. Рай під ногами матерів //Людина і світ. - 2003. - №3. - С. 8-12.

333.        Шамсутдінова-Лебедюк Т. Мусульманські основи шлюбу //Людина і світ. - 2003. - №7. - С. 27-33.

334.        Шевців І. Християнська Україна. – Київ, Дрогобич: Коло, 2003. – 468с.

335.        Шимин Н.Д. Семья как общественное явление. - Воронеж: Изд- во Воронежского ун-та, 1989. – 190 с.

336.        Шлюб в усіх хай буде чесний //Вартова башта. – 1993. – 15 лютого. – С.12-17.

337.        Шопенгауэр А. Афоризмы и максимы. - Ленинград: Идат. Ленинградского ун-та,1991. - 288с.

338.        Шпенглер О. Закат Европы //Самосознание европейской культуры ХХ века. - М.: Политиздат, 1991. - С.8 - 54.

339.        Шподарунок Н. Бути жінкою престижно?! // Божий сіяч.Часопис Тернопільсько – зборівської єпархії УГКЦ. - 2003. - №5(91). - С.4.

340.        Шпренгер Я., Инститорис Г. Молот ведьм. - М.: Просвет,1992. - 384с.

341.        Ще поки тебе вформував в утробі матерній, я пізнав був тебе. // Добра звістка. -2001.-№13. - С.14-15.

342.        Щенников В. Если он и она мусульмане //Наука и религия.-1995.-№3.-С.40-41.

343.        Юсуф Али А. Алфавитно-предметный указатель к смысловому переводу Корана: Пер. с англ. - К.: Ансар Фаундейшн, 2001.- 80 с.

344.        Як дивиться Бог на поклоніння загальновизнаного християнства? //Вартова Башта. - 1996. - №13. - С. 4-7.

345.        Як мені покінчити з подвійним життям//Пробудись!–1994.–8 лютого.–С.16-17.

346.        Яннарас Х. Варіації на тему “Пісні пісень”. - К.: Дух і літера, 1999. - 128с.

347.        Янушкявічюс Р., Янушкявічене О. Основы нравственности: Уч. Пособие. – М.: ПРО-ПРЕС, 2002. – 456с.

348.        Янушкявічюс Р., Янушкявічене О. Що в Біблії говориться про чоловіка і жінку? //Голос православ’я. - 2003. - №13(109). - С.6-7.

349.        Nell-Breuning. O.v. Zur christlichen Gesellschaftlehre. – Freiburg, 1947. – 47.

350.        Thils G. Theologie et Realite sociale. – Tournai/ Paris, 1952. – 259.

 

 

АВТОРЕФЕРАТ

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

 

Актуальність теми дослідження. Наша епоха, характерною ознакою якої є злам старих стереотипів мислення, ідеологічних схем та становлення нових духовних підвалин суспільного розвитку, гостро ставить проблему діалогу релігій, дифузії, аккультурації, трансформації та адаптації їх до сучасності в умовах поліконфесійності.

Жінка й релігія - одне з найбільших парадоксальних відносин в історії розвитку людства. В духовних аспектах усіх релігій жіноче начало відіграє важливу, а іноді й провідну роль. Саме єдність протилежних начал - чоловічого та жіночого - породжує все в суспільстві суще. Проте у соціально-духовному аспекті майже у всіх релігіях з боку Церкви ми віднаходимо ігнорування ролі жінки, розгляд її як другосортної, навіть сатанинської, істоти, відведення їй другорядної ролі в релігійному житті. Жінка не може бути служителем культу, їй відводять особливе місце в храмі, обмежені її функції у системі богослужіння, вона постає головною винуватицею гріха тощо. І це мало місце не лише в минулому, а ще значною мірою по-своєму виявляється в кожній конкретній конфесії і в наш час. З’ясування природи цього явища релігійних відносин не втратило своєї актуальності.

Протягом останнього півстоліття у сфері суспільних відносин відбулася, на нашу думку, одна з найбільш значних змін. Її можна назвати революцією у сфері взаємовідносин статей, феміністичною революцією. Процес стирання відмінності між статусом чоловіка й жінки в суспільстві є не тільки найбільш значимою проблемою нашого часу, але, можливо, і найбільш глибокою проблемою із усіх, з якими доводилось зустрічатися людству. І якщо в минулому в ставленні різних релігій до жінки своєрідно відобразився її суспільний статус, то постають питання: як тепер бути їм? як, при наявності усталених релігійних традицій, зреагувати на ці зміни становища жінки в суспільстві і, зокрема, в сім’ї?

В наш час зростає роль жінки не тільки у суспільному житті, але й у діяльності релігійних спільнот. Жінка постає як активний суб’єкт релігійного життя при, скажемо так, масовій секуляризації чоловіків, вона виступає частіше їх охоронницею релігійних традицій. Відтак актуальним стало нове богословське витлумачення  місця жінки в світі та її призначення в релігійній сфері. Усе це вимагає належного нового релігієзнавчого осмислення проблеми участі жінки в релігійному житті, у становленні та поширенні релігій, статусу жінки в релігійній громаді. Нині важливо з’ясувати те, як впливають різні релігії на функції жінки в суспільстві, наскільки вони сприяють (чи гальмують) процес її  вивільнення від віковічної неволі.

Вади сьогоднішнього життя - алкоголізм, наркоманія, проституція та ін. – значною мірою захопили й жінку. Торгівля її собою, насилля, порнографія веде до приниження жінки. Суспільні умови буття поставили жінку перед загрозою втрати своєї моральної гідності, знищення тих засад, на яких будувалася сім’я - первинний суспільний осередок. Релігія може стати чинником стримування жінок від цих вад. Релігії авраамістичної традиції все частіше з тривогою вказують на тенденції руйнації сім’ї, внутрішню кризу й секуляризацію подружжя. Сім’я вже не завжди постає як “домашня Церква”, як чинник відтворення релігійних та національних традицій. Втрачається її роль як виховного інституту. Відтак нинішнє суспільне життя саме актуалізує необхідність дослідження функцій жінки, які роблять її релігійним оберегом здорової суспільної моралі, супротивом виявам моральної деградації молоді.

Проблема осмислення ролі жінки в сім’ї, релігії та суспільстві, ставлення релігій до неї довгий час залишалась білою плямою в релігієзнавчій науці. В радянський період із позицій войовничого атеїзму ставлення до жінки будь-якої з релігій розглядалося лише в негативному плані. Релігія при цьому поставала як своєрідний засіб освячення соціального гноблення жінки, гендерної нерівності. А між тим це не зовсім так. Адже релігійні концепції зорієнтовані передусім не на приниження жінки, а на здолання тих спокус суспільства, які руйнують її суспільне призначення, зокрема, в сім’ї. За умов руйнування сім’ї як суспільної спільноти, йде пошук чинників відвернення цього. Відтак зростає роль релігійних організацій у морально-виховній роботі, зокрема, у зміцненні сімейних відносин. Вони постають тепер чи не єдиною інституцією, яка зацікавлена в їх збереженні. Нині всі релігії одне з головних своїх завдань вбачають в осмисленні життя віруючого в секуляризованому світі, виявленні причин кризи сімейних відносин та віднайденні шляхів виходу з неї.

 Авраамістична релігійна традиція стала домінуючою у світі. Вона впливає на витлумачення різних суспільних проблем навіть іншими релігіями. Актуальність дослідження означених вище проблем зумовлюється також необхідністю поєднання зусиль представників усіх релігій авраамістичної традиції у пошуках відповіді на важливі питання сьогодення. Необхідним є нині узагальнення духовного досвіду іудаїзму, християнства та ісламу, поглиблене вивчення закономірностей нового функціонування релігій в умовах кардинальних суспільних змін, їх праксеологічних виявів, аналізу дії механізму духовно-культурної наступності в практиці церков.

На теренах України протягом багатьох століть існують релігії авраамістичної традиції. Проте, іудео-християнсько-ісламські взаємини не завжди складалися ідеально. Тому в наш час особливо важливим є створення нормальних умов для мирного співіснування різних культур та релігій. Особливо важливу роль може в цьому відіграти жінка, яка є більш толерантною, ніж чоловіки, більш налаштована на міжконфесійне порозуміння.

Вивчення проблеми жінки дасть можливість стимулювати процеси взаємовпливу і взаємообміну різних релігій та культур, сприятиме утвердженню високої моралі, функціональному освоєнню культурно-духовної спадщини традиційних релігій України. Усі вище зазначені чинники й зумовили обрання теми цього дисертаційного дослідження, наукове з’ясування проблеми жінки в авраамістичних релігіях.

Зв’язок праці з науковими програмами. Дисертаційне дослідження проводилося в контексті наукової програми кафедри філософії та релігієзнавства Херсонського державного університету, присвяченої вивченню релігійних орієнтацій молоді, а також у руслі наукових тем Відділення релігієзнавства Інституту філософії НАН України, де пошуковець проходила стажування, зокрема, таких: “Релігія в контексті глобалізаційних процесів сучасності” (№ держреєстрації 0103U000219), “Релігійний фактор у контексті політичного життя і духовних трансформацій українського суспільства: історія, стан, перспективи” (№ держреєстрації 0102U004093) та “Трансформація релігійної духовності за умов модерну та постмодерну” (№ держреєстрації 0101U0026660).

Мета та завдання дослідження. Основною метою дисертації є релігієзнавче осмислення проблеми жінки у віроповчальних системах релігій авраамістичної традиції, виявлення змін та тенденцій у ставленні іудаїзму, християнства та ісламу до жінки як у процесі історії, так і на сучасному етапі суспільного розвитку.

Для досягнення мети дисертант вважав необхідним дослідити витокові принципи авраамістичних релігій у ставленні до жінки і, зокрема, те, як вони трансформувались під впливом суспільних змін. В ході дослідження розв’язувалися такі завдання:

·        Охарактеризувати рівень дослідження проблеми в наукових розробках вітчизняних та зарубіжних релігієзнавців та теологів.

·        Проаналізувати ставлення авраамістичних релігій до проблеми статі, її походження, відношення між статями, що є визначальним для розуміння сутності жінки.

·        З’ясувати ставлення цих релігій до сім’ї та шлюбу як місця, де насамперед реалізується призначення жінки.

·        Виявити ті зміни у функціях жінки в сім’ї та суспільстві, які зумовлюють нові підходи до неї з боку авраамістичних релігій.

·        Сформулювати основні проблеми місця жінки в сімейному та суспільному житті на сучасному етапі і виявити можливості релігій у їх розв’язанні.

·        Визначити тенденції та шляхи витлумачення феміністичних проблем теологами релігій авраамістичної традиції.

·        Розкрити особливості вимог авраамістичних релігій до функціональної ролі жінки в суспільстві  взагалі і в сім’ї зокрема.

Об'єктом дослідження є класичні та сучасні тексти віроповчальних систем релігій авраамістичної традиції, які містять проблеми, пов’язані з жіночою статтю. Предметом - спільне та відмінне в трактуванні богословами релігій авраамістичної традиції проблеми жінки, її сутності, призначення та сенсу існування в кореляції з історичним процесом.

Методи дослідження. У процесі дисертаційного дослідження автором були використані різноманітні методи пізнання: загальнонаукові й конкретно-наукові, теоретичні та емпіричні, зокрема такі методологічні принципи аналізу історико-філософської та релігійно-богословської спадщини як об’єктивність, історизм, причинність, світоглядного плюралізму, позаконфесійності та толерантності, які допомогли уникнути конфесійної заанґажованості, одномірності при науковому аналізі проблеми жінки в різних конфесіях.

У відповідності з поставленим у дослідженні завданням було використано різноманітні наукові методи дослідження. У контексті виявлення своєрідності тлумачення проблеми жінки в різних релігіях авраамістичної традиції широко використано методи аналізу, синтезу та аналогії. Водночас вимоги аналізу богословських текстів призвели до застосування герменевтичного методу з його невичерпним потенціалом. Плідним виявився компаративістський метод для дослідження спільного та відмінного в конфесійних підходах до проблем жінки як в історії, так і на сучасному етапі.

Емпіричним матеріалом дослідження послужили конфесійні друковані джерела, рішення соборів, конференцій,  документи, періодичні видання. Більшу об'єктивність дослідженню надало звернення до принципових положень праць дореволюційних авторів, зарубіжних, вчених із діаспори, сучасних українських релігієзнавців.

Наукова новизна дослідження. Здійснено релігієзнавчий аналіз проблеми становища жінки в сім’ї в іудаїзмі, християнстві та ісламі. Хоч релігії авраамістичної традиції загалом характеризує однаковість у витлумачені ними проблем походження статі, призначення жінки як засобу дітонародження та оберегу сімейного вогнища, але різні історичні умови виникнення, розвитку й функціонування релігій цієї традиції та їх окремих конфесій, неоднаковість їх зв’язків із культурою й зумовленості традиціями спричинили все ж закріплене їх віроповчальними системами дещо відмінне ставлення до жінки. Але за умов світової глобалізації, феміністичної ревоюції, постмодерного знецінення моральних імперативів Декалогу ця відмінність дещо нівелюється, жінка втрачає визначену їй авраамістичною традицією роль охоронця сім’ї і “домашньої Церкви”, всупереч церковним нормам і застереженням маскулінізується.

      Проведене дослідження дало можливість обґрунтувати низку положень, що вирізняються науковою новизною, а саме:

·       Незважаючи на велику конфесіалізацію авраамістичних релігій, всі вони сенс існування жінки вбачають у виконанні нею певних функцій переважно в рамках сім’ї. На відміну від чоловіків, своє відношення до Бога й суспільства, згідно їх віровчення, жінка може зреалізувати переважно через сім’ю. Саме це виключило авраамістичною традицією священиче покликання жінки, зумовило її другорядні ролі у сфері конфесійних обрядових дійств.

·       Оберігаюча функція жінки знаходить відмінне витлумачення в різних релігіях авраамістичнох традиції. Якщо для іудеїв жінка є можливістю народження Богом обраної людини - єврея, для мусульман - засобом збільшення армії  віруючих в Аллаха й насолоди чоловіка, то в християнстві - яке, з одного боку, дещо принизило жінку, акцентуючи увагу на гріхопадінні Єви, а, з іншого - возвеличило її богородичністю Марії - жінка постає вже охоронницею ”домашньої Церкви”, своєрідною спасителькою людства. На зміну ставленню до неї як “майна чоловіка” приходить ставлення як до його співпрацівниці. Есхатологічні очікування християнства з часів його появи дещо змінили сенс сім’ї, а відтак і роль жінки в ній, перенесли проблему жінки в сферу моральних вимірів.

·       Витворення християнством інституту чернецтва і водночас оцінка ним безшлюбності як благодатного способу життя, сакралізація лише шлюбу [? - Мабуть, помилка]] й відокремлення його в такий спосіб від сім’ї як суспільної спільноти знецінило ті функціональні ролі жінки, які відводили їй релігії авраамістичної традиції, мінімізувало, зрештою роль сім’ї як суспільного інституту.

·       В авраамістичних релігіях з’ясування проблеми жінки відобразило пануюче [панівне]] становище чоловічої статі у суспільному житті. Феміністична революція нашого часу спричинила такі модернізації у витлумаченні  окремих положень їх віровчення, які дали можливість жінці на рівних з чоловіками не тільки “вийти у світ”, а й включитися в активні сфери релігійного життя, одержати право в деяких конфесіях на священичу діяльність, навіть право зайняття високих церковних посад.

·       Фемінізм релігіями авраамістичної традиції розглядається як негативне явище, оскільки він, на їх думку, приводить до моральної деградації суспільства, порушення закладеного ще “священними писаннями” функціонального розподілу між чоловіком і жінкою. Богослови авраамістичних релігій пов’язують фемінізм з утратою жінкою жіночності, визначених ними регуляторів і норм  поведінки, релігійних моральних орієнтирів.

·       Однією з причин моральної кризи молоді нашого часу є порушення феміністичною революцією положення релігій авраамістичної традиції про місце й роль жінки в сім’ї. Відтак нинішнє зростання ролі релігійного чинника в суспільному житті мало б актуалізувати проблему жінки як оберегу домашнього вогнища й “домашньої Церкви”, охоронця засад моралі Декалогу, які загалом є основою морального кодексу як християнства, так і ісламу.

·       Релігії авраамістичної традиції забороняють ті форми шлюбу, які не служать збереженню їх послідовниками конфесійної віри, суперечать визначеній біблійно - коранічним ученням його нуклеарній формі й  не сприяють реалізації такої функції сімейних відносин як “плодіться й розмножуйтесь”

·       Віровчення різних конфесій авраамістичної традиції загалом не принижують жінку, а своїми обмеженнями й засторогами прагнуть допомогти їй здолати ті спокуси, які руйнують природою визначене їй покликання оберегу сім’ї й чинника виховання дітей. Саме в цьому можна віднайти  основу для успішної співпраці різних конфесій Повернення жінки в сім’ю не лише призупинить деградацію суспільної моралі, а й дасть можливість зростати конфесіям авраамістичної традиції за рахунок збільшення народжуваності.

Теоретичне значення роботи полягає перш за все в тому, що вона дає можливість створити цілісне уявлення про природу і зміни у відношенні до жінки, її місця й ролі в сім’ї, суспільстві та релігійному житті  віроповчальних систем релігій авраамістичної традиції. Висновки дисертації є важливими для формування більш досконалого розуміння особливостей й характеру взаємозв’язків релігійних систем, уявлень про спільне та відмінне в поглядах богословів авраамістичних релігій щодо витлумачення сутності, призначення, сенсу існування жінки, відносин між чоловіком та жінкою, суспільних функцій жінки та  моральних вимог до неї.

Отримані результати дослідження можуть стати основою всебічного осмислення сучасного становища жінки та перспектив на майбутнє, сприятимуть кращому розумінню її ролі в процесі духовного відродження України в умовах глобалізації всіх сторін суспільного буття. Робота дає можливість зрозуміти процеси, що відбуваються не тільки в релігіях, але й у суспільстві в цілому.

Практичне значення роботи полягає в тому, що виявлення й виокремлення нами нових підходів авраамістичних релігій  у трактуванні ними проблеми жінки сприятиме зміні стереотипу мислення, що сформувався протягом багатьох років щодо потенційних можливостей жінки в релігії та суспільстві. Водночас це обмежить беззастережну й всеосяжну релігієзацію українського суспільства, що було б порушенням засад свободи совісті, означало б його клерикалізацію. [Не зрозуміло]]

Матеріали дослідження можуть бути використані в процесі викладання курсів з релігієзнавства, історії та теорії культури,  при читанні спецкурсів у вищих навчальних закладах, у просвітницькій та лекційній роботі, у практиці виховної роботи з молоддю. Ознайомлення з висновками формуватиме більш активне осмислення місця й ролі жінки в сім’ї, релігії та суспільстві, що сприятиме перспективному визначенню пріоритетів розвитку суспільства.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації висвітлювалися на міжнародних, всеукраїнських та регіональних конференціях, зокрема на Всеукраїнській науково-практичній конференції "Відродження української держави: актуальні проблеми державотворення та права" (Херсон, 1999), конференціях "Економіко-правові проблеми становлення в Україні громадянського суспільства" (Херсон, 2001), "Релігія й церква в незалежній Україні: стан, проблеми, тенденції" (Київ, 2001) та  "Релігійна свобода: мас-медіа, школа й Церква як чинники утвердження" (Київ, 2001), на Регіональній науково-практичній конференції "Свобода совісті в Україні: реалії й проблеми" (Херсон, 2001), Міжнародній науковій конференції “Свобода релігії і національна ідентичність: світовий досвід та українські проблеми” (Київ, 2002), Всеукраїнській науково-практичній конференції “Релігія в суспільному житті Півдня України” (Херсон, 2003 р.), науковому колоквіумі “Релігія в контексті політичних і духовних трансформацій українського суспільства” (Київ, 2004), Всеукраїнській науково-практичній конференції “Свобода релігій в контексті духовного відродження України” (Херсон, 2004).

Публікації.  За матеріалами дисертації у збірниках наукових праць та наукових журналах опубліковано одинадцять статей.

Структура роботи зумовлена логікою дослідження, що випливає з його мети й основних завдань. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, 9 параграфів, висновків та списку джерел і літератури. У першому розділі аналізується література з проблем жінки, визначено досліджені й маловивчені аспекти питання, обґрунтовано методологічну базу роботи. У другому розділі дається аналіз сутності та призначення жінки в релігіях авраамістичної традиції. Це вже дало можливість у третьому розділі перейти до з'ясування функцій жінки в сім’ї, суспільстві, релігії як реалізації сенсу її буття. У четвертому розділі розкриваються вимоги [?] до жінки, сучасний стан та шляхи вирішення важливих проблем, що стоять перед жінкою в сім’ї та суспільстві. У заключній частині узагальнюються висновки дослідження.

Обсяг дисертації становить 207 сторінок машинописного тексту українською мовою. Список використаних джерел та літератури містить 350 найменувань.

 

                           ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовується доцільність вибору теми й актуальність дисертаційного дослідження та визначається стан наукової розробленості теми. Формулюється мета та основні завдання роботи, визначаються об’єкт і предмет дослідження, його теоретико-методологічні засади. Розкривається наукова новизна одержаних результатів, їх практична й теоретична значимість, зв’язок із науковими програмами. Наведено дані про форми апробації наслідків наукового дослідження та публікації дисертанта.

У першому розділі - “Проблема жінки в релігіях авраамістичної традиції: методологічні засади та сучасний стан дослідження” - названі автори та наукові праці, спираючись на які, було сформульовано основні методологічні принципи й джерельну базу дисертації. В розділі окреслюються основні етапи розвитку дослідницької думки з обраної теми.

Літературні джерела, в яких розглядаються окремі аспекти проблеми жінки, досить різноманітні як за своєю концептуальною спрямованістю, так і за умовами виникнення. Насамперед слід вирізняти літературу світського та церковного походження, філософського, богословського та популяризаційного характеру.

Автор у своїй праці спирався на загально-методологічні дослідження відомих українських філософів (Н. Зборовська, О. Жерьобкіна, С. Павличко, Н. Хамітов, Н. Чухим та інші), які досліджували гендерні проблеми та фемінізм. Суттєвим теоретичним підґрунтям дисертації слугували розробки з позиції сучасного релігієзнавства, здійснені у працях О. Бучми, Є. Дулумана, А. Колодного, Б. Лобовика, О. Магері, О. Сарапіна, Л. Филипович, А. Чернія, в яких аналізуються релігійні процеси в Україні, відстоюються нові підходи до оцінки релігії як невід'ємного елементу суспільного буття, а також праці з історії релігії С. Головащенка, В. Єленського, В. Лубського, П. Яроцького.

До проблеми жінки в суспільстві та релігії звертались філософи та богослови Середньовіччя, Відродження, Нового часу, не обійшла її своєю увагою й німецька класична філософія та мислителі ХІХ - ХХ століття, зокрема, Сімона де Бовуар, Ю. Евола, Ф. Ніцше, Х. Ортега-і-Гасет, З. Фрейд, А. Шопенгауер, К. Юнг.

Про жінку писали представники російської релігійної філософії М. Бердяєв, С. Булгаков, Б. Вишеславцев, І. Ільїн, Л. Карсавін, В. Соловйов, П. Флоренський. Саме вони здійснили спробу розв’язати суперечність сексу, гріха, дітонародження та узгодити цю проблему з християнським ученням про стать.

В ХХ столітті тривалий час в літературі радянського періоду (М. Вагабов, Л. С. Іман-заде, Б. Пальванова, Н. Петрів, А. Осипов) проблеми жінки розглядались під кутом зору подолання пережитків минулого. З початком перебудови почався новий етап розвитку релігійного життя в Україні. З’явились газети й журнали різних конфесій, статті, монографії, які велику увагу приділяють аналізу ставлення релігій авраамістичної традиції до жінки. Тут варто назвати такі періодичні видання, як “Християнське слово”, ”Пробудись!”, “Вартова башта”, “Мінарет”, “Ознаки часу”, ”Православная община”, “Благовісник”, “Вера и жизнь”, “Євангельська нива”, ”Місіонар”, “Ліягона”, “Еврейский обозреватель” та інші.

Щодо богословської літератури, то узагальнюючого аналізу ставлення до жінки релігій авраамістичної традиції вони не містять. Переважають вузькокофесійні дослідження. Однак певні узагальнення все ж можна знайти в працях сучасних західних дослідників, зокрема таких, як К. Войтила, П. Ерде, Жак де Лаб’є, Ж.-М. Обер, Й. Хьофнер, а також в публікаціях гендерного, феміністського напрямку й дослідженнях із фемінізму Р. Джонсон, К. Мілет, Д. Осборн.

Широке коло питань, пов’язаних із поліфункціональністю жінки в структурі сім’ї, суспільства, релігії з позицій іудаїзму в різних його напрямках, розуміння жінки в сучасному ультраортодоксальному, ортодоксальному, реформованому, консервативному іудаїзмі, детальний аналіз життя сучасної іудейки в громадах країн Заходу і зміни, які відбулись у період модернізму та постмодернізму, знаходимо у іудейських богословів М. Барселли, Э. Вайт, Р. Вашгала, Р. Вінс, Й. Гольдшмідт, Х. Доніна, Н. Лем, С. Пілкінгтон. Ці ж питання піднімають протестантські теологи В. Боєчко, Л. Крістенсон, Дж. Пейсті, А. Строк, Д. Уілсон.

 Ісламські теологи Ал-Маудуді, Р. Максуд, Мусаві Ларі, Ф. Ісак, аналізуючи сучасне становище жінки в ісламі, виокремлюють гострі питання, пов’язані з реалізацією природно-біологічної та духовно-психологічної функцій жінки в структурі сім’ї, зміни, що відбулись в сучасному світі.

Католицькі та греко-католицькі автори Ю. Катрій, Ж. Круассан, Р. Коста розглядають походження жіночої статі, її роль в сім’ї, вимоги церкви до жінки, проблеми, які ставить сьогодення перед жінкою та шляхи їх вирішення. Проте їх з’ясування й вирішення в працях названих авторів знаходиться чисто в руслі конфесійної традиції. Православні теологи М. Балашов, И. Мейєндорф, О. Мень звертаються в своїх працях переважно до  проблем сім’ї в умовах секуляризованого світу.

 Проте мусимо відзначити, що у вітчизняній філософській та богословській думці праць, які б піддавали прямому аналізу проблему жінки в авраамістичній традиції, немає. Але оскільки Україна в своєму релігійному житті причетна переважно до цієї традиції, то описання й аналіз її в різних працях – наукових, просвітницьких  та навчальних - імпліцитно містить аналіз даної проблеми в кореляції з українською традицією.

 Особливе місце займала дилема "добра жінка - зла жінка" в працях як мислителів Київської Русі Іларіона, Володимира Мономаха, Данила Заточника, Кирила Туровського, так і філософів та богословів Острозької та Києво-Могилянської академій, істориків й етнографів, що вивчали специфіку українського побуту (В. Антонович, М. Грушевський, М. Запольський, М. Костомаров). Свій погляд на українську жінку, її своєрідне становище в родині та суспільстві висловлювали П. Грабовський, О. Кобилянська, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Леся Українка, І. Франко, Т. Шевченко.

Слід окремо виділити вітчизняні дослідження, присвячені проблемам жінки М. Богачевської, Б. Кульчицького, І. Кузич-Березовського, О. Луценко, І. Музички, М. Рябчук, Л. Стефаненко, І. Шевціва, М. Шлемкевича.

Жінка реалізує суспільну функцію через сім’ю, готуючи дітей до майбутнього дорослого життя, закладаючи й передаючи основи віри, моралі, традиції тощо. Саме до таких висновків приходять такі автори, як М. Барселла, Р. Вашгал, Й. Гольдшмідт, Б. Гринберг, С. Пілкінгтон та інші.

Другий розділ - “Сутність та призначення жінки у віроповчальних системах релігій авраамістичної традиції” - присвячено розгляду різних конфесійних учень про походження статі, що є відправним пунктом в розумінні ними сутності жінки. Аналізується ставлення релігій авраамістичної традиції до шлюбу та безшлюбності, форм та видів шлюбу й сім’ї, як умови реалізації призначення жінки.

Богослови авраамістичних релігій вважають, що жінка, як і чоловік, є образом і подобою Бога. За своїм походженням вона вважається істотою вторинною щодо чоловіка, створена пізніше нього як його частина, як помічник, подібний до нього. Богословське витлумачення процесу творення Богом жінки є свідченням неоднаковості статі. Сім’я виникає зі створенням жінки і є основним місцем її діяльності. Бог сам обрав першу шлюбну пару, привівши Єву до Адама. Сім’я, як природний стан відносин між чоловіком та жінкою, є особливим інститутом, що виник, як твердять теологи, ще до гріхопадіння і зберігається після нього, набуваючи нових рис. Першими словами Бога, зверненими до людей, було благословення “плодитись й розмножуватись”.

В дисертації показано, що становлення чоловічої й жіночої статі, описане в “священних книгах”, процесом творення жінки не закінчилось. Остаточне розділення (чи виділення) жіночого та чоловічого начала відбулося лише після гріхопадіння. Вина за гріхопадіння в релігіях авраамістичної традиції лежить на жінці. В результаті гріхопадіння неоднаковість доповнюється нерівністю: жінка покарана фізіологічно (вагітність, болі при місячних і пологах), психологічно (сильне пожадання до чоловічої статі) і соціально (панування чоловіка), що знайшло своє відображення у функціях жінки в сім’ї. Чоловік же покараний працею, основне його місце - поза сім’єю.

Авторка зауважує, що ставлення до сім’ї та шлюбу в релігіях авраамістичної традиції неоднакове, історично змінювалося. Це пояснюється умовами виникнення та функціонування цих релігій. Створення сім’ї ніколи не було обов’язком католика та православного християнина. Їм більше, ніж послідовникам іудаїзму, ісламу чи протестантизму, притаманні такі риси як проповідь аскетизму, безшлюбності, бездітності, гріховності тілесного, заборона розлучення, повторного шлюбу тощо. В цілому ж ставлення до безшлюбності позитивне лише у християн. В авраамістичних релігіях у витлумаченні проблеми жінки знайшло своєрідне відображення пануюче становище чоловіка в суспільному бутті.

В іудаїзмі та ісламі закон вимагає від чоловіків та жінок обов’язкового одруження, воно ними підноситься до служіння Богу. Неодружена людина є неповноцінною. На думку богословів релігій авраамістичної традиції, шлюб установлений Богом і ним освячений. Він є  найвища цінність міжстатевих відносин. Саме шлюб гарантує жінці й дітям певний рівень забезпечення, стабільності. В останньому авраамістичні релігії віднаходять виправдання усталених ними норм сімейного життя.

В іудеїв та мусульман мета шлюбу - взаємна допомога, народження дітей, особистий добробут та щастя подружжя. Хоч дітонародження у християн - важлива мета створення сім’ї, але вона для них все ж є дещо другорядна. Християнська сім’я створюється для слави Бога, а не тільки для власного благополуччя. Однак усім авраамістичним релігіям, що показано в розділі, властива святість життя і гуманне ставлення до дітей. У християн шлюб вважається нерозривним. Шлюб двох християн є образом союзу Христа та Церкви, в іудеїв - завіту Бога й обраного народу.

Важлива проблема, із якою стикаються сучасні релігії у питанні сім’ї - це міжрелігійні шлюби. Іудаїзм та християнство ставляться негативно до одруження з іновірцями. Саме в цьому вони бачать основну загрозу релігії. Міжрелігійні шлюби розмивають націю, бо ж неможливо дотримуватись закону і конфесійних норм в поліконфесійній сім’ї, адже більшість обрядів здійснюється в сім’ї, вона готує іудея з дитинства. У змішаній родині це не можливо. Для мусульманки теж існує заборона виходити заміж за іновірця, у той час як мусульманину дозволяється одружуватися з жінкою будь-якого віросповідання, за винятком язичниць.

Полігінії дотримувались в давнину багато народів, однак у наш час допускає лише іслам. Іслам законодавче закріплює багатоженство, переважне право чоловіка на дітей. Негативно ставляться всі конфесії і до нетрадиційних сімей, які на їх думку суперечать задуму Всевишнього. [[- Біблійний цар і пророк Даид був гомосексуалістом, вірніше – бісексуалом]]

Авторка доходить висновку, що релігії підтримують ті форми сім’ї, де в тій чи іншій мірі реалізується їх розуміння сутності та призначення жінки. Форми сім’ї змінювались в історії, як і ставлення до них. Але всі конфесії забороняють ті форми шлюбу, що не сприяють збереженню віри, реалізації жінкою свого призначення - продовжувати рід людський, тобто виконувати заповідь “плодитись й розмножуватись”.

У третьому розділі - “Розуміння авраамістичними релігіями поліфункціональності жінки як реалізації сенсу її існування” – насамперед виокремлюються й характеризуються такі функції жінки як природно-біологічні, суспільні, духовно-психологічні. При реалізації цих функцій жінка виступає в різних іпостасях: дружина, мати, господиня, годувальниця, вихователь, вчитель, носій традицій, знань, досвіду, лікар, фінансист, рукодільниця тощо. Вона ж одночасно має бути коханою, бажаною.

Життєдіяльність жінки пов’язана із сім’єю. Проте якщо світська традиція пов’язана з подружжям, дітьми та кровними родичами, то,  на чому наголошено в розділі, для конфесійної традиції сім’я -  це  храм (церква), де збираються одновірці, періодично відбуваються сакральні дійства. Часові ритми відображають ритми світу. В іудаїзмі ритм суботи - це ритми сімейності, в яких особливу роль виконує мати-жінка, з якої все починається. Вона розпочинає свято, запалюючи свічки як символ єднання та нагадування про необхідність сім’ї, святого часу, що єднає. У християнстві сім’я також постає як “домашня Церква”, що збирає людей, налаштовує їх спілкування в ім’я Бога.

В дисертації з’ясовано, що богослови всіх конфесій приділяють велику увагу функціям жінки в сім’ї. Аналіз богословської літератури показує, що в наш час на сторожі жінки в сім’ї переважно стоїть лише релігія. Саме авраамістичні релігії роблять наголос на важливості сім’ї як для жінки зокрема, так і для майбутнього людства взагалі. Проте соціологи, демографи фіксують кризу сім’ї у сучасному  секуляризованому суспільстві На їх думку, суспільству, державі потрібна нині не індивідуальність, а безлика армія працівників певного фаху, де немає місця жінці з малими дітьми, їх хворобами, проблемами.

В дисертації наголошено, що, виходячи із заповіді Бога людям “плодитись й розмножуватись”,  природно-біологічні функції жінки, які включають статеві відносини та народження дітей, визнаються у релігіях авраамістичної традиції як одні з основних. Іудаїзм, іслам та християнство не заперечують тілесності. Ставлення до статевих відносин у рамках сім’ї у них загалом позитивне (крім заборонених днів). Християнство, найбільш аскетична релігія в цьому плані, поряд із статевим життям визнає утримання як норму співжиття в сім’ї (духовний шлюб) та утримання як засіб контрацепції. Але якщо дітонародження іудеї та мусульмани розглядають як дар і благословення Бога, то католицькі та православні богослови, погоджуючись із такою оцінкою, вважають нормою також бездітне чернече життя.

Дисертантка зауважує, що богослови витлумачують суспільні функції жінки як такі, що мають реалізуватися передусім у сім’ї та через сім’ю. В іудаїзмі вся життєдіяльність людини має сакральний характер: їжа, секс, стосунки з дітьми, житло, територія, де перебувають віруючі тощо. Відтак в релігіях авраамістичної традиції соціальні функції жінки реалізуються  в першу чергу через побут. Хоч у християнстві та ісламі діяльність жінки в сім’ї не сакралізована, але вона вважається основною згідно заповідей Бога, адже саме тут жінка реалізує своє призначення бути помічницею чоловіка.

Потреби в робочих руках, економічні проблеми з часом виводять на перший план питання участі жінки в суспільному виробництві. Освіта, робота впливають на становище жінки в сім’ї як позитивно, підвищуючи її статус, так і негативно, бо ж подвійна зайнятість призводить до проблем у сім’ї: жінку ніхто не звільняв від домашньої роботи, але тут їй додалось ще й виробництво.

Підвищення жіночої освіти й бажання реалізуватись в суспільстві стає для багатьох жінок важливішим за сім’ю. В догоду кар’єрі створення сім’ї, народження дітей вони відкладають на більш пізній час, що негативно відбивається на суспільстві в цілому. Конфесійні вчення дають цьому загалом негативну оцінку. Винятком дещо є ( і це показано в дисертації)  католицизм.

Дисертантка приходить висновку, що конфесії прагнуть використати тенденцію зростання ролі жінок в усіх сферах суспільного життя, їх зростаючу соціальну активність в інтересах зміцнення позиції церкви. Враховуючи ці суспільні процеси, деякі християнські та іудейські течії стають на шлях ліквідації монополії чоловіків на посади священиків, канторів, рабинів тощо.

Мусульманські країни теж відчувають потребу в робочих руках, але традиції ісламу не дозволяють їм активно залучати жінок до суспільного виробництва. Однак, перші зрушення в цьому напрямку, що показано в дисертації, вже відбуваються в багатьох країнах.

Не менш важливими є духовно-психологічні функції жінки, що реалізуються, як і інші, безпосередньо в сім’ї (виховання моральності, культури спілкування тощо) і одночасно виходять на рівень відношення до Бога. Релігії авраамістичної традиції, проголошуючи монотеїзм, заперечують жіночі божества. Бог Яхве, Аллах, син Божий Ісус виступають покровителями жінок. Тільки в християнстві жіноче начало уособлюється Марією, інші релігії розвинутого жіночого культу не мають. [В Християнстві феміністки оголошують, що стан Бога жіночий...]]

Четвертий розділ - “Переосмислення проблем жінки в умовах глобалізації” - містить аналіз проблем жінки на сучасному етапі та вимоги авраамістичних релігій до неї. Дисертантка показує, що  це є комплекс різносторонніх проблем, що виникають нині у житті жінки і потребують нового переосмислення. До таких проблем можна віднести емансипацію жінки в ХХ столітті, її повсемісна зайнятість у суспільному виробництві, утверджене політичне та економічне рівноправ’я тощо.

Великий вплив на становище жінки мають секуляризація та фемінізм. Патріархальна концепція, утверджена релігіями авраамістичної традиції, загалом спиралась на функціонування та збереження сім’ї, виховання матері. Утрата її є однією зі значних причин такої моральної деградації, яку ми маємо в сучасному суспільстві. Саме порушення її, що показано у розділі, призвело не до рівності жінки з чоловіком у відповідальності та призначенні, а до повної нерівності.      

  Жінка піддається подвійному навантаженню, бо ж вона  не звільнена від домашньої роботи, а водночас ще й працює за межами дому. Підвищення жіночої освіти й бажання реалізуватись в суспільстві стає в наш час для багатьох жінок важливішим за сім'ю. В  догоду кар'єрі створення сім'ї, народження дітей вони  відкладають на більш пізній час, що негативно відбивається на суспільстві в цілому. В дисертації показано, що це призвело до кризи інституту сім’ї в іудейських та християнських культурах. Щонайменше процеси емансипації захопили іслам.

У віроповчальних системах релігій авраамістичної традиції пропонуються шляхи зміцнення сім’ї. Дисертантка піддає критичному аналізу богословські концепції, згідно з якими лише через релігію можливе повне зреалізування жінкою своїх функцій, що високу моральність може гарантувати лише Церква -  місце присутності Бога, перед лицем якого віруюча людина не зможе свідомо творити зла. Релігії авраамістичної традиції виявляють зацікавлення насамперед у поверненні жінки в лоно сім’ї, що, за їх переконанням, сприятиме зростанню рівня релігійності, збільшенню кількості віруючих через дітонародження. Жінка більше часу приділятиме вихованню підростаючого покоління й передачі релігійної традиції. Відтак авраамістичні релігії зацікавлені в зміцненні сім’ї насамперед як гаранта збереження віри, транслювання її на майбутні покоління.

Однак це дещо обмежує розвиток самої жінки, її прагнення реалізуватись як особистість. Дисертант доходить висновку, що релігії авраамістичної традиції враховують реалії сьогодення і прагнуть використати подвійну зайнятість жінки на користь конфесій.

Релігії авраамістичної традиції за довгу історію свого існування виробили систему вимог до жінок, в яких яскраво відображається патріархальний лад цих країн. Вимоги до жінки - це вимоги чоловіків до неї. В розділі з’ясовано ставлення релігій авраамістичної традиції до широкого кола проблем, які торкаються життя сучасної віруючої жінки: розлучення, переривання вагітності, контрацепція, зміна статі, сурогатне материнство, штучне запліднення тощо.

В дисертації зазначено, що аналіз вчень богословів різних конфесій, засвідчує той факт, що витлумачуване ними  призначення жінки не змінилось за 2000 років,  хоч вони й наголошують на тому, що жінка все частіше в секуляризованому суспільстві забуває своє призначення й саме від цього  стає нещасною. Отже,  згідно їх висновку, криза сучасної сім'ї  є наслідком  відходу жінки від первісного Богом визначеного плану щодо жінки в сім'ї.

 У висновках автор викладає основні результати свого дослідження. Розроблено й обґрунтовано концепцію, згідно з якою ставлення до жінки досі залишається патріархальним, однак спостерігаються спроби знайти нову аргументацію щодо жінки у зв’язку із зростанням її ролі в суспільстві, більшого залучення жінок до релігійної діяльності.

·         Авраамістична традиція виокремила жінку з природного середовища. Патріархальна концепція, утверджена релігіями авраамістичної традиції, загалом спиралась на функціонування та збереження сім’ї, виховання матері. Власне іудейська традиція знята в християнстві та ісламі. Порушення її призвело не до рівності з чоловіком у відповідальності та призначенні, а до повної нерівності. Втрата її є однією зі значних причин такої моральної деградації, яку ми маємо в сучасному суспільстві.

·        Основою розуміння сутності жінки в релігіях авраамістичної традиції є спільне для цих релігій учення про походження статі, згідно якого жінка є істотою другорядною, створеною після чоловіка як його частина і для нього як помічниця. Жінка створена для сім’ї, але це є не її призначення, а необхідна умова для здійснення природою визначеної функції - розмноження роду людського. Виховання дітей покладається на жінку, утримання - на чоловіка.

·        Ставлення до жінки у віроповчальних системах авраамістичних релігій неоднакове, що пояснюється історичними умовами їх виникнення, функціонування, культурою, традиціями, рівнем розвитку матеріального виробництва тощо. Для іудеїв жінка - це можливість і гарантія народження богом обраної людини, єврея. Для християнства, що нівелює національне в людині - це лише віруюча в Христа, потенційне уособлення Єви та Діви Марії. Для мусульман - це засіб для збільшення армії віруючих в Аллаха та насолоди чоловіка.

·        Статус жінки в ході історичного розвитку суспільства, незважаючи на економічні, політичні, соціальні успіхи, в цілому погіршився. В іудео-християнсько-мусульманському світі орієнтація на чоловіка призвела до маскулінізації жінки.

·        Богослови всіх конфесій релігій авраамістичної традиції фіксують погіршення становища жінки з посиленням процесів емансипації в ХХ столітті. Вона піддається подвійному навантаженню: не звільнена від домашньої роботи, одночасно працює за межами дому. Це призвело до кризи інституту сім’ї в іудейських та християнських культурах. На сучасному етапі найменше процеси емансипації захопили іслам.

·        Релігії зацікавлені в збереженні та зміцненні сім’ї як гаранта існування віри, транслювання її на майбутні покоління. Сім’я в іудаїзмі - це основа збереження віри, адже іудаїзм перш за все передається через побут. Для християнства сім’я - це домашня Церква, для ісламу - місце виховання мусульманина.

·        Відповідаючи на виклик часу, релігії визнають зміни у функціях жінки в ході історії і прагнуть використати подвійну зайнятість жінки на користь зміцнення власних позицій. Однак, ідеалом все одно залишається жінка, що реалізує всі свої функції через сім’ю.

В кожній з конфесій існують три основних напрямки інтерпретації будь-якої проблеми жінки – традиціоналізм, фемінізм та  поєднання цих двох. Всі вони розглядаються в дисертації.

Основні положення й висновки дослідження подаються в публікаціях автора:

1.     Недзельська Н.І. Проблема статі в релігіях авраамістичної традиції //Українське релігієзнавство. -  2001. - № 17. - С. 29 -36.

2.     Недзельська Н.І. Жіночі божества в релігіях авраамістичної традиції //Українське релігієзнавство. -  2001. -№ 19. - С. 15 - 23.

3.     Недзельська Н.І. Роль жінки в процесі державотворення та розбудови громадянського суспільства в Україні: історія й сучасність //Економіко-правові проблеми становлення в Україні громадянського суспільства. Збірник науково-методичних праць. - Херсон, 2002. - С. 98-103.

4.     Недзельська Н.І. Проблема сім’ї в умовах глобалізації: традиції й трансформації //Південний архів. Збірник наукових праць. Історичні науки. - Випуск 7. -Херсон, 2002. - С. 100-105.

5.     Недзельська Н.І. Дітонародження як мета шлюбу в авраамістичних релігіях //Південний архів. Збірник наукових праць. Історичні науки. - Випуск 8. - Херсон, 2002.- С. 130-134.

6.     Недзельська Н.І. Жіноче начало в суспільних і релігійних процесах в історії України //Релігійна свобода: свобода релігії і національна ідентичність - світовий досвід та українські проблеми. Науковий щорічник - №6 . - 2002.- С. 120 -124.

7.     Недзельська Н.І. Формування ідеалу української жінки в період Київської Русі //Південний архів. Збірник наукових праць. Історичні науки. - Випуск 9 - Херсон, 2002.- С. 79-83.

8.     Недзельська Н.І. Ставлення до шлюбу в релігіях авраамістичної традиції //Південний архів. Збірник наукових праць. Історичні науки. - Випуск 10. - Херсон, 2003.- С. 96-104.

9.     Недзельська Н.І. Проблема розлучення в традиційних релігіях України //Південний архів. Збірник наукових праць. Історичні науки. - Випуск 11. - Херсон, 2003.- С. 87- 94.

10. Недзельська Н.І. Вимоги авраамістичних релігій до жінки //Південний архів. Збірник наукових праць. Історичні науки. - Випуск 15. - Херсон, 2004.- С. 122-129.

11. Недзельська Н.І. Сутність християнського розуміння природи сім’ї та шлюбу // Українське релігієзнавство. - 2004. - № 1 (29). - С. 11 -21.

 

АНОТАЦІЯ

Недзельська Н.І  Проблема жінки в релігіях авраамістичної традиції. -  Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за фахом 09.00.31 - релігієзнавство.

Інститут філософії імені Г.С.Сковороди Національної Академії наук України, Київ, 2004.

  Дисертація є цілісним релігієзнавчим дослідженням проблеми жінки в релігіях авраамістичної традиції - іудаїзмі, християнстві та ісламі. На основі компаративного аналізу вчень авраамістичних релігій розкривається проблема жінки в контексті історичних змін та тенденцій сучасності. Всі конфесії авраамістичних релігій сенс існування жінки вбачають у виконанні нею певних функцій переважно в рамках сім’ї. Призначення жінки - бути помічницею чоловіка. Це зумовило її другорядні ролі в релігії та суспільстві.

Ставлення до жінки досі залишається патріархальним, однак спостерігаються спроби знайти нову аргументацію щодо жінки, у зв’язку із зростанням її ролі в суспільстві, залучення жінок до релігійної діяльності. Порушення традиції під впливом емансипації призвело не до рівності з чоловіком, а до повної нерівності. Втрата її є однією зі значних причин такої моральної деградації, яку ми маємо в сучасному суспільстві.

Ключові слова: релігія, авраамістична традиція, іудаїзм, іслам, християнство, жінка, сім’я.

 

АННОТАЦИЯ

Недзельская Н.И. Проблема женщины в религиях авраамистической традиции. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.11 – религиоведение. – Институт философии имени Г.С.Сковороды НАН Украины, Киев, 2004.

Диссертация посвящена исследованию проблемы женщины в религии авраамистической традиции: иудаизме, исламе, христианстве и является целостным религиоведческим исследованием сущности, назначения и смысла существования женщины на основе компаративного анализа авраамистических религий в контексте исторических изменений и тенденций современности.

Несмотря на существование многочисленных конфессий в авраамистических религиях, все они видят смысл существования женщины в исполнении ею определенных функций преимущественно в рамках семьи. Согласно их вероучения, своё отношение к Богу и обществу женщина может реализовать только через семью. Это предопределило её второстепенные роли в сфере религии во всех конфессиях.

Разработано и  обосновано концепцию, согласно которой отношение к женщине до сих пор остается патриархальным, хотя и наблюдаются попытки найти новую аргументацию по данной проблеме в связи с возрастанием её роли в обществе, привлечением женщин к религиозной деятельности.

Богословы всех конфессий религий авраамистической традиции фиксируют ухудшение положения женщины с усилением процессов эмансипации в ХХ веке. Она испытывает двойную нагрузку: не освобождена от домашней работы и одновременно работает за пределами дома. Это спровоцировало кризис института семьи в иудейских та христианских культурах. На современном этапе меньше всего процессы эмансипации захватили ислам.

Нарушение традиции под влиянием эмансипации привело не к равенству женщины с мужчиной в ответственности и назначении, а к полному неравенству. Потеря традиции является одной из важнейших причин той моральной деградации, которую мы имеем в современном обществе. Статус женщины в ходе исторического развития общества, несмотря на экономические, политические, социальные успехи, в целом ухудшился. В иудео–християнско-мусульманском мире ориентация на мужчину привела к маскулинизации женщины. Идеалом для женщины во всех сферах общественной жизни стал мужчина.

Религии заинтересованы в укреплении семьи как гаранта существования  веры, транслирования ее на будущие поколения. Семья в иудаизме - это основа сохранения веры, ибо иудаизм прежде всего передаётся через быт. Для христианства семья – это домашняя Церковь, для ислама - место воспитания мусульманина.

Отвечая на вызов времени, религии признают изменения в функциях женщины в ходе истории и стремятся использовать двойную занятость женщины на пользу укрепления собственных позиций. Но идеалом для них всё же остается женщина, которая реализует все свои функции через семью.

В вероучении каждой из конфессий ныне существуют три основных направления интерпретации любой проблемы женщины: 1)традиционализм, 2)феминизм, 3) соединение первых двух.

Ключевые слова: религия, авраамистическая традиция, иудаизм, ислам, христианство, женщина, семья.

 

SUMMARY

Nedzelska N.I. The Problem of Woman in Religions of Abraham tradition. – The Manuscript.

The dissertation on competition of a scientific degree of the candidate of philosophical sciences on a specialty 09.00.11 - Religious Studies. - G.S.Skovoroda Philosophy Institute of the Ukrainian National Academy of Sciences (Religious Studies Department), Kyiv, 2004.

The dissertation is devoted to research of the problem of woman in religions of Abraham tradition: Judaism, Islam, and Christianity. It is complete religious studies investigation of essence, purpose and sense of existence of woman in religions in a context of historical changes and tendencies of the modernity.

It is developed and proved the concept according to which the attitude to the woman till now remains patriarchal though attempts observe to find the new argument on the given problem in connection with increase of her role in a society, attraction of women to religious activity.

Theologians of all religions of Abraham tradition fix the deterioration of position of woman with intensification of emancipating processes in XX century. She tests double loading: she is not released from homework and simultaneously works outside a house. It has provoked the crisis of family as institute, moral degradation of a society. Religions are interested in strengthening of family as guarantor of existence of belief, its broadcasting on the future generations.

Key words: Religion, Abraham tradition, Judaism, Islam, Christianity, Woman, Family.

 

 

Дулуман Є.К. 

Матеріли для написання відгуку

ФЕМИНИЗМ (Крайности): «Распад института семьи сопровождается активизацией феминистского движения, при этом «доминирующая культура днем и ночью потешается над представлением о том, что у женщины должны быть муж и дети». В 1970 г. журналистка и редактор женского журнала Р.Морган назвала брак «подобием» рабовладения:. В своем сборнике «Женщины – сестры» (1970) президент «Общества по отваживанию мужчин» Валери Соланис писала: «сегодня технически возможно зачатие без помощи самцов…Самец – это ошибка природы. Биологический фокус…»

 

В конце 1973 г. был опубликован новый манифест феминистского движения «Декларация феминизма», в котором, в частности, содержалось следующее: «Брак был придуман мужчинами и на благо мужчин. Мы должны уничтожить его. Гибель института брака есть необходимое условие освобождения женщины… Мы должны вернуться к древним женским религиям наподобие ведовства» (65).

По противоположным оценкам феминизма он квалифицировался как «дарвиновский тупик развития», причина снижения рождаемости. Финал феминистской кампании еще в 1919 г. определил Р.Киплинг:

Под клики: «Равенство дамам!»

Жизнь в цвету нам сулил Девон:
И ближних мы возлюбили,

Но пуще всего – их жен.
И мужи о чести забыли,

И жены детей не ждут,

 А Боги Азбучных Истин

Сказали: «Гибель за блуд!»

 (Gods of the Copybook Htadings»)

[[Из файла «Нью Эйдж, или «культурная революция»

Первая часть

О выставке "Новая Эра"

«Смерть Запада» и «культурная революция»: П. Бьюкенен

 

 

Стор. 17:   До питання ролі жінки в суспільстві та релігії звертались філософи та богослови Середньовіччя, Відродження, Нового часу, серед них в першу чергу слід назвати іудейських мудреців: Раші, Рамбам, Маймонід; Отців християнської Церкви: Тертуліан, Ігнатій Антиохійський, Іриній та інші.

 

Стор. 18: „Ф. Ніцше розглядав стать у контексті трансформації людини у Надлюдину.” Згадується Нічше, але побіжно. Нцчше: „Візьми батіг, ті йдеш до жінки”

 

Стор. 32: Конфесійні досліідження – упередженні: „Проаналізувавши джерельну базу та методи дослідження можна зробити висновок,що при наявності величезної кількості різної літератури, робіт, що узагальнюють проблему жінки в релігіях авраамістичної традиції, недостатньо.

Відсутні дослідження в яких неупереджено, об’єктивно з позаконфесійних позицій узагальнено досвід і проаналізовано тенденції у ставленні до жінки авраамістичних релігій.”

Розділ 2. стор.1. „Між реальністю й символами, діями й міфами завжди існувала система зв'язків. Не слід забувати і про те, що тлумачення будь-якого явища зі змінами обставин змінюється. На давні міфи, їх пояснення накладаються більш пізніші. Епоха вимагає нових пояснень і вони виникають. Релігії пройшли довгий історичний шлях і самі зазнали змін, розділившись на різноманітні гілки, конфесії, деномінації, секти тощо. В сучасній богословській літературі релігій авраамістичної традиції можна виділити два крайніх напрямки: релігійний фемінізм (наприклад, Д.Осборн, Т.Осборн, інші) та антифемінізм (наприклад, Дж.Сакс та інші),

 

В розділі 2 автор згнвє що Маймонід – це Рамбам: „Однак, іудейський філософ і богослов Маймонід /Рамбам/ підкреслював, що Бог наказав плодитися й розмножуватися ще до появи жінки, адже сказав Бог це саме чоловікові, а не жінці [66,18](стор. 2).

 

У Платона – АНДРОГИНІ: „В цілому ця точка зору близька до платонівського вчення про андрогінів, викладеного в діалозі “Бенкет” ВОГОНЬ!). ??? За Платоном поділ на чоловіків та жінок єдиного єства людини відбувся не відразу, а лише коли сильні своєю єдністю андрогіни почали посягати на владу богів. За це Зевс придумав для них покарання: щоб позбавити сили наказав розрізати їх навпіл, розсіяти половинки по світу. Відтоді половини шукають одна одну, прагнуть злитись, стати єдиним цілим, відчувають жагу до іншої половини, любовний потяг, усвідомлюють свою неповноцінність. Роз’єднання єдиного єства на чоловічу та жіночу стать стало причиною втрати людиною сили, рівної богам, втратою богоподібності” (стор. 5).

 

Коран: жінка – для втіхи. „Проблему душі у жінки ісламські богослови теж вирішували у важких суперечках. Багато залишаються на позиції, що у жінки, все таки, немає душі, і створив її Аллах для чоловіка, істота вона вторинна [Кор. 30:30], а гурії у раю розглядаються як обслуговуючий персонал жіночого роду [Кор.52:20, 55:20, 55:56], хоч Мухаммед допускав входження в рай дружин праведників [Кор.43:70].

 

Стор. 47.:” До Завіту Авраама геніталії вже були предметом обожнення, присягали на знак вірності, наприклад, слуги. В ісламі поширена була практика використання євнухів у господарстві. Іслам проти кастрації, але євнухів високо цінували як наглядачів у гаремах.

Християни були більш терпимими до скопців та оскоплення, але вже на І Нікейському Соборі /325 р./ заборонено добровільні операції [298, 20]. Богобоязливих скопців Бог візьме у своє царство, якщо це здійснив не сам і недобровільно. І канон Нікейського Собору не допускав до священства тих, хто сам себе оскопив [207, 12].

[[Варто було дати посилання на геніталії – Авраам клятву от раба о женитьбе Исаака – Быт., 24:2; Израиль от Иосифа о переенесение костей в Палестину – Быт., 48:49]]

Христос схвалює кастрацію (Мф., 19:12).

Стор. 48: „Випадки кастрації зафіксовані в історії. Ориген себе оскопив [207, 12]. У 1118 р. оскопили Абеляра, але це було оскоплення як кара. Хоч християнство проти кастрації [Іс.56:4,5; Гал.6:16], - (((Невірно. Ісая схвалює євнухів, а Галатів веде мову про обрізання, а не кастрацію)))

 

 

 

Стор.53. Якщо Біблія використовує поняття шлюбу як метафору для означення відносин між Богом та Його народом, зазначають християнські богослови В.Кун, Дж.Пейсті, Л.Крістенсон та інші, то вже тут передбачається одношлюбність згідно з першою заповіддю Божою [Вих. 54:5 і далі; 62:5; Ієр. 2:2 і наст; 3; Ос. 6:19 і далі]. (((Старий заповіт не знає моногамії)))

 

Ієронім (331 – 420), котрий у юності досита вкусив жіночої прихильності, а в більш зрілому віці жив самітником вимагав: "Візьми в руку свою сокиру і зрубай біля самого коріння дерево шлюбу" [Вирдман Ж. Женщинпа в древнем мире. –М.: Наука, 1990. – 335. стр. 326].

 

Суть: „Три земних причини для шлюбу: потреба в помічнику, потреба в потомстві і попередження блуду [300, 14] у релігіях по-різному інтерпретується і кожна релігія надає перевагу різним чинникам. Іслам наголошує на потомстві та утриманні від блуду, іудаїзм - підкреслює необхідність народжувати обраних Богом людей, християнство більше наголошує на створені домашньої Церкви, взаємодопомозі, утриманні від блуду. (Стор. 76) Шлюб в іудаїзмі прирівнюється до союзу Бога з обраним народом.

У християнстві шлюб – це союз Христа і Церкви є божою установою, ним освяченою, таїнством, що характеризується єдністю, нерозривністю та святістю. Бог підбирає пару людині як Єву Адаму і через жертву Христа християни включені в Божу  сім’ю.

Мусульмани сім’ю визнають способом існування людей, створених як чоловік та жінка, призначену для народження вірних Аллаху. Шлюб є громадянським актом.

 

 

Моногамія з Вавілону: „Не зважаючи на те, що в книзі Буття явно перевага надається моногамному шлюбу, тобто союзу одного чоловіка з однією жінкою, в ізраїльському суспільстві довгий час панувала полігамія, на відміну від, наприклад, Вавилону, який вже приблизно в 2100 р. до н.е. знав лише моногамні шлюби. (стор.77).

 Мабуть, „діонісійскому”: „"Що стосується жіночого начала – узагалі всю множину його смислів і проявів можна звести до двох основних архетипів – афродичному та диметричному, інакше кажучи, до матері та коханки,” - писав Ю. Евола [86, 200]. (стор.96). ((( Ні! У Ніцше: Аполон і Діонісій.

Народження дівччики – козні диявола: „Народження дівчинки теж викликає у християн меншу радість, ніж хлопчика. Біблія також говорить, що у випадку народження дівчинки період очищення жінки продовжується вдвічі довше, ніж при народженні хлопчика [Лев. 12:2-5]. Ф.Аквінський вважав, що тільки "завдяки диявольському втручанню чоловіче сім’я іноді виявляється попсованим або у жінки хвора матка, або через вологі південні вітри в зародку виявляється занадто багато води, тоді народжуються дівчатка" [43,118]. (стор. 118).

 

Інцест  в Библии

Ще одну важливу проблему порушують релігійні джерела – це ступінь спорідненості, що дозволений для одруження, або проблема інцесту [Лев. 18:6,18:7,8,18:9-18,20:11-21; Пов. Зак. 22:30,27:16,20,22,23]. За підрахунками Л.Самралла в Біблії описано 35 випадків інцесту [Бут. 35:22,49:3,4] – Дочки Лота, Рувим, в сім’ї Якова, Авесалом, в сім’ї Давида [257,116]. ((Слово Иеговы живое.//Сторожевая башня. – 2004. – 15 января. – С.26 -30))

 В Біблії проблема інцесту розкривається в декількох аспектах. Інцест часто виникає, пише Мануцій Фелікс, через незнання. Римське суспільство впадає в злочин кровозмішання тому, "що кидаєтесь на всяку жінку, - звинувачує автор, - повсюди сієте дітей своїх і народжених вдома часто кидаєте, розраховуючи на чуже співчуття: із необхідністю ви по незнанню натрапите на вашу кров, на тих, котрі від вас народились. На відміну від язичників християни перебувають у шлюбі лише з однією жінкою, або залишаються безшлюбними". Християни відзначаються дівством свого неоскверненого тіла, настільки далекі від кровозмішання, що деякі соромляться навіть законних стосунків [241,234]. ((Раннехристианские писатели. – М.: Инсбрук, 1900. – С. 255))

 

Християнське заперечення дітовбивства виникло на противагу римському ставленню до народження дітей. Минуцій Фелікс критикує практику римського суспільства в ставленні до дітей: "Ви кидаєте новонароджених дітей звірям і птахам, або піддаєте смерті через задушення. Деякі жінки у вас приймають ліки, ще в утробі своїй знищують зародок майбутньої людини і робляться дітовбивцями до народження дитини” [241,233]. "Не убивай, не прелюбодій, не розбещуй дітей…не умертвляй немовля в череві і по народженню не убивай його,” – закликають Отці Церкви у “Вченні дванадцяти апостолів” [241,7].

 

 

 

Индульгенции за равзврат: „Папа Іоанн ХХІІ (1316-1334) встановив плату за відпущення гріхів: зі священика за зґвалтування дівчини брали 2 лівра, 8 су, а за перелюб із його родичкою – 67 ліврів,12 су. Щоб священик не грішив, дозволялось викупити право жити з будь-якою родичкою за 76 ліврів,1 су. Черниця могла зогрішити з кількома чоловіками за 131 лівр,15 су штрафу, це рівно стільки ж, скільки тоді був штраф за дрібну крадіжку [285,24-25]. ((Суглобов Г.А. Венчается раба божия. – М.: Госполитиздат, 1969 – 56с.))

Душу делят: „Сучасний католицизм засуджує це, адже досить часто здійснюється відніманням лише одної частини від заплідненого ембріона, поді­леного на більше частин. До певної стадії розмноження клітин кожна клітина в роз­діленому ембріоні може зачати цілком нормальну людину. Те, що згідно з визначенням робить люд­ську душу духовною й безсмертною, це той факт, що вона не має фізичних вимірів, а отже, неподільна й нерозчленована (бо не має складових частин). Це явище філософія й християнське богослов'я називає простотою душі, що є основою її незнищимості й безсмертності. Кожний ембріон від запліднення вже є людським ембріоном, носієм особливого родового спадкоємства й призначення, покликаного до транс­цендентної гідності, тобто призначення майбутньої людської особи. Уже впродовж двох століть, завдяки від­криттям ембріології, і особливо факту, що ембріон (зародок) розвивається сам, згідно внутрішньої програми, мати ж дає йому лише кровообіг, довело деяких богословів до переконання, що одушевлення зародка відбувається вже в момент запліднення. І це поступово стало класичною доктриною в католицизмі, вважає Ж.-М. Обер [195,200-201].

 

Утробное детоубийство:   „В усіх лікарнях світу 100 млн. дітей гине в рік [318,6]. За рік на 1000 жінок світу у віці від 15 до 44 років припадає 120 перерваних вагітностей. Серед них Китай - 35, Японія - 20, Нідерланди - 0. Завдання Церкви, отже, є будити совість, свідомість щодо вагомості зла, яке більше не сприймається як таке і яке поширюється під прикриттям медичної техніки, і завдяки відхиленням ментальності, яка в багатьох ви­падках дивиться на дитя, що повинно народитися, як на порушення спо­кою, що його треба усунути [195,201].

Обер Ж.М.  Моральне богослов’я. /Пер. З італ. – Львів: Стрім, 1997. – 293 с.//

Види проституції: „Не менш важливим питанням, яке знайшло своє відображення у священних текстах, є проституція. Історики культури виділяють три основні форми проституювання, що належать до різних періодів людського розвитку:

4.                 епоха проституції "гостинності", тобто поступки гостю жінки-невільниці, поширена форма в кам'яний вік, у родоплемінних відносинах;

5.                 епоха "священної" (сакральної) проституції, котра виникла в період рабоволодіння та ранніх феодальних відносин (баядери, алмеї);

6.                 епоха легальної проституції, коли проституція виділилася в окрему економічну сферу протягом пізнього Середньовіччя та Нового часу.

 

 

 

 

 

 

ВІДГУК

офіційного опонента, доктора філософських наук, професора ДУЛУМА-

НА Є.К. на дисертацію Недзельської Наталії Іванівни з теми:

„Проблема жінки в релігіях авраамістичної традиції”,

що подана на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

за спеціальністю 09.00.11 – релігієзнавство.

 

Недзельська Наталія Іванівна обрала актуальну тему    релігієзнавчого дослідження. Зближення і зіткнення релігій взагалі та релігій авраамістичної традиції як на міжнародному, так і в регіональних масштабах поставило перед соціологічними науками нагальну проблему вивчення спільного і відмінного у віровченні, культі і в соціально-побутовому житті сучасних релігій, церквів, віросповідань, сект і розколів. Одним з  найгостріших серед них є проблема місця жінки в релігії. Не випадково, як зазначає і дисертант, проблема жінки займає важливе місце в сучасному релігійному проповідництві та богослов’ї, в наукових дослідженнях. Правда, більшість цих досліджень проводилось і проводиться за межами колишнього СРСР та за межами сучасних країн СНД.

При оцінці наукового ґатунку дисертації Недзельської Н. І. слід враховувати те, що в нашій країні втрачена традиції об’єктивного наукового дослідження всіх проблем релігії, в том числі і міста жінки в релігії. Тоді теми на релігійну тематику виконувалися на замовлення: будь-яке релігієзнавче дослідження повинно було ґрунтуватися на принципах марксизму-ленінізму та сприяти подоланню об’єкта дослідження – релігії, як пережитку минулого. До того ж, в післявоєнні роки при науковому дослідженні було прийнято не заглиблюватись у вивчення першоджерел релігії, щоб ненароком не виявити якійсь позитивні сторони релігійного життя і вчення. Нерушимість марксистсько-ленінської тези „Релігія – опіум народу” належало доводити в кожній публікації з релігієзнавства. Цього неухильно дотримувались навіть найбільш знані фахівці публікацій з питань ставлення релігії до жінки, як-от: Осипов О.О. (Женщина под крестом. – Ленінград, Лениздат, 1966. – 214с.), Суглобов Г.О. (Венчается раба божия. – М.: Госполитиздат, 1968. – 56с.), Притчина Є.О. (Женщина и религия. – М.: Советская Россия, 1960. – 56с.), Дарманський П.Ф. та інші. Автор вивчила атеїстичні публікаці радянських часів про жінку, в процесі викладу змісту своєї дисертації посилається на них.

На тлі наявних на цей час релігієзнавчих публікацій дисертація Недзельської Н.І. вигідно відрізняється такими рисами:

1.Дисертація написана на основі всебічного і толерантного вивчення релігійних і богословських першоджерел авраамістичних релігій. І це дає підстави сказати, що дисертант подала нашій Вченій Раді на захист принципово нове, самостійне, дійсно наукове дослідження зазначеної нею теми.

2.Дисертант враховує ті складні глобальні, соціальні, релігійні та міжрелігійні зміни, яких світ взагалі, а наша Україна зокрема, не знали всього два-три десятиліття тому назад, і в які потрапила сучасна віруюча жінка. Це і масовий феміністичних рух, що в свої крайніх виявах твердить про спорідненість Бога не з ознаками чоловіка, а жінки. Це і науково-технічний прогрес, яких втягнув в виробничий процес жінку, чим зробив її  незалежною не лише в соціальній, але й в побутовій сфері. Дослідження автора і цій галузі надає актуальності виконаній науковій праці, відкриває шлях наступним дослідженням окресленої теми.

3. Автор широко використала вітчизняні та іноземні – в перекладі -  богословські публікації різного профілю фахівців християнства, іудаїзмі та ісламу. Саме ці публікації сприяли висвітленню всього того спільного і того відмінного, що є у всіх авраамістичних релігій.

4. Автор не обмежила себе дослідженням віровчення іудаїзму, християнства та ісламу про жінку. Вона йшла не від релігійних догм, а від проблем жінки в сучасних умовах. У жінки в її біологічному, соціальному, сімейному, ритуальному, побутовому тощо є багато проблем, є багато відмінностей. Недзельська спочатку чітко означає цю проблему і лише потім показує, як ця проблема жінки конкретно вирішується в кожній з трьох авраамістичних релігій. Внаслідок цього виявляється, що автор одноразово веде мову як про вчення різних релігій про жінку, так і про проблеми жінки взагалі. Таким чином, можна сказати, що наукове дослідження пошукача наукового ступеню має не лише релігієзнавче, а й суто феміністичне (жіночознавче) значення.

Все робота, починаючи з титульної сторінки і закінчуючи списком літератури в 350 назв, виконана у відповідності з вимогами Вищої Атестаційної Комісії України.

У Вступі автор дисертації досить переконливо показує важливість, складність і актуальність обраного нею дослідження; чітко формулює мету та завдання своєї наукової роботи, говорить про  її методологічні засади та засоби реалізації етапних завдань.  Логічно побудована структура запропонованого дослідження, його  складові частини послідовні та узгоджені між собою.

Перший розділ дослідження – „Проблема жінки  в релігіях авраамістичних традицій: методологічні засаді та сучасний стан” -  присвячений викладу методологічних засад дослідження проблеми, огляду першоджерел та наявних наукових, церковних та богословських публікацій. Заслуговує на увагу те, що дисертант спирається на різноманітні, як за своєю концептуальною спрямованістю так і за змістом,  літературні джерела. При цьому автор використовує не лише досвід релігієзнавців світового значення, а й загально-методологічні дослідження відомих українських філософів, як-от: Боровська Н., Жерьобкіна О., Павличко С., Хамітов Н., Чухим Н. та інші, які досліджують гендерні проблеми та фемінізм. Автор спирається також  на доробки сучасних українських релігієзнавців, в яких аналізуються релігійні процеси в Україні, утверджуються нові підходи до оцінки релігії як невід’ємного елементу суспільного буття. 

В другому розділі  - „Сутність та призначення жінки у віроповчальних системах релігій авраамістичних традицій” -  автор спочатку розглядає проблему походження  чоловіка і жінки як статевих істот. При цьому вона піддає всебічному аналізу розповідь Біблії про походження світу, оскільки ця розповідь вважається святим письмом у всіх трьох авраамістичних релігіях. В цьому плані початок історії людства розпочинається з моменту створення чоловіка і жінки (Буття, розділ 1), а точніше з завершенням створення жінки з ребра Адама (Буття, розділ 2). Створення Адама і Єви у всіх авраамістичних релігіях трактується як створення також сім’ї. Усі три релігії вважають жінку нижчою порівняно з чоловіком істотою. Автор показує, що у всіх трьох релігіях нерівність ця розуміється по-різному, проявляється неоднаково в суспільній, релігійній та побутовій сферах (§1). Потім автор дисертації показує особливості цієї нерівності, що проявляється в шлюбі/безшлюбності, в моногамності та полігамності сім’ї (§2-3).

Третій розділ – „Розуміння авраамістичними релігіями полі- функціональності жінки як реалізації сенсу її існування”  - присвячений розкриттю функцій, ролі і смислу жінки як істоти природно-біологічної, психологічної, соціальної та духовної. Розкриття адекватного змісту та ретельний аналіз віровчень авраамістичних релігій про функції, роль і сенс життя жінки пов’язується дослідником з науковим та гуманістичним висвітленням гендерних та феміністичних проблем. В рамках офіційного відгуку немає місця для конкретного викладу змісту зазначеного розділу. Але радив би всім тим, кому потрапить до рук дисертація Недельскої Н.І., обов’язково прочитати саме цей розділ. В ньому багато змістовного, цікавого і повчального.

Четвертий, останній, розділ – „Переосмислення проблем жінки в умовах глобалізації” -  присвячений тим проблемам, які в силу сучасних соціально-політичних обставин призвели до ломки усталених і частково освячених авраамістичними релігіями традиційного положення і функцій жінки в суспільному житті. Кризовий стан жінки загрожує кризою всього суспільства, а якщо говорити ширше, то веде до кризи всього людства.

 Вивільнення жінки від освяченого релігією її традиційного положення б’є, якщо вжити вислів Некрасова стосовно ліквідації кріпосництва в Росії, „одним кінцем по чоловіку, а другим – по жінці” ( У Некрасова: „Одним концом по барину, другим – по мужику”).

Ще в 1970 році журналістка і редактор феміністичного журналу Р. Морган  закликала „позбавитись забобону, начебто у жінки обов’язково повинен бути чоловік і діти”. В тому ж році Валери Соланс президент „Спілки по відлученню чоловіків” в збірнику „Жінки - сестри” писала: „Сьогодні технічно можливе зачаття без участи самців... Самець – це помилка природи. Такий собі біологічний фокус-покус”. „Чоловік – це деградований закапелок (тупик) в еволюції людини”.

В 1973 році був опублікований  маніфест „Декларація фемінізму”, в якому написано: „Шлюб придумали чоловіки собі на користь. Ми, жінки, повинні знищити його. Загибель інституту шлюбу є необхідною умовою звільнення жінки... Ми маємо повернутися до стародавніх жіночих релігій, до єлевсінських містерій та відьмачества”.

Англійський письменник Джозеф Редьярд Кіплінг (1865-1936), автор книжки про Маугли,  про фінал феміністичної компанії писав:

Под клики: «Равенство  дамам”

Жили скоты в епоху Девон.

И ближних мы возлюбили,

Но пуще всего их жен.

И мужи о чести забыли,

И жены детей не ждут.

А Боги азбучных истин

Сказали: „Гибель за блуд!”

Після викладених вище дифірамбів в адрес дисертації та дисертанта, слід висловити декілька зауважень. Як і всяка дисертація на здобуття вченого ступеню кандидата наук, розглядуваній праці Недзельської Н.І притаманні ряд упущень, прорахунків, помилок тощо. Хоча вони незначні, але вони є.

По-перше, автору слід було більш детально розкрити поняття „релігії авраамістичної традиції”. Для обраної теми дисертації розкриття цього поняття дуже важливе. В даному випадку не можна, як то чинить автор, виходити з того, що кожному і всякому уже  відомо, як то мовиться,  „що таке авраамістичність і з чим її їдять”. Кмітливі члени Вченої Ради можуть здогадатися, що мова ведеться про біблійного Авраама, біологічними чи духовними нащадками якого вважають себе і іудеї, і християни, і мусульмани. Це дещо так, але дещо і не так. Пояснення тут не лише не зашкодили б змісту дисертації, а покращали б її. Адже ставлення іудеїв, християн та мусульман до біблійного Авраама різне до протилежності; розуміння своєї „аврамістичності” у кожній з трьох релігій своє.

По-друге, як біблеїст не можу не сказати про помилки  чи побіжну неуважність дисертанта при посилання/переповіданні змісту Біблії. Так, на сторінках 47-48 ведеться мова про клятву до часів Авраама на геніталіях і про скопців (кастратів). Але клятву на своїх геніталіях вимагав від слуги сам Авраам (Буття, 24:2), таку ж клятву давав біблійний Йосип на геніталіях свого батька Якова (Буття, 48:49). А скопчество (кастрирування), всупереч написаному в дисертації, заповідав сам євангельский Христос, вважаючи його найбільш надійним шляхом в царство небесне (Мат фея, 19:12). А  Ісайя (56:4-5) євнухів не ганьбить, а хвалить; в посланні до галатів (6:16) мова йдеться не про кастрацію, а про обрізання. 

Є окремі помилки історичного та церковного характеру. Так на стор. 17 автор перераховує іудейських богословів, в тому числі, „... Рамбам, Маймонід”. Але Маймонід це і є авторитетний іудейський богослов Рамбам. (На стор. 35 написано вірно: „Маймонід (Рамбам)”. На цій же стор. 17 Тертуліан пойменований отцем церкви, що невірно. Тертуліан для церкви – єретик.

В дисертації є також прорахунки стилістичного характеру, спостерігається неуважність автора при посиланнях на авторів тих чи інших публікацій. Цитуючи певного автора, дисертант не завжди розрізняє його позицію і свою власну, тому не завжди зрозуміло, чи погоджується Недзельська з думкою цитованого автора.

Розмір кандидатської дисертації максимальний – 228 сторінок. Автор, на думку опонента, не змогла вкласти в належний для дисертації розмір ряд важливих проблем з теми про жінку в релігіях авраамістичної традиції. На сторінках дисертації не знайшлося місця для хоча б для побіжного висвітлення таких актуальних проблем, як проблеми демографічні, війни і миру, економічної стабільності і соціально-культурної відсталості на стан яких, безумовно, впливають – і впливають значною мірою – традиції авраамістичних релігій. Проте, на думку опонента, це проблеми – подальшої роботі над важливою темою уже кандидата філософських наук Недзельської Наталії Іванівни.

Висловлені вище критичні зауваження або ніяким чином не торкаються наукового змісту дисертації, або мають лише перспективний рекомендаційний характер.

Автореферат повністю розкриває основній зміст дисертації, а наукові публікації її автора відповідають змісту роботи.

Дисертація   Недзельської Наталії Іванівни „Проблема жінки в релігіях авраамістичної традиції” написана на високому науковому рівні. Вона є певним внеском в українське релігієзнавство і заслуговує на те, щоб її рекомендувати до друку для ознайомлення з нею  широкого загалу. Вона відповідає всім вимогам, які поставлені перед шукачами вченого ступеню кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.11 – релігієзнавство.

Офіційний опонент

10.ХІ.2004 року.