Проф. Закович М.М. -
доктор філософських наук,
Сучасна наука пропонує людству ідею прогресу постіндустріального урбаністичного суспільства. Головними чинниками прогресу такого суспільства вважається глобальна інтенсифікація промислового і сільськогосподарського виробництва, щоб забезпечити існування цивілізації, її виживання у світі, який постійно змінюється. Така складова як духовність випала з цієї схеми. Але до тих пір, каже американський вчений В.Поттер, поки суспільство не присвятить частину своїх зусиль на пошук мудрості, духовності, то наукові досягнення не принесуть бажаної користі суспільству, сучасній цивілізації в цілому.
Необхідно рахуватися з тим, що сучасна людина живе в технократичному і надто секуляризованому суспільстві та інтенсивному інформаційному полі, їй доводиться вирішувати проблеми, з якими вона не зустрічалась раніше. До них перш за все відносяться глобальні проблеми: збереження навколишнього середовища, поглиблення прірви між багатими і бідними країнами, знищення зброї масового винищення, ліквідація тероризму, гармонізація взаємовідносин між расами і націями, боротьба з наркоманією, пияцтвом, злочинністю,моральною деградацією споживацького суспільства тощо. Успішне вирішення цих проблем вимагає об’єднаних зусиль різних релігій і церков, віруючих і невіруючих, церкви і держави.
Духовність в нашу епоху виступає важливим чинником суспільного прогресу, оскільки вона дає можливість розкрити не лише фізичний, але й духовний потенціал людини, її здібності і творчі потреби. Важлива роль у формуванні духовності, як відомо, належить літературі, мистецтву, засобам масової інформації, театру, політиці, моралі, освіті і т.і. Але й релігію не можна виключити з цього процесу, так само як не можна заборонити пошук наукової істини або художню творчість. Загалом на духовність впливають як світська так і релігійна культура, оскільки творцем і носієм будь-якої форми культури є людина.
Важливе місце у формуванні духовності на всіх етапах людської історії відводилось вихованню й освіті, в тому числі й релігієзнавчій освіті. Україна – одна з найбагатших держав світу, яка має високий рівень насиченості різними освітніми закладами. Складається система світської релігієзнавчої освіти, розвивається богословська освіта. В державних навчальних закладах викладається курс релігієзнавства, яке отримало назву академічного. В духовних навчальних закладах і недільних школах при релігійних громадах викладається конфесійно спрямоване релігієзнавство.
Демократизація нашого суспільства відкрила сприятливі можливості для розвитку релігійної освіти і виховної роботи церкви. Станом на 1 березня 2002 р. в Україні різні конфесії мали близько 9057 недільних шкіл і 148 духовних навчальних закладів. Налагодити релігійну освіту і місіонерську діяльність в нашій країні намагаються різні зарубіжні місії. Священнослужителі і проповідники різних конфесій працюють в недільних школах. Позитивним у цьому процесі є гуманістична спрямованість релігійної освіти і виховання, формування толерантності і терпимості до інших релігій, поваги до людини і загальнолюдських культурних цінностей. Така освіта і виховання заслуговують на увагу і вивчення набутого досвіду.
Фактично склалися дві системи релігієзнавчої освіти, які взаємодіють між собою. Цю взаємодію необхідно підтримувати і розвивати. Незважаючи на здобуті успіхи, світська і релігійна освіта мають великі труднощі. Це обумовлено багатьма причинами, перш за все повільним виходом нашого суспільства з кризової ситуації. Актуальності в наш час набула проблема узгодження світської та богословської освіти. Вказана проблема включає ряд злободенних питань, які викликають живий інтерес у нашому суспільстві: це такі питання як викладання основ християнської моралі у загальноосвітній державній школі, запровадження теології як обов’язкової дисципліни у вищих навчальних закладах, визначення кваліфікації фахівців з вищою теологічною освітою з метою прирівняти її до державної, визначення відповідності змісту програм підготовки фахівців теологічного спрямування державним правовим актам, а також включення спеціальності “Теологія” у Державний класифікатор професій України і багато інших.
В короткому виступі зупинитися на ґрунтовному аналізі вказаних проблем не має змоги. Зупинимось лише на деяких із цих питань.
По-перше, вивчення у загальноосвітніх школах предмету “Християнська етика” є досить складним з точки зору концептуального організаційно-методичного змісту і правового забезпечення. Відсутні досконалі програми з курсу “Християнська етика” і методологічне забезпечення викладання.
Програми з християнської етики, що розроблені Львівським управлінням народної освіти й Острозькою академією критикуються у пресі за низький науковий рівень, примітивну методику і перекручення основоположних принципів Біблії в угоду національно-патріотичного виховання (“Дзеркало тижня”. – № 8 (383), 2-7 березня 2002 р.). Сумнівним видається теза в зазначених програмах, що “у християнській етиці сконцентровані вищі цінності європейської цивілізації, тож християнські аргументи найвагоміші”. Хіба ця фраза, запитується у статті, не принижує нехристиянські віросповідання? Ось приклад з методики проведення уроку з християнської етики: вчителеві дається така рекомендація щодо виховання християнського патріотизму: “Ісус Христос говорить, що немає більшої любові, ніж віддати життя за ближнього. Саме в цьому полягає готовність віддати життя своє за Вітчизну, за свій народ, за свою віру. Готовність на таку жертву починається з любові до рідної мови, до рідних пісень, до рідних традицій”. Наміри автора цієї рекомендації виховувати патріотичні почуття схвальні, але чи доцільно для цього перекручувати тексти Біблії, зокрема, одну з основних заповідей “Люби ближнього свого як самого себе”. В Біблії нічого не сказано про рідну мову, пісні і рідні традиції. Програми з християнської етики і методика забезпечення викладання повинні відповідати вимогам державних стандартів освіти.
Крім того, не вирішені
правові аспекти викладання християнської етики в школі. Ознайомлення
з програмою і “напрацьованим досвідом викладання християнської етики” у
Львівській, Тернопільській, Рівненській та Івано-Франківській областях засвідчує, що йдеться про
викладання катехизму греко-католицької церкви у загальноосвітніх школах. А це,
як відомо, є суперечить Конституції України і чинному законодавству і вже
викликає обурення батьків інших релігійних уподобань, керівництва інших
конфесій. Власне, чому саме йдеться про християнську етику, а не про загальну
етику. Серед релігійних діячів немає
єдиної думки щодо змісту християнської етики. Протестантські богослови
пропонують запровадити в школах біблійну етику, оскільки протестантські церкви
по-різному інтерпретують принципи християнської моралі. Учням необхідно надати можливість
вибору що вивчати: основи загальнолюдської моралі, біблійну етику, християнську
етику. Кабінет Міністрів України своєю постановою від 5 серпня 1998 р. № 1239 в
базовий навчальний план загальноосвітніх навчальних закладів включив дисципліну
“Культурознавство”, яка передбачає вивчення мистецтва, основ етики. У вищих
навчальних закладах усіх рівнів акредитації читається курс етики. В ці
дисципліни включені питання християнської етики. Високі моральні якості і
духовність учнівської й студентської молоді формуються не лише християнською
мораллю, а комплексом дисциплін, що вивчаються у середній і вищій школі.
Міністерством освіти України встановлено, що в ряді державних шкіл мають місце факти самочинного запровадження вивчення Закону Божого або Катехізму, чим порушується Конституція, зокрема, принцип світського характеру державної освіти. Крім того, серед деякої частини духовенства поширена думка, що в школах повинно викладатись віровчення тієї церкви, яка є панівною в регіоні або якій “належить канонічна земля”. Такий підхід в кінцевому підсумку веде до дискримінації в галузі релігійної освіти, її політизації, насадженню релігійних вірувань, що панують в даній місцевості, національним меншинам, які сповідують іншу релігію. А це в кінцевому підсумку приводить до порушення прав людини. Релігійна освіта повинна відповідати не лише державному чинному законодавству, але й міжнародним правовим документам в галузі релігії.
По-друге,
в наш час Україна перебуває під впливом
різних місійних центрів, нетрадиційних релігійних об’єднань і
корпорацій, які активно пропагують не характерні для України релігійні
вірування
Вивчення
досвіду роботи різних місіонерських організацій, молодіжних релігійних
товариств показало, що нам пропонуються далеко не кращі зразки християнської
освіти, які є у США, Канаді, Великобританії та інших країнах. Аналіз роботи
експериментальних класів, які пропонувались як зразки шкіл майбутнього
зарубіжними релігійними корпораціями, дозволило і з’ясувати труднощі у цій
справі. Перш за все привертає увагу діяльність так званих паралельних класів,
як зразків “шкіл майбутнього”, що були відкриті у деяких областях і середніх
школах м. Києва американською корпорацією “Інтенсивна християнська освіта”. З’ясувалось,
що рівень освіти у паралельних експериментальних класах корпорації не
відповідає вимогам стандарту освіти в Україні. В ряді випадків державний
компонент навчального плану штучно скорочувався. Наприклад, до навчального
плану середньої школи замість математики та історії включались такі дисципліни як
історія релігії в легендах, основи біблійних знань, біблійна географія тощо. Викладання цих дисциплін здебільшого
не мало відповідного методичного забезпечення, було відірване від культури і
національних традицій українського народу. Все це істотно позначилось на
знаннях учнів. Учні добре розповідали про родовід та імена Старозавітних
пророків і царів стародавньої Іудеї, але нічого не знали про князя Володимира
Великого, який хрестив Київську Русь, князя Ярослава Мудрого, який багато
зробив для зміцнення позицій християнства, та інших діячів української держави.
Чи потрібна така освіта взагалі і релігійна зокрема? школа повинна давати
знання молоді на рівні сучасних наукових досягнень і не пристосовувати їх до
релігії. Чому б нашим церквам не утворювати приватні школи з обов’язковим
стандартом освіти.
По-третє, надання відповідного статусу “Теології” в державній системі освіти і з’ясування місця релігії у загальноосвітній школі зачіпає інтереси широкої громадськості нашої держави. Воно вимагає глибокого вивчення і знаходження конструктивних механізмів вирішення, і не може вирішуватись у кабінетах адміністративним шляхом.
В наш час теологія розглядається як виключно релігійна дисципліна. Виникає питання чи існує позаконфесійна теологія? Якщо подивитись на проблему історично, то існує, але вона буде генетично пов’язана з історією філософії. Наприклад, основною частиною філософського вчення Аристотеля є теологія. У Фоми Аквінського виділяється така складова як “натуральна”, природна теологія. Натуральна теологія ― це ще не сама віра, а передумова віри. В наш час теж існують різні філософські теології, що претендують на позаконфесійність. Тоді навіщо запроваджувати у вузах теологію, коли там вивчається історія філософії.
Якщо не лукавити, то мова повинна йти про католицьку теологію, православне богослов’я, протестантську теологію, філософію буддизму, іудейську теологію тощо. Коли йдеться про запровадження теології у вузах як обов’язкової навчальної дисципліни, то виникає питання, яку саме теологію запроваджувати і з якою метою. Якщо йдеться про подолання рецедивів атеїзму і марксистського мислення в освіті, то це вже клерикалізація освіти, намагання перетворити християнство у панівну ідеологію на зразок наукового комунізму. Виникає питання ― чи може християнство бути панівною ідеологією в суспільстві? Відповідь однозначна ― не може..
Ліцензування і внесення теології до “Переліку напрямків та спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах” пов’язана з правовими питаннями. В Конституції України і законодавстві про освіту держава задекларувала, що освіта в Україні має світський, а не релігійний характер. Тому підготовка фахівців з теології на державному рівні для усіх сфер суспільного життя, як це пропонують деякі церкви, не викликається суспільними потребами, суперечить Конституції України і чинному законодавству.
Теологія – це виключно релігійна спеціальність. ЇЇ ліцензування і внесення до державних напрямків підготовки фахівців вимагатиме від органів освіти контролювати якість підготовки спеціалістів з теології, які готуються для потреб церкви. Згідно діючого законодавства органи освіти такого контролю забезпечити не зможуть, оскільки це буде втручанням у внутрішні справи церкви.
Україна, як відомо, поліконфесійна держава. В ній зареєстровано понад 70 конфесій. Відтак включення до державного переліку “Теології”, запровадження її як обов”язкової вузівської дисципліни приведе до порушення свободи совісті, прав людини, неминуче ускладнить взаємини між студентами, учнями і зрештою, взаємини між конфесіями, державою і різними церквами.
В деяких наукових дослідженнях і засобах масової інформації піддається сумніву значення релігієзнавства. Допускається його ототожнення з теологією. Вказані сфери знань не тотожні як за змістом так і за структурою. Вони не можуть замінити одне одного. В державних освітніх закладах викладається курс релігієзнавства позаконфесійний за своїм змістом. Духовні освітні заклади дають релігійну освіту конфесійно зорієнтовану. Відтак за змістом і характером – це різні освіти. Релігійна (богословська) освіта зорієнтована на підживлення того чи іншого віросповідання, відтворення релігії. Релігієзнавча освіта озброює людину науковими знаннями про релігію, з”ясовує її сутність і соціальні функції, її місце і роль в суспільстві, в сфері культури. Вона конфесійно незаангажована, оскільки без будь-яких симпатій чи антипатій розкриває сутність віровчення, особливості культу, характер історії і традицій тієї чи іншої релігійної течії.
По-четверте, для державної
освіти взагалі, і релігійної, зокрема, актуальною є проблема кваліфікованих
кадрів. Варто прислухатись до слушної думки Блаженного Владики УГКЦ, Любомира
кардинала Гузара, який в інтерв’ю газеті “Високий замок” від 18 січня 2002 р.
зазначив, що “освіти гуманістичної нашим священикам направду бракує. Йдеться не
лише про філософію, богословську науку, а й про культуру у широкому розумінні
цього слова”. Справді, лише високоосвічені кадри можуть забезпечити вивчення релігії на науковій основі, оскільки знання релігії сприяє
підвищенню освіченості людини і більш глибокому знанню національної культури.
Науковий рівень релігійної освіти можуть забезпечити кваліфіковані кадри, які
мають вищу освіту, належну педагогічну підготовку, володіють енциклопедичними
знаннями. Таких кадрів катастрофічно не вистачає як в державних освітніх
закладах так і в духовних недільних
школах. Їх ніхто не готує. До викладання релігії іноді залучаються випадкові
люди, які не мають належної освітньої підготовки. Вони як правило керуються
принципом релігійної нетерпимості, дають інтерпретацію загальнолюдських і
християнських моральних цінностей в ключі віросповідних принципів своєї
конфесії, принижують значення інших віросповідань. Спостерігається сугестивний
тиск на особистість віруючого, спроби психологічного кодування, впливу на
свідомість і підсвідомість дітей і молоді, яке чинять нетрадиційні конфесії.
Підготовку висококваліфікованих кадрів в галузі релігієзнавства можна
забезпечити спільними зусиллями церков і держави на контрактній основі. Але ці справи
вирішуються повільно, а дехто навіть побоюється, щоб це не сприяло відродженню
атеїзму.
Форми
співпраці церков і державних установ освіти можуть бути різними, зокрема,
укладання угод про співпрацю, утворення теологічних груп або відділень на
факультетах з метою підготовки кадрів для церков. Проте, слід зазначити, що
роль теологічних факультетів у країнах Західної Європи поступово відходить у
минуле. Вони стали в основному світськими.
Утворені
на базі деяких державних університетів теологічні відділення і факультети на
замовлення церков виявились мало ефективними, оскільки в них неузгоджена
світський і духовний аспекти освіти, чітко не визначена сфера використання
випускників. Наприклад, випускникам теологічного факультету Чернівецького
університету важко влаштуватись на роботу. Працевлаштування таких фахівців
іноді перекладається на плечі держави. Випускникам теологічних факультетів варто було б
видавати два дипломи ― про вищу світську освіту і богословську. Це
допоможе вирішити проблему їх працевлаштування. Але головним є питання
узгодження програм загальноосвітньої та релігійної підготовки студентів. Якщо
йдеться про набуття світської професії випускниками духовних навчальних
закладів, то вони можуть її здобути шляхом екстернату або заочної освіти. Це
право їм гарантоване Конституцією України і Законом «Про освіту».
В Україні склалася і розвивається система релігієзнавчої освіти. У державних вищих закладах освіти усіх рівнів акредитації викладається дисципліна “Релігієзнавство” як обов’язкова. Ведеться підготовка кадрів вищої кваліфікації з релігієзнавства для задоволення потреб вищої школи і науково-дослідних закладів. Є відповідна наукова спеціальність з релігієзнавства, діють спеціалізовані ради по захисту кандидатських і докторських дисертацій. Здійснюється підготовка фахівців з релігієзнавства серед студентської молоді за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями з присвоєнням кваліфікації: бакалавр, спеціаліст, магістр.
Підготовлені кадри в галузі релігієзнавства здатні забезпечити науковий рівень знань про релігію.
Безумовно,
релігієзнавча освіта і виховання розглядаються як дієвий засіб формування
духовності народу. Але вона не може проводитись спрощеними методами і
спрямовуватись на нівелювання історичних і національних цінностей українського
народу в угоду утвердження релігійних принципів тієї чи іншої церкви або
зарубіжної харизматичної конфесії. Деформоване релігійне навчання і виховання
мало приносить користі у розвитку духовності.
Релігієзнавча освіта і виховання духовності народу повинні здійснюватись на принципах гуманізму, толерантності і дотримання принципу свободи совісті. Вони повинні спрямовуватись в русло нормалізації міжконфесійних відносин і забезпечення стабільності суспільства.
Київський
Національний Державний
Педагогічний Університет
ім Драгоманова
15 лютого 2003 року